Колись український філософ Григорій Сковорода сформулював ідею «сродної праці» – людина має займатися тим, до чого Бог дав їй здібності. І в цій праці вона буде і щасливою, і успішною. Розповіді сьогоднішніх наших героїв ще раз доводять її правдивість – зроблена від душі річ завжди знайде покупця.
Кольоровий світ
Дивлячись на цю дівчину, ніколи б не здогадався, що за освітою вона юрист і навіть якийсь час працювала за фахом. Кольорові, зроблені власноруч прикраси, яскравий одяг і рудого кольору волосся.
Сьогодні авторські прикраси Зоряни Мартинюк продаються у кількох крамницях різних міст України. А почалося все зі звичайних фенічок. «На фестивалях є традиція – на згадку обмінюватися саме такими браслетами з різнокольорових ниток. Мені показали, як то робиться, от і почала собі цим займатися» – каже дівчина.
Тоді її життя йшло звичним руслом – університет, диплом, робота. «Та робота мене дуже обмежувала, і у зовнішньому вигляді – строгий діловий стиль, і в часі – на фестивалі чи просто у гори вибратися було складно, – розказує Зоряна. – Я вирішила, що так далі жити не можна. І все – звільнилася».
Прийшов час займатися тим, що справді подобалося: сережки, пояси, браслети, намисто, брошки. «Люблю, щоби все було природне. Не терплю пластмасу, оту всю китайську біжутерію, – каже Зоряна. – Працюю із войлоком, фетром, полімерною глиною, роблю прикраси із шишок, квасолі, горіхів. Але найбільше люблю ґудзики, чіпляла б їх до всього».
Першу річ, за яку отримала гроші, Зоряна точно не пам’ятає. «Напевно, це була фенічка на якомусь фестивалі. Як вчилася робити щось нове, то робила вже і на продаж. Возила на етнофестивалі», – розповідає вона.
А до крамниць її авторська біжутерія потрапила дуже просто. «Жоден магазин я сама не шукала. Просто є друзі, чи друзі друзів, які мають до них стосунок. От самі і пропонують», – каже Зоряна.
Зараз її улюблена справа, крім задоволення, приносить ще й прибуток. Та на цьому Зоряна зупинятися не збирається – вже на це літо запланувала пошиття одягу.
Крізь скло
Віталій Коваленко робить прикраси зі скла – сережки, намиста, брошки, перстні… Його вироби справді вражають, – не так вже й багато в Україні майстрів цієї справи.
«Перше, чим я почав займатися, окрім живопису, були фенічки зі шкіри та ниток, – розказує він. – Робилося це не для початку свого бізнесу, а щоб помандрувати фестивалями. Потім почав виготовляти прикраси із кокосу – ґудзики, медальйони, сережки. Після того зробив найкращий свій виріб – доньку Юстину. А тоді вже почав займатися вітражництвом».
Кожну нову річ Віталій старається робити як уперше, бо «інакше було б нецікаво цим займатися». Для своїх робіт використовує вітражне скло, мідь та олово. Каже, що є труднощі з матеріалами, особливо з гарним склом. «Бо після того, як у Львові вандали продали гутню, доброго скла вже немає», – стверджує він.
Своїми прикрасами він сьогодні торгує не тільки на фестивалях, але й у магазинах. Як і Зоряна, запевняє, що пошуками крамниць не займався. «Люди, які хочуть продавати мої вироби, якимось чином знаходять мене самі», – каже Віталій.
Наше найкраще
Наше найкращеУ модельєра Люби Чернікової за плечима вже є перший показ своєї колекції – «Гуцулка Ксеня». Зараз вона має постійних клієнтів, своє ательє та працівників. А почалося все з того, що Люба «випадково» потрапила на художній факультет.
«В принципі я збиралася стати економістом, в мене вся сім`я програмісти та економісти, – говорить вона. – Якось так сталося, що була олімпіада із трудового навчання – на обласній я зайняла перше місце і поїхала на всеукраїнську. Тут і виник-ла можливість поступити на державну форму навчання за спеціальністю дизайн».
В університеті всі роботи у неї так чи інакше були пов’язані з етностилем. «Дуже люблю його, – каже Люба. – Те, що вдягали наші предки, то дуже гарно».
Після закінчення навчання Люба шила вдома – для себе, друзів, знайомих. А потім створила першу свою колекцію. «Почала собі щось робити, вони стало розвиватися, затягувати. От і думаю – зроблю показ. Спочатку не очікувала, що прийде стільки людей, але було дуже приємно», – каже дівчина.
Саме після показу у неї з’явилося стільки замовлень, що вона просто не встигала шити вдома. «Почула, що здається приміщення під ательє, і так сильно його захотіла, що вдалося орендувати».
Сьогодні одяг від Люби Чернікової можна придбати не тільки в її ательє, а і в магазинах Трускавця та Києва. «На майбутнє у мене плани, як у Наполеона, – сміється Люба, – Я хочу фабрику: і людям би робота була, і вдягатися ми б могли в одяг з нашими мотивами, а не в європейські стоки. І, звісно, хочу працювати на показах – створювати якісь такі костюми, котрі ніколи ніхто не носитиме, але це буде дуже гарно».
Comments are closed.