Саме так можна назвати екскурсію, яку провів для «Репортера» Теодозій Король з села Томашівці, що на Калущині. Чоловік зробив власне дослідження і нині стверджує, що галичани насправді походять від галлів. А ще показав давню печеру, межі прадавнього мегаполісу Войнілов, угорський шлях і та купу всього цікавого. Чим ділимося і з вами.
Чорні археологи наступають
Біля воріт господи «Репортер» зустрічає сивий чоловік в окулярах – це місцевий дослідник Теодозій Король. Одразу засипає запитаннями – для чого приїхали і хто відправив? Каже, що зараз розвелося багато чорних археологів, які йдуть його слідами, а в околицях заховано багато цікавого. Наприклад, могили носіїв культури шнуркової кераміки, могили австрійських, радянських солдат та давня печера.
Теодозій Король показує, де пролягав знаменитий Угорський шлях
Пан Теодозій каже, що історією цікавився завжди. Малим закидав питаннями батька, у студентські роки просиджував у бібліотеках та архівах, а більш серйозніше своїм дослідженням зайнявся вже на пенсії. Розповідає, що прислухався до поради історика Володимира Грабовецького – почав їздити селами та вивчати топоніми. Отак велосипедом або на старенькій волинянці і відправлявся в експедиції. Розмовляв зі старожилами, записував легенди, назви околиць та прізвища людей.
«Я почав досліджувати, хто ми є, – каже Теодозій Король. – Перечитав томи Грушевського, ага, він пише, що в нас тут колись було плем’я бастардів, і стверджує, що воно германське. Пішов по архівах, знаходжу у книжках, що арабські, грецькі, римські дослідники стверджують, що то були кельти – галльські племена. Тобто тоді тут були галли, і слово «Галичина» походить саме звідти».
Зі словником і путівником
Про своє відкриття говорив з іншими істориками. Одні мовчали, інші казали, що давно це дослідили, але от першим цю версію оприлюднив у своїй книзі «Світ східних галлів» саме пан Теодозій. «У Львові мені сказали, що ця інформація ще не на часі, – посміхається він. – Я старий чоловік, мені недовго лишилося, то для мене час вже настав».
Те, як галли опинилися на наших землях, пан Теодозій розтлумачує впевнено – у 4 столітті до н.е. вони тікали від наступів Римської імперії, просувалися і колонізовували землі. «Ті галли, які жили в Австрії та на Півдні Польщі, зайшли до нас, – пояснює дослідник. – Коли Рим впав, вони помалу залишали наші краї і оселилися на Балканах. Це я дослідив, коли син привіз з Хорватії книжки та туристичні буклети. Наприклад, у хорватів дуже схожий одяг, традиції, свята. На фото побачив хорватського хлопця, а то копія мого онука. Тай галичани завжди відрізнялися від українців інших регіонів – ми навіть говоримо швидше».
Далі чоловік почав перекладати назви українських сіл, беручи за основу галльську мову. Для цього користувався словником з французької та латини. І тоді, каже, все пішло, як по маслу.
«З галльської Томашівці означає – гарні могили, – каже Король. – Колись тут жило плем’я – носії культури шнуркової кераміки, які по собі лишили вісім великих могильників. Коли прийшли галли і побачили їх, то сказали: ТУМА – могила, ШОВ – гарні».
Перекладає нам і село Середнє: СЕ – це, РЕГНЕ – царське. «До приходу галлів тут була столиця дакійського царя, – пояснює він. – Як доказ того, там є царський кут та прізвища – Царевич».
У Болехові та Болохові були їдальні для купців. Назва походить від основної їжі галлів – капусти, бо БОЛЕ – повна миска, ХОВ – капуста. БОЛО – пуста миска – тут харчувалась бідніші. За словами дослідника, тут і до нині є околиця, яку називають маджури – їдальні для бідаків.
«Є село Лука, а так називали священні місця друїдів, – розповідає пан Теодозій. – Раз на рік туди сходились галли з навколишніх градів. Дівчата знайомилися з хлопцями. Таке влаштовували спеціально, аби не було змішань крові».
Також ще одне місце сили є біля Цвітової на Лисій горі, її назва з галльської означає – місце народного гуляння. Ще одне священне місце знайшов між Лукою та Цвітовою – поле, яке називається Користова. Галли поклонялися богині нового урожаю – Корі. Звідси і пішла назва. На лузі ставили тесану фігуру цієї богині, а на свято урожаю жінки приходили на ці поля, роздягалися і танцювали.
Древній град – Войнілов
Наслухавшись тих неймовірних розповідей, сідаємо у волинянку й ми, аби побачити хоч щось на власні очі. Пан Теодозій везе на місце, де колись стояв древній мегаполіс – Войнілов. А сучасне селище насправді колись звалося Прокопи.
«У 1495 році татари останній раз спалили Войнілов, і народ, що лишився, перебрався у Прокопи, – розповідає Король. – Старе місто знаходилося між Дубовицею, Дубровою, Томашівцями та Протесами. То був великий мегаполіс – місто босняків (металургійників). І до нині верх Томашівців зветься «Босні». Ми з синами навіть докопувалися до згарищ того міста».
З галльської його назва перекладається як ВОЙ – шлях, НІЛЛЄ – воронувати мечі. А ПРОТЕСІ по-галльськи – захищати, пояснює пан Теодозій. Значить, там жили захисники Войнилова града.
До речі, каже дослідник, саме через поля неподалік Томашівців колись і лежав славнозвісний Угорський шлях, він проходив через ці землі до Карпатського перевалу, далі – Закарпаття, Придунав’я і на Рим.
Від первісних людей
Далі прямуємо до Томашівських печер. Знаходяться вони за селом в урочищі Скала. Повірте, чужий ніколи не знайде. Пробираємося через потічок, височезні зарості кропиви, минаємо «ритуальні» вогнища після шашликів та купи сміття. Вхід затягнутий колючим дротом, але пролізти можна. Всередині знову купи сміття.
У цих печерах колись від татар ховалось усе село
Пан Теодозій присвічує великим ліхтарем, водить закапелками, стверджує, що тут жили первісні люди, а пізніше печера була надійною схованкою від татар, вміщалося у ній все село.
А й справді, печера досить велика – у глибині є щось схоже на ритуальний вівтар. В очі кидається відвалений зі стелі добрий кавалок плити.
«Тут колись був польський пан, він оберігав цю територію і нікому не дозволяв ходити, особливо зверху, аби не обвалити, – розповідає Теодозій Король. – А зараз там люди корови пасуть, кілки забивають, того й обвалилося. Коли я був сільським головою, тут завжди було чисто. Ще хотів поставити пам’ятну дошку, навіть було рішення сільради, але пішов на пенсію, а те рішення десь залишилось в архівах».
Є тут і коридор у людський зріст з видовбаними сидіннями та спинками. Далі ще одне приміщення, але воно завалене глиною та камінням, то робота чорних археологів.
Додому їхала з двоякими враженнями. У щось мало вірилося, у щось взагалі – ні. Але скажемо, що проїхатися тими місцями варто, хоч би через красиві краєвиди і можливість потренувати свою уяву.
