Минулого тижня в Музеї мистецтв Прикарпаття відкрилася виставка лемківських ляльок від Ірени Омельченко-Криницької. Майстриня збирає старі забавки, реставрує їх, а потім одягає у лемківські шати.
У малому залі музею поміж картинами, на підлозі та невисоких тумбах розташувалися маленькі колоритні ляльки. Їх тут, певно, з півдесятка – різних-прерізних. Ходиш, роздивляєшся і втрапляєш у таку собі країну дитинства. За кілька хвилин того мандрування набираєшся стільки радості, що вже й не зважаєш на погану погоду чи негаразди на роботі.
А ще тут можна дізнатися про автентичний лемківський одяг – про все до найменших деталей. Наприклад, лемківські традиційні кольори – синій та червоний. Серед вишивки – квіткові узори низинкою. Жіночі корсети з клапанчиками та чоловічі лейбики (горсети) – обшивали ще й кольоровими пацьорками. Жіночу блузку лемки називали – оплічата. Із цупкого домотканого полотна чоловікам шили штани – холошні. Також носили теплі плащі, які називали – чуганя. На ноги лемки взували керпці – шкіряне взуття, щось схоже на гуцульські постоли.
Для майстрині Ірени Омельченко-Криницької одягання ляльок не лише хобі, а щось набагато більше та глибше – це пам’ять про Батьківщину, з якої їх депортували у 1945 році.
Пані Ірена народилась у Краківському воєводстві, у місті Криниця. Коли їй було 17 років, усю родину депортували в Україну.
«Везли нас у телятниках, під наглядом військових, – згадує Ірена Омельченко-Криницька. – Привезли у Потутори Бережанського району та висадили у фоси з тим добром, яке ми встигли прихопити. Жили, як цигани. Поприкривалися шафами, дошками, зробили собі таку буду. Так жили, поки не знайшли якусь хату, аби хоч дах мала. Батько не хотів далеко від кордону їхати, думав, що скоро повернемось. Але назад нікого не пускали. Далі ми переїхали до Івано-Франківська, де й живемо вже близько 70 років».
Пані Ірена болісно розповідає про перші роки депортації. Адже не мали де жити, що їсти та й місцеві не дуже хотіли приймати. «Все питали, а звідки то ті лемки взялися? – згадує майстриня. – Тоді й я запитувала, а звідки гуцули та бойки? Одна українська земелька нас прихистила, але нашу в нас забрали».
У Криниці її родина залишила двоповерховий маєток з землями. Було в сім’ї шість дівчат, батько старався, аби кожній дати віно. В Івано-Франківську Криницькі починали все заново.
«Коли Україна стала незалежною, то ми також піднялися з колін, – говорить пані Ірена. – Якось стало легше. У 1992 році перший раз поїхали на наші землі. Нас запросили на лемківський фестиваль «Ватра» у місто Ждиня. Організатори сказали, аби кожна діаспора привезла хоча б по одній ляльці у національних костюмах. І з того часу я й почала їх робити. Мала певно з 300, але всі роздарила. Дякую своїй мамі, що навчила швейному ремеслу. Вона нам усе казала: якщо хочеш мати сукенку – сідай і вчися шити».
Окрім ляльок, пані Ірена вбирає ще й лемківський хор «Бескид», який діє в Івано-Франківську вже понад 20 років. У колективі є 50 людей, а всі їхні костюми – робота Омельченко-Криницької. У хорі вона вважається старостою, займається всіма організаційними питаннями.
Зі сценічними костюмами майстриня дозволяє собі пофантазувати. Об’єднує автентику з сучасними мотивами, бо ж сцена любить, аби було більше блиску. Вдома шафи пані Ірени просто забиті різноманітними костюмами, сукнями, спідницями, хустками та коронами. І нічого не повторюється. Вона все показує, приміряє на собі, пританцьовує та приспівує: «Ой чи є ж то полечко неоране, то моєго милого занедбане…». Каже, поки буде жити, доти й буде підтримувати та популяризувати лемківські традиції.
До речі, на Прикарпатті живе десять осередків лемківської громади. Чимало їх і в Івано-Франківську. Нині біля Княгинина будують дерев’яну церкву Святих Кирила і Мефодія за лемківським стилем.
Зараз Ірена Омельченко-Криницька готується до наступної виставки – у Рожнятові. Просить усіх знайомих приносити їй старі ляльки, аби пошити і для них щось нове, колоритне, гарне. А ще надіється, що нинішня виставка спонукає найменших відвідувачів дістати старі ляльки та пошити для них щось цікаве.
Comments are closed.