Малі емігранти

Коли їхні мама чи тато їхали за кордон, то майже всі обіцяли — ненадовго, підзароблю трохи на життя, на твою освіту, квартиру та повернуся. Але, як показала практика, повернулися одиниці. Більшість влилася в життя у чужій країні — отримали дозволи на роботу, орендували житло. Та й до чого вертатися — краще забрати дитину до себе…

Буде українцем, але іншим

Богдан ось уже сьомий рік живе з мамою Оксаною в Італії, у регіоні П’ємонт. А народився він у Коломиї. Коли мама поїхала на заробітки, хлопчику було всього два роки. Залишився вдома з татом, дідусем і бабусею. Згодом його мама отримала «пермессо» (дозвіл на працю), змогла взяти будинок у кредит. І стала оформляти документи, аби забрати сина.

«Малий тоді якраз закінчив перший клас, — розповідає Оксана. — Забрала його в червні, трохи за літо підучила з ним мову, а вже у вересні він пішов у перший клас звичайної італійської школи».

Звісно, спочатку було важко, каже жінка, але зараз Богданові уже 13 років, він найкращий учень у класі, вільно говорить італійською, а ще вчить англійську та французьку.

Сам хлопчик не багатослівний, розказує, що геть не почувається в Італії чужим, має купу друзів — і італійців, і таких же, як сам, українців. Додає, що в їхньому класі ще вчиться всиновлена італійською родиною полячка та двійко марокканців — повний інтернаціонал. Має він друзів і в Україні, раз на рік їздить сюди в гості, а частіше переписується в інтернеті.

Італійська для Богдана вже стала майже рідною, але й українську не забуває. «Удома ми спілкуємося тільки українською, — каже Оксана, — пишемо диктанти, а ще моя сестра висилає йому багато наших книжок».

«Чи повернеться він колись в Україну назавжди? — це вирішувати тільки йому, — продовжує Оксана. — Вищу освіту краще таки здобувати тут. А далі як захоче. Знаєте, він ніколи не перестане бути українцем, просто вже й ніколи не буде мислити, як ми».

А франківчанка Наталія вже 11 років живе у Римі. «За останні два роки у нас тут просто бум, — розказує вона. — Жінки масово забирають до себе дітей. Моя подруга, Галина, з Надвірної, забрала до себе двох дочок. За її порадою і я почала оформляти документи на сина. Це можна зробити, поки дитина неповнолітня».

Жінка розповідає, що процедура не є складною. Цим займаються емігрантські служби, з якими у наших легалізованих жінок вже давно налагоджені стосунки. Тож після подачі документів її син вже за два місяці вперше приїхав до Риму. Але лишатися назавжди поки що не хоче. Каже, що йому там нудно — не вистачає друзів.

«Що молодша дитина, то їй легше, — каже Наталія. — Буквально за два-три місяці вони починають більш-менш говорити італійською. Діти тут ходять у звичайні італійські школи. Старшим, як мій, — важче. Але тут люди забирають і зовсім дорослих дітей — ті ходять на курси італійської, а мами шукають їм роботу. Може, і мій колись наважиться».

А навіщо їм вертатися?

Сьогодні разом із батьками за кордон із Прикарпаття виїхали близько тисячі дітей шкільного віку. Такі цифри наводить Тарас Парфан, голова тимчасової конт­рольної комісії обласної ради з питань вивчення стану дотримання прав трудових мігрантів — вихідців з нашої області. Чи вони колись повернуться? Під дуже великим питанням.

«А як вони можуть хотіти повернутись у країну, в якій не знайшлося місця їхнім батькам? — так сказала нам Маріанна Сороневич, головний редактор «Української газети в Італії», а заразом і викладачка в єдиному українському садку у Римі. — Ці діти вчаться в Італії і тут бачать своє майбутнє. Вони вчать мову, інтегруються у це суспільство, і це нормально. «Між вовками жити, по-вовчому і вити». Хоча з усіх правил є винятки, але сказати, що ці діти відмовляються від свого походження — не можна. Їм цього не дозволяє саме сере­довище. В Італії діти іммігрантів так і лишаються дітьми іммігрантів. Асиміляція можлива у другому та наступних поколіннях, але не в цьому».

Крім того, у більшості країн, де є багато українців, працюють суботні й недільні українські школи. «У нас багато дітей ходять у такі школи, — продовжує Сороневич, — і роблять вони це саме для збереження своєї української ідентичності».

До речі, в Італії таких шкіл налічується близько десятка, є навіть один дитячий садок. З 2009 року дві із них (Римська школа «Престиж» і «Перша ластівка» у Венеції) уклали угоду з «Міжнародною українською школою». Це дає можливість їхнім випускникам отримати український атестат про середню освіту.

Хоча і з цими школами далеко не все так просто. Держава не пік­лувалася про цих дітей в Україні, то що ж говорити про закордон?

«Нам не вистачає підручників, частково їх надає МЗС України, — каже Маріанна Сороневич, — але жодного іншого фінансування ці школи не отримують. Оренду приміщень оплачують батьки учнів. Викладають самі вчителі-іммігранти — або безкоштовно, або ж за невелику плату».

Хоч трохи

Діти заробітчан, як і їхні батьки, нині можуть сподіватися тільки на милість чужої країни. «Сьогодні в Україні є єдиний закон, що має стосунок до українців за кордоном, — розказує Тарас Парфан, голова обласної комісії з питань вивчення стану дотримання прав трудових мігрантів. — Але й він стосується лише тих, хто вже отримав громадянство інших країн. У січні 2010 року була створена Рада з питань трудової міграції при Кабміні, але вона бездіяльна. У Києві є навіть профспілка трудових мігрантів — ситуація там не краща. Міжнародна українська школа належно не фінансується».

Отже, як каже Парфан, було вирішено почати роботу з цього питання на рівні області. За час роботи комісії, яку він очолював, вдалося зв’язатися десь із 30-ма громадськими організаціями українців за кордоном — вникнути у їхні проблеми. Як результат, на минулій сесії обласна рада прийняла регіональну цільову програму підтримки трудових мігрантів, вихідців із Прикарпаття. На її реалізацію у 2012 році з обласного бюджету, під час його уточнення, мають виділити 143,5 тис. грн.

Сума невелика, але вже щось. Почати роботу планують зі створення обласного Центру підтримки трудових мігрантів. 9,5 тис. грн. передбачено на розробку та адміністрування сайту, 72 тис. грн. — на матеріали у комунальних ЗМІ про заробітчан, 30 тис. — на підручники та посібники для українських суботніх і недільних шкіл, ще 32 тис. — на поїздку наших колективів художньої самодіяльності на фестиваль у Португалії.

«Це тільки для початку, — каже Парфан. — Коли буде створено центр, наша комісія та всі громадські організації, які захочуть долучитися, мають до листопада розробити проект програми на 2013-2015 роки. Думаю, вона буде значно ширшою».

P. S. Історія чи не кожного із наших заробітчан — це окрема маленька чи велика драма. Терпіння, поневіряння, приниження. У більшості за плечима розбиті сім’ї, залишені наодинці зі старістю батьки, покинуті чоловіки чи дружини. І навряд чи зараз у когось вистачить совісті дорікнути їм за те, що вони таки знайшли себе на чужині, все перебороли, піднялися з колін, і нині забирають дітей у краще життя.
Тепер вони і без нас справляться. А ми без них?