Добра магія ляльок

Захоплені діти, задоволені батьки, вистави, актори, аншлаги. Усього цього не було б, якби не ляльки, а їх би не було, якби не люди, що їх створюють. Але вони залишаються поза сценою, за лаштунками.

Легенди оживають

Коридорами обласного лялькового театру, здається, блукав би й блукав. Стільки цікавого! На стінах порозвішувані найрізноманітніші ляльки: великі, малі, кумедні, страшні, з величезними очиськами чи носами. Від одних мурашки бігають по спині, інші змушують посміхатися, а ще одних хочеться мати собі вдома.

І чортики тут позитивні

Ляльковий цех, чи то пак пологовий для ляльок, знаходиться у невеличкому крилі на другому поверсі та складається із трьох кімнат. Одна з них — кабінет художнього керівника Ростислава Котерліна. Саме тут народжується ідея ляльки. Але перед тим режисер приносить п’єсу, художник її читає, обдумує та малює, якими він бачить ляльок. Потім ескізи переходять у дві інші кімнати — ляльковий цех, де ідеї втілюють у життя.

«Зараз у мене на столі ескізи майбутньої вистави «Кулько-коник», — Ростислав Котерлін розкладає малюнки ляльок: тигра, якогось чортика, акробатів і головного героя — коника із кульок. — Якраз після Нового року і займемося».

Збоку під стіною лежать якісь гіпсові уламки з гладенькими виїмками. «У них відливають голови ляльок», — пояснює художник. З півдесятка готових голів уже поскладані на м’якому кріслі. На стіні ще якісь ескізи, в рамочках.

«Це до вистави «Егле — королева вужів», — розповідає Котерлін. — Ця, певно, моя найулюбленіша. Якось через неї зі мною сталася містична історія. Подзвонив директор театру і сказав їхати на зустріч з режисером цієї вистави до Полтави, аби обговорити якісь моменти. Я ще того дня пішов на роботу. Йду попри озеро, а переді мною по вузенькій доріжці переповзають два вужики. Ходжу тими стежками щодня, але вужиків бачив саме тоді, коли починав працювати над цією виставою».

Сама чортівня

За старими дверима цеху твориться справжня магія. Кожен куток маленької кімнати чимось заставлений. За столом, біля вікна, сидить світла усміхнена жіночка — бутафор-декоратор Ірина Мулик. Розстригає поролон. «Це будуть подушечки для вистави до Миколая», — пояснює вона.

Дуже позитивна пані Ірина показує чортика, якого недавно зробила. Багато жартує. Певно, у цій атмосфері свята й дитинства інакшим бути не зможеш.

«Дуже люблю закінчувати ляльки, коли ти їм очка малюєш, одягаєш, — розповідає вона. — І взагалі, до нашої роботи треба приступати лише з гарним настроєм, аби у ляльку вкласти добру енергетику. Ми тут їх цьомаємо, обіймаємо, на руках носимо, бавимося з ними».

У другій кімнаті ще цікавіше. Очі розбігаються від кольорів і найрізноманітніших дрібничок: клаптиків тканини, малюнків на стінах, олівців, ниток на столах.

«Ви не дивіться, що у мене такий бардак на столі, — каже бутафор-декоратор Надія Водоставська, яка працює тут уже понад 25 років. — Коли тут усе поскладано, я не можу нічого знайти».

Поруч, за швейною машинкою, зосереджена на роботі, сидить швачка Надія Кулібаб’юк. Розрізає сіру тканину, бере металевий дріт із дерев’яною пластинкою на кінці, на неї намотує вату, обмотує тканиною, щось підклеює, зшиває. «Ось і є рука нашого чортика», — демонструє.

«У нас тут взагалі вся чортівня, — сміється Водоставська. — Чортиків, яких не хочеш: блондини, брюнети, руденькі. Усіх готуємо до Миколая».

Будемо вічно молодими

«Жодного негативу нема, а може, ми просто помічаємо лише добре, — говорить Надія Водоставська. — Магія, правда, є. Давно було, прийшов хлопчина й замовив у нас клоуна для коханої. Довго приходив, просив, то ми й зробили. Потім розказував, що після того вона погодилася вийти за нього заміж. Без нашої магії там не обійшлося, бо ми в того клоуна всю душу вклали».

«Моя перша лялька — Сніговик, — пригадує Надія Кулібаб’юк. — Як сьогодні пам’ятаю, а недавно ще й ескізи знайшла. Я до театру в ательє працювала, а потім перейшла сюди, і так уже 30 років. На попередній роботі було спокійніше. Але з ляльками подружилась, то й працюю так довго».

Жінки кажуть, що у них жодна лялька не повторюється. От, здавалося б, звірі, нащо робити нових, коли можна використати з попередніх вистав? Виявляється, не можна, бо в кожної ляльки різний характер. Кожного року театр готує 4‑5 нових вистав, тому роботи вистачає. Особливо перед Новим роком.

Отже, спершу треба виліпити з пластиліну форму голови. Її обклеюють спеціальним папером, а коли обсохне, обережно виймають пластилін. Потім склеюють дві половинки, шліфують, обтягують тканиною.

«Робити голову, руки та ніжки — найтяжче та найдовше, — розказує Водоставська. — Механізовані ляльки — до двох тижнів, маріонетки — тиждень. Одягати вже простіше. Цього ремесла ми навчилися тут. У нас була наставниця Людмила Аніпченко — все її життя пройшло з ляльками. Вона завжди нам наголошувала, що до ляльки треба ставитися з любов’ю. Ця гра у дитинство затягує. Правда, Надю, ми будемо з тобою вічно молодими?».

Ляльки на пенсії

У майстерні ляльок не тримають. Та й нема де. Всі живуть у своїх домівках-скринях, зберігаються на складі. Коли треба, їх звідти дістають. А ляльок, які виходять на пенсію, почесно переносять до музею. Є при театрі невеличка кімната-музей. Там стіни обвішані ляльками. Різними-різними: великими, малими, комічними, страшними, кумедними, фантастичними. І пахне якось приємно. На кожній ляльці — бірка, з якої вона вистави та якого року. Є справж­ні старожили. От, у куті, метелик з 1957 року. Старший чортяка з вистави «Чортів млин» — 1975‑го, змія з «Гуцульської легенди» — з 1989-го.

Гарно й душевно у стінах лялькового театру. Які сірі будні, які проблеми?! Саме тут розумієш, що насправді дорослих — нема. В душі кожен залишається дитиною.