Кажуть, нелегко бути дружиною відомого, успішного чоловіка. А коли вона також відома і не менш успішна? З Іриною Вірастюк, «віце-пані України-2004», власницею популярного в Івано-Франківську салону-перукарні, «Репортер» говорив про домашніх улюбленців, дитинство, чоловіків і мистецтво бути жінкою.
Життя на ниточці
У перукарстві Ірина Вірастюк працює вже 13 років, хоча за фахом – економіст. Свого часу вона двічі була призером косметичних чемпіонатів Європи. «Пригадую свій перший конкурс у Варшаві. П’ятизірковий готель, всі дуже підготовлені. Мені пропонують японських дівчат в якості модельок. Незвично. Виникає думка: а що я тут роблю? Але ж такі виїзди дуже потрібні для професійного росту і досвіду. Коли виїжджаєш за кордон, тебе можуть оцінити більш-менш об’єктивно».
Полем для самореалізації пані Ірина вважає свій салон і родину. Каже, що у зв’язку зі специфікою своєї праці бачить багатьох самореалізованих, успішних жінок, які встигають усюди. Вважає, що вміти бути жінкою – це мистецтво і велика праця. І не має значення, хто твій чоловік.
«Лише 10 % людей взагалі щось роблять. А решта розмірковує про те, як воно має бути, на їхню думку. Треба бути сильною і терплячою, вміти пристосуватися і підтримати, іноді бути в тіні, якщо треба, – говорить пані Ірина. – Але не слід забувати про рівновагу. Своє «я» не можна затьмарювати, бо чоловіки схильні до егоїзму. Якщо жінка розчиняється, то її перестають сприймати. Треба балансувати, ніби йдеш по ниточці. Бути відданою, але не забувати, що ти – особистість».
Багато сімей сьогодні не відбуваються, бо люди не хочуть поступатися одне одному, вважає Ірина Вірастюк. А про себе каже, що вона однозначно є щасливою жінкою.
Рецепт гармонії і щастя пані Ірина вбачає у тому, щоб найперше – любити життя. Пробилося колесо чи ще якась халепа трапилась – це дрібниці. Треба радіти, що живий і здоровий, бо люди швидко йдуть із життя і невідомо що буде завтра…
«У мене також в голові не одні квітки проростають. Нічого легко не приходить, – каже Ірина Вірастюк. – Треба працювати над собою, тому завжди починаю із себе. Багато руйнує заздрість. Не можна нікого судити. Для цього є інші інстанції».
Паркет не має значення
«Нашого песика звуть Вук. Порода – карликова такса, а рід!.. Ми якось сміялися, що до нього треба звертатися на Ви, бо аж до прадідів знаємо про його рід. Він навіть пахне печеньком, а не псиною, як більшість собак. Пропозиція придбати його прозвучала від сина, – розповідає пані Ірина, показуючи убрання Вука, – пальтечко, краватку, мештики. – Спершу ми не погоджувалися. А потім зрозуміли, що свої погляди стосовно чистоти паркету можна переглянути заради сина. Зрештою, паркет не має значення».
Кажуть, домашні улюбленці схожі на своїх господарів. Вук дуже добрий, вважає пані Ірина. Мабуть тому, що живе в атмосфері добра. Для сина Вірастюків Івана він – колега. Вони граються разом.
«Про жодні покази Вука на загал ми й не думали. Брати участь у виставці нас заохотив Іван, – пригадує Ірина Вірастюк. – Треба було представити його зовнішній вигляд. У песиків, що брали участь у змаганнях, дивилися і спинку, і зуби… Ми не сподівалися на перемогу, але Вук зайняв перше місце».
Коли пес приходить з вулиці, йому миють лапи і живіт. Час від часу стрижуть кігті, стежать, щоби були вчасно зроблені щеплення. Крім гільйотини для нігтів, є в нього і гребінець. Вук перебірливий у харчах. Полюбляє овочі та фрукти. Добре, що їсть мало, тому господарі догоджають йому делікатесами.
«Чоловік його теж дуже любить, – говорить пані Ірина. – Але коли йдеться про песикове вбирання, то каже, що то зайві жіночі витребеньки».
Татова зірка
«Кажуть, досконалість не має меж. Це – про мого чоловіка, – говорить пані Ірина. На кухні він – король, готувати – його стихія. І гарбузові каші з ананасами, і холодець, і неймовірна яєчня, і м’ясне усіляке різне… А оформлення настільки красиве, що мені дуже важко навіть після дев’ятої вечора відмовитись від смачненької страви. Якщо чоловік добре приготує, подасть, то краще з’їсти. А вже потім у чомусь собі відмовити».
Ірина Вірастюк має дуже багато гарних спогадів з дитинства. Пригадувала, як тато, бездоганний знавець астрономії, подарував їй на 15 років зірку, що засвітилася на небі, коли вони удвох прогулювалися вечірнім містом. «Тому, що зараз можу і вмію, завдячую своїм батькам, – говорить пані Ірина. – Думаю, якщо дитинство щасливе, то людина зуміє добре прожити у цьому світі…».
