Соціум

Добрий охоронець Маняви

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

До отця Іоанна зверталися за допомогою люди з усіх куточків України, Росії та Польщі. Не відмовляв нікому, зцілював молитвою, лікував одержимих, мав дар прозорливості. Отець передрік свою смерть і заповів поховати його у монастирі, аби і по смерті міг опікуватись його мешканцями. Кажуть, що паломники, які останніми роками залишалися на ніч у Манявському монастирі, не раз бачили його постать у темряві…


Одне з небагатьох фото з архіва матері. Отець Іоанн – зліва

Мій ігумен

Уже вісім років немає на світі монаха отця Іоанна (Василя Гринюка). Сьогодні, у селі Яківка Тлумацького району, у невеличкій хатині, самотньо живе його мати – пані Ганна. Життєрадісна, спокійна, мудра. Про сина говорить без жодної нотки жалю.

«Він чистий, бо нікого не обдурив, не образив, – каже вона. – Був таким, якби лиш народився. Мені легко, я ніц не нарікаю, не плачу. Лиш та мати може плакати, що її дитина сама собі смерть заподіяла».

Перегортаючи поодинокі фото (бо багато позабирали люди на пам’ять), пані Ганна розповідала про дитинство «свого ігумена» – саме так вона завжди називала сина.

«Василь з дитинства мріяв стати священиком. Щонеділі, від маленького, ходив до церкви. Особливо любив йти, коли у храмі ще нікого не було, – говорить Ганна Гринюк. – Він у мене добрий був. Якось у зимі сиджу на печі, гріюся, забігає до хати, бере миску й накидає зупи. Каже: «Мамо там такий пес слабий лежить, весь покусаний, кров ллється. Він мені так в очі дивився! То я йому віднесу їсти? Сам уже їсти не буду». Так ходив до того пса кілька разів. А потім приходить такий радісний, що пса вже нема, певно, видужав. Мій ігумен мав якесь таке велике серце, що не можу вам сказати!».

Василь Гринюк не любив галасливих компаній, не шукав собі дружини, і матері не раз казав, аби не шукала йому того, що сам собі не шукає. Натомість, любив багато читати, молився, мріяв стати монахом і поселитись у Маняві.

«Коли він був у сьомому класі, то поїхав із класом туди на екскур­сію, – розповідає пані Ганна. – То сказав своїй класній керівничці, що колись буде тут жити. Видите, так і сталося».


Уві сні та наяву

Коли Василя покликали до війська, а служив у Сибіру, йому почали снитися дивні сни.

«Приїхала до нього в частину, а він розказує, що приходив до нього у сні хлопець-сибіряк, який недавно загинув, – розповідає мати. – І сказав, аби той віднайшов церкву, помолився й поставив свічку за нього. Він і виконав. А ввечері знову сниться той солдат, але вже веселий. А далі вони уві сні обоє здійнялися у небо, як птахи. Певно того душа звільнилась, а моєму ігумену стало легко від виконаного прохання».

Таких снів у Гринюка було багато, але не всім він зміг допомогти. «У нашому селі помер молодий хлопець, – продовжує пані Ганна. – Василь тоді вже був монахом у Франківську. І розказує, що снився той мрець. У глибокій темній ямі, чорний, як вугілля. Просив забрати його звідти. Син простягав йому руку, але не міг вхопити, бо той хлопець покінчив життя самогубством».

Згодом, закінчивши на відмінно семінарію, отець Іоанн довгий час був духовним настоятелем у селі Копанки на Калущині. Мати каже: де б не був, усюди його любили, а лиш прикладе до тебе руку, то відчуваєш, як тепло проноситься по тілу.

«Дуже багатьом допомагав. Може, й перебрав ту слабість і на себе, – говорить вона з сумом. – Бо Ісус Христос, коли оздоровляв, то чув, як із нього виходила сила. Але на все Божа воля, а я дякую Богові за те, що нічого поганого за сина не чую».

Час прийшов, Господь покликав

Дитяча мрія отця Іоанна таки здійснилася – він жив у Манявському монастирі, деякий час був і його настоятелем. Помагав відбудовувати, приймав людей. Передрікаючи свою смерть, заповів поховати його у Маняві.

«Отець Іоанн сказав, що й після смерті буде оберігати монас­тир. Коли потемніє, то ходитиме сторожем, – з доброю посмішкою розповідає архієпископ Івано-Франківський та Галицький, настоятель Хрестовоздвиженського чоловічого Манявського монастиря владика Іоасаф. – Я люблю гуляти вечорами, деколи і до півночі, сяду на лавочці, коло могили, посиджу, але нічого не бачив. А от наші паломники, які ночували у монастирі, казали, що бачили тіні».

Також кажуть, що одному монаху наснився сон, де Іоанн його сильно будить і кричить: «Вставай, гориш!». А в келії тоді почала тліти електропроводка. Отак отець і надалі намагається опікуватися братами-монахами.

Навіть через вісім років після смерті на його могилі завжди багато квітів та свічок.

«До нього й далі приїздять люди, як і за життя, – говорить владика Іоасаф. – Він нікому не відмовляв у молитві. Такий здоровий, високий мужчина, але був надзвичайно доброю людиною. Господь дарував йому дар провидіння. Якось приходить жінка до храму, стала до отця у чергу та плаче. Він на неї глянув і каже: «А ти чого прийшла до мене? Йди додому, за три місяці твій син повернеться. Все буде добре». Виявляється, її син сидів за гратами, справа була якась сфабрикована, і йому дали п’ять років. Але дійсно, за три місяці випустили на волю».

Хто би що не просив, якої конфесії б не був – кожен отримував молитву. У монастирі кажуть, що отець Іоанн жив справді добрим духовним життям. І Господь вибрав його, наділив особливим даром, аби помагати людям.

«Монах – це людина, яка відреклася не від світу в цілому, а від того, що є у світі, – пояснює владика. – Це та людина, яка дала обітницю не мати майна, не збирати скарбів на землі. Задовольнятися лише тим, що маєш – молитвою та працею. Так і жив отець Іоанн. Він був безперечно чистою особою».

До отця не раз приносили одержимих, бо ті самі не хотіли йти до святого місця. Якось привезли дівчину з Тернопільщини, у якої на правій руці з’являлися богохульні слова. Були й молоді дівчатка невеличкого зросту, які ричали, як могутні звірі, а під час літургії без жодних зусиль підстрибували на метр чи аплодували так, ніби увімкнені всі мікрофони. Але після молитов то вже були зовсім інші люди. Їм допомагав отець Іоанн. До речі, потім у народі говорили, що саме ті демони, яких він виганяв із людей, довели монаха до смерті.

«Повірте, не демони погубили отця Іоанна, – посміхається владика Іоасаф. – Просто прийшов час, коли його покликав Господь, бо він сповнив свою місію на землі».

…Після відвідин Манявського монастиря й таких розмов мимоволі задумуєшся: а якою ж є твоя місія? Мабуть, недарма люди повертаються сюди по кілька разів. Думається тут якось легше, світліше.

Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.