Новорічна ніч. Напівспляче око сканує ту частину телеекрана, котру не затуляють розставлені на столі пляшки. Там, на екрані, спазматично рухаються кольорові плями. В деяких із цих плям інтуїтивно впізнаються люди, які перестали бути цікавими ще у минулому тисячолітті. Але плямам глибоко начхати, що вони комусь там перестали бути цікавими. Вони живуть власним життям. Є підозра, що навіть тоді, коли усіх знудить від їхніх хрипливих співів і тупих реприз, ці живучі плями продовжуватимуть свої пересування сценами і екранами. Ось чергова пляма добирається до мікрофона, гидко підморгує і починає гундосити: «Прідьот вєсна-а-а…».
Королівство екранних плям виникло не сьогодні. Його породила химерна епоха пізньої Імперії, коли радянська мистецька провінція пішла в наступ на радянську мистецьку столицю. В ті часи столичні митці нарешті навчились розмішувати кокаїн у горілці в класичній пропорції, що значно послабило їхні життєві сили. І на спорожнілу центральну сцену рушило голодне провінційне босяцтво. Співаки з сирітським шармом і співачки із зовнішністю і манерами базарних торговок тепер брали реванш.
Ті співаки і співачки були символами «епохи перебудови». Вони уособлювали собою чи то калічну східноєвропейську демократію, чи то остаточну перемогу хама над культурою. Зрештою, вже тоді стало зрозуміло, що культура у традиційному розумінні потрібна переважно мешканцям академічних містечок. А решта народу хоче бачити і чути лише класово близьке мистецтво. Яке десятиліттями брало теми і натхнення з блатних балад і нарешті знайшло свою вищу і дистильовану форму в суперхіті «Ох дєвкі, загуляю!». Яке потім стало і «форматом», і «мейнстрімом» і, врешті-решт, «нашим всім».
Народу різко забажалося того ковбасно‑сирного «ізабілія», яке туристи бачили у західних супермаркетах. Нове демократично‑сирітське мистецтво добре пасувало і до омріяного ковбасного розмаїття і до нових переживань «народу‑страждальця». Після склянки портвейну і шматочка «краківської» так приємно плакалось над нещасними білими розами, які не витримали тоталітарних «морозів» і не дожили до горбачовського «ласкаваго мая». І цей панівний народний настрій спромігся пережити і перехідні дев’яності, й епоху розквіту торговельних центрів. Вже забулись і радянські черги за ковбасою, і смак спирту «рояль», а карусель популярного мистецтва продовжує ганяти по екранах тих самих коників, лише трошки-трошки спотворених вітчизняними пластичними хірургами.
От вже правду кажуть: якщо наш народ когось полюбив, то це надовго. Консервативна народна любов створила цілу епоху пост-радянської попси під назвою «Старі пісні про головне». Кілька поколінь талановитих людей не подужали пережити цей льодовиковий період тотального несмаку і потонули в неякісному алкоголі. В Росії, щоправда, є надія, що період закінчиться у природний спосіб разом з біологічним кінцем тої групи з трьох десятків осіб, яка контролює естетичну складову федеральних телеканалів. З Україною складніше. В нас створені цілі університети, котрі готові відтворювати і підтримувати босяцько-гламурну «матрицю юних орлів» до безкінечності – наскільки стане чиновницької дурості і бюджетних коштів.
Тому і наступного року, і потім ми будемо дивитись, дивитись, дивитись в телевізорі лише різні провінції Королівства екранних плям. Воно не боїться ані критики, ані пародій на себе, адже само в собі воно живе за законами шоу-бізнесу: чим голосніше гавкають пси, тим швидше йде караван. Цю машину може зупинити лише тотальна байдужість до неї глядацької маси. Якої годі дочекатись.
Comments are closed.