Щойно намагаєшся уявити шведську столицю, як пам’ять починає тебе бойкотувати, вперто відмовляючись видати бодай якусь картинку. Не дивно, бо ж у Стокгольмі нема своєї Ейфелевої вежі чи Карлового мосту — візитівки міста. Ну, хіба дахи… ті, на яких мешкав Карлсон. В іншому місто залишається десь за пеленою, без жодного конкретного образу, лише з передчуттям чогось незвичайного.
Без помпи
Перед Швецією мене занесло до Петербурга. І на перший погляд Стокгольм на нього подібний — канали, мости, велична архітектура, білі ночі. Та вже за годину бродіння вулицями розумієш: це ніби двоє братів, схожих зовні, але геть різних за характером. Стокгольм — старший, спокійний, самодостатній, врешті — королівський. А Петербург, який спершу вражає імперським розмахом, пізніше видається імпульсивним юнаком, що постійно намагається довести всім свою першість, приховуючи за відреставрованими фасадами внутрішню занедбаність.
Стокгольмське старе місто (Гамластан) з його вузенькими, але, на відміну від більшості середньовічних міст, рівними вуличками, навдивовижу гармонійно поєднується з новітніми кварталами зі скла й бетону. Архітектура дивує скромністю. Помпезності просто нема. Вулиці вишикувалися спокійними лініями та органічно вписалися в обриси природи: острови, парки, сквери, мости й місточки. Тут навіть зустріч моря із прісним озером виглядає невимушено. Мабуть, філософія знаменитого шведського дизайну виникла далеко до ХХ сторіччя — просто, функціонально, багатогранно.
Стокгольм — королівське місто, яке ніколи не зазнавало чужоземного панування й ніколи не мало потреби комусь щось доводити. Воно живе своїм розміреним життям, не зважаючи на різні вітри. Шведські чиновники, поки весь світ кричить про тероризм, користуються громадським транспортом, їздять на роботу на роверах, гуляють вулицями, як і всі решта. І це навіть після того, як психічно хворий у супермаркеті напав з ножем на міністра закордонних справ Ганну Лінд і вона померла від ран…
З правом на гріх
Тут безліч пам’ятників королям. Цікаво, що королі теж ставлять пам’ятники народу. Поряд із королівським палацом височіє обеліск — подяка городянам від Густава ІІІ за те, що вони дбали про його родину, поки він воював з Росією.
Шведи пишаються своїми правителями, славлять їхні перемоги і «забувають» про поразки. Наприклад, про битву під Полтавою не нагадує нічого.
Одна з найдавніших у світі монархій залишається популярною серед своїх громадян і сьогодні, у часи побудованого соціалізму. Шведи знають дні народження усіх членів королівської родини. А 23 лютого цього року, коли кронпринцеса Вікторія народила королю першу онуку, відзначали як національне свято.
Ставлення до монархів не змінила навіть скандальна книга «Карл XVI Густав — король проти волі», в якій шведські журналісти оприлюднили факти про сексуальні походеньки чинного монарха та звинуватили його у зв’язках із сербською мафією. Король, якого усі звикли вважати зразковим сім’янином і джентльменом, не подав до суду та навіть не заперечив жодного з наведених фактів. Та понад 80% шведів заявили, що не змінили свого ставлення до короля.
Що це — сліпота народу чи непохитна сила незрозумілої для нас взаємоповаги?
Казка для уряду
Де ще казка письменниці може поставити з ніг на голову всю державну систему?! У 1976 році, на знак протесту проти високих податків, Астрід Ліндгрен надрукувала в газеті казочку для дорослих про таку собі Помперипоссу з Монісманії, де викрила забюрократизованість панівної соціал-демократичної партії. Коли ж міністр фінансів зверхньо зазначив, що письменниця «вміє лише розповідати казки, проте не вміє рахувати», відповіддю йому стали акції протесту. Причому заперечували шведи не лише проти високих податків, а передусім проти неповаги до письменниці! І хоча того року соціал-демократи таки перемогли на виборах, уряд формували не вони, а опозиція.
Забути про час
Чи ж варто після цього дивуватися тій по шведських мірках «дрібниці», що під мостом перед будинком парламенту замість парковки для народних обранців постав музей? Лише тому, що під час будівельних робіт там виявили шість метрів середньовічного муру. З логікою шведів важко сперечатися. «Середньовічна стіна — пам’ятка давнини, а отже до неї повинна мати доступ громадськість», — просто пояснює появу музею аудіогід. І то якого музею! Довкола того муру постало в мініатюрі ціле середньовічне місто. Відвідувач ніби гуляє його вулицями. Ось ринкова площа, порт з автентичним човном XVI сторіччя, майстерні ремісників, церква, монастир, місце для страт. Майже скрізь можна зайти, роздивитися, доторкнутися й навіть познайомитися з мешканцями: лицарем, монахом, лікарем, що бореться з холерою, з ремісниками, торговцями та міщанами, що визирають з вікон своїх будинків. Відчуваєш себе просто в тогочассі. У такому музеї можна забути про все.
Взагалі музеї Стокгольма вражають чи не більше, ніж саме місто. Їх інтерактивність захоплює. Причому ефект досягається не так завдяки технологіям, як добре продуманій ідеї. Відвідувач тут — учасник подій. У невеличкому музеї музики можна пограти на всіх інструментах.
А музей Астрід Ліндгрен, здається, здатен повернути щасливу дитячу усмішку всім, хто хоч колись вірив у казки. Бо щойно сідаєш у чарівний поїзд, як з’являється відчуття лету та передчуття чогось такого… неймовірно-несподівано-чудового! Казкові декорації повертають у дитинство навіть дорослих, що й казати про дітей.
Vasa!
Але найбільшим, певно, неперевершеним шедевром музейного Стокгольма, є музей корабля Васа — Vasa Museum. Лише заради нього варто їхати до Швеції, не кажучи про все інше. І справа не тільки в унікальності експонату — єдиного у світі корабля XVII сторіччя, що дійшов до наших часів майже ідеально збереженим, хоча й пролежав у воді 333 роки. Але й в тому, під яким «соусом» його подано.
Щойно потрапляєш у сутінки величезного павільйону, де експонується корабель, як по шкірі починають бігати мурашки. Отут можна не лише зрозуміти, а фізично відчути вислів «вражає уяву». Велетень-корабель одразу «розчавлює» своїми розмірами. Далі, розглядаючи виставки, що одна за одною поступово розповідають історію побудови та загибелі корабля, історію його пошуків, підняття з води та реставрації, намагаєшся осягнути всю велич тих, хто працював над створенням цього шедевру. Протягом 17 років (!), без жодних перерв чи вихідних, кожну дощечку корабля обробляли за спеціальною технологією, яка мала врятувати дерев’яного велетня від руйнації.
А уява малює картинки з життя корабля. І музей їй активно в цьому допомагає. Кілька павільйонів відтворюють палуби, а вертикальний зріз моделі корабля з фігурками матросів допомагає впорядкувати в голові всі здогадки про те, як то було насправді.
Піднятися на сам корабель не можна. Надто великим було б навантаження, адже музей щороку відвідує понад 1,3 млн. туристів. Навіть шведської наполегливості не вистачило б, аби вберегти корабель від руйнування. Проте один спосіб таки є. Особливо наполегливі поціновувачі середньовічного мореплавання можуть вступити до клубу шанувальників Васи та два роки сплачувати членські внески. За таких умов один раз на два роки вони отримають право зійти на палубу корабля. І так усе в Швеції. Тут не вішають на двері замок з табличкою «заборонено», а просто намагаються підібрати ключ.
Завершується огляд виставкою під назвою «Face to face». Скромно, без акценту, але промовисто, у піску під склом лежать кілька скелетів тих, хто потонув під час загибелі Васи. Точна їх кількість невідома: від 30 до 150. На основі черепів, знайдених в кораблі, за допомогою комп’ютерної графіки музейники відтворили обличчя загиблих. Ці обличчя, матеріалізовані в манекенах, дивляться просто в очі, повертаючи тебе до усвідомлення трагедії. Більш логічної крапки в цілісній композиції музею годі уявити.
«Те, що стало колись національною трагедією, сьогодні перетворилося на національну гордість», — підсумовує слоган музею.
