У селі Келихів на Снятинщині вже шість років живе простий італієць – Вінченцо Ферарро. Його тут люблять, поважають, вважають своїм. Та й сам чоловік не проти прийняти українське громадянство і прожити в Україні до самої смерті.
Нестандартний селянин
Знайти сеньйора Вінченцо у Келихові просто. Кожен зустрічний спрямує до потрібної хати. «Так, живе у нас вже багато років, – не стримує щирої посмішки старенька жіночка. – Але ви не туди зайшли. Треба трохи вертатися. Він ще любить сидіти в магазині – це тут, недалеко».
І справді, із невеликого сільського склепу виходить сухенький легкий дідусь. Вже з його зовнішнього вигляду можна здогадатися – не місцевий. У селі в будень дідусі так не ходять. На ньому модна спортивна курт-ка чорного кольору, сірі штани з кантом, темно-синя шапка. На ній великими літерами написано – ITALIA. Не переплутаєш.
Вітаємося. Чоловік, посміхаючись, наче побачив старого доброго друга, відповідає по-українськи. І додає привітання італійською: «Bongiorno!». Це і є «келихський» італієць – Вінченцо Ферарро. Запрошує до свого будинку.
З невеличкої, затишної хати виходить господиня та жінка Вінченцо – пані Марія Долібянник. Вона відразу вибачається за безлад, каже, затіяли ремонт. І прямує на кухню варити каву. Звісно, італійську.
 |
Інтернаціональна ідилія
Пані Марія овдовіла дуже давно, а десять років тому поїхала до Італії на заробітки, аби допомогти доньці побудувати хату.
«Спершу працювала на полі, – згадує жінка. – Потім землячка запропонувала роботу з догляду. Тож поїхала до Неаполю. Там нас зустрів Вінченцо, відвів у кав’ярню та пригостив кавою і солодким. Розказував, що в нього жінка хвора, лежача і немає нікого допомогти. Я погодилась. Пам’ятаю той день, як нині. Прийшла у Великодній четвер, то було 13 квітня. Кажуть, що «13» – нещасливе число, але для мене воно стало дуже щасливим».
Два роки жінка доглядала за дружиною Вінченцо. Коли та померла, почали жити разом. Чоловіка відразу вразила турбот-ливість, працьовитість, простота та щирість українки. Коли за кордоном пані Марія трохи прихворіла і змушена була вертатися додому, то Вінченцо погодився поїхати з нею.
«Спочатку приїхали на два місяці, то він боявся за ворота вийти, аби не загубитися, – сміється пані Марія. – А з самого початку, коли запитав, де знаходиться туалет, – вжахнувся. Каналізацію та ванну в хаті ми поставили дуже швидко».
По селу поповзли чутки. Говорили різне, але Марія не звертала уваги. Зараз уже втихомирилось, селяни й самі полюбили простого та щирого італійця.
Поки що пані Марія з Вінчен-цо живуть у цивільному шлюбі. Зробити потрібні документи – дорого і проблемно. Але кажуть, що обов’язково розпишуться офіційно, бо італієць хоче отримати українське громадянство. Бо йому тут добре.
«Італійці різні бувають. Є й високомірні, скупі, – говорить Марія Долібянник. – Але мій Вінченцо не такий – він добрий та лагідний. Ми навіть ніколи не сваримося. Кожен знає свою роботу та має власну думку. Поважаємо одне одного. Діти спершу довго привикали, але кажуть, що час лікує. Зараз звик-ли і полюбили, особливо, мої внуки. Завжди коли приїздять, то відразу біжать до Вінченцо».
У самого сеньйора Вінченцо – четверо дітей, шестеро внуків та два правнуки. До речі, нещодавно він відсвяткував своє вісімдесятиліття. Щоправда, виглядає десь років на шістдесят. А його коханій жінці, пані Марії – 56.
«Тут дуже чисте повітря, – посміхається італієць. – Думаю, і до ста років доживу».
Як на курорті
Свій день сеньйор Вінченцо починає з кави, ванни та походу до магазину. Там спілкується з людьми, п’є пиво та чекає обід-ньої години. Може поїхати до Заболотова чи Снятина. Його там уже знають у кожному магазині. Потім повертається додому. Сільською роботою не займається. «Він любить ходити і дивитися, як інші працюють, все контролювати», – сміється пані Марія.
«Ні, працювати я не хочу, – заперечно розмахує руками італієць. – Я вже відпрацював 56 років, то зараз краще заплачу за роботу, а сам відпочиватиму».
Вінченцо з Марією живуть на пенсію. Над розмірами наших пенсій італієць сміється. Показує, що ду-у-у-же маленькі, порахував, що його жінка отримує аж 80 євро. В Італії на таку б ніколи не вижив, а наші ціни з їхніми мало чим відрізняються.
«Якось у село приїхала міліція, – згадує пані Марія. – Дізнались, що італієць живе, і затримали, бо не мав біля себе паспорта. Приїхали додому по паспорт, я вийшла з хати і почала сваритись, що вони не мають права. У посольстві нам пояснили про всі нюанси перебування його на Україні. Все обійшлося, зате тепер його і в міліції знають».
Пані Марія каже, що Вінченцо, хоч і добрий, і лагідний, але дуже вибагливий щодо їжі. З української кухні йому подобаються зупа, борщ та холодець. Свинину він не любить, тому пані Марія часто готує курятину.
«Не так давно у неапольському ресторані офіціант порадив мені курятину, – сміється Вінченцо. – То я закричав «Basta!», досить, я курятини вдома маю багато».
Вінченцо часто зідзвонюється зі своїм земляком, який мешкає у Стрийському районі на Львів-щині. Вони багато говорять, обмінюються враженнями про життя в Україні – переважно позитивними.
Тепер у Келихові до італійців не звикати, бо до Вінченцо часто приїздять його друзі. А сам він перебуває тут лише на візі. Кожні три місяці мусить перетинати кордон. Владнає справи в Італії і назад – в Україну, додому.
Comments are closed.