У кожного з нас, певно, є хоча б одна в’язана річ — шапка, шалик, рукавички… Але чи бачили ви в’язані ікони? Скажете, надто складно, та й узагалі, кому таке прийде у голову? А от і прийшло. Франківчанка Надія Соломко додумалася до цього уже будучи на пенсії, за 12 років вив’язала десь з чотири десятки ікон і навіть отримала патент на свій винахід.
Можна і треба!
Невисока, білява, у великих окулярах. Звісно, очікували, що квартира буде прикрашена її роботами, але щоб стільки… У великій кімнаті просто місця вільного нема — вся завішена чималими полотнами, кожен штрих такий чіткий, що ніколи б не подумав, що це зроблено спицями та грубими нитками. «Це я до вашого приходу порозвішувала, — сміється пані Надія. — І це не всі. От у сумках ще складені лежать».
«Мою Плащаницю прикладали до Туринської» — каже пані Надія
Витягає тугенький альбом: «Тут фото з усіх виставок, це у нас, в Художньому музеї, а це у Кам’янці-Подільському — я звідти родом, а це у Чернівцях — там брат живе. А тут у мене книга відгуків — і польською є, і по-арабськи, і по-англійському».
Та коли майже півстоліття тому юна технік-електрик пішла на курси в’язання, то навіть подумати не могла, що колись матиме такі альбоми. «Це було після технікуму, мене відправили на роботу в Білу Церкву, а чоловіка у Надвірну, — пригадує пані Надія. — Шити вміла, вишивати також, дуже хотілося навчитися в’язати. Пам’ятаю, приносила спиці та в’язала деколи на роботі, а мені один жартун написав на зошиті — ніколи ти не будеш в’язальницею. Тепер би я хотіла його зустріти і сказати — ну що?».
Згодом чоловік отримав квартиру в Надвірній, Надія перебралася туди. Народилася дочка, потім син — в’язала шапочки, костюмчики, шкарпеточки. Потім організувала курси в’язання при клубі бурильників. Коли у 1980‑му переїхали до Франківська, такі ж курси зробила на радіозаводі.
Але то все було звичне. Ідея в’язати ікони прийшла вже на пенсії, цілком несподівано. «Сиджу вдома, дивлюся по телевізору програму про священика Дмитра Блажейовського, він автор багатьох вишитих ікон, — розказує пані Надія. — І так захопилася тим, плеснула у долоні й сама до себе на цілу хату кажу — та це ж можна зв’язати!».
Довго шукала ті схеми по церковних крамницях, але, що саме в’язати з тієї збірки, знала одразу — каже, наче хтось просто вказав. Це був образ Ісуса.
Аби вив’язати один шар, треба сидіти годину, а то і дві
«Коли я його зв’язала, сниться мені сон — іду по сходах, а стіни завішені старовинними іконами, і є там велика арка, а біля неї двері. Постукала у ті двері, відкриває якась жіночка і каже — вам не сюди, вам у ту арку. Коли увійшла в арку, то назустріч вийшов Ісус, саме в такому одязі, як на моїй іконі. От які дивні сни бувають».
Той образ жінка вирішила освятити у кафедральному соборі. Каже, прийшла туди у Чистий четвер, стала питати у прислужниць, чи може хто освятити. Розгорнула на столі, аби показати. А якраз зайшов настоятель Микола Сімкайло і аж вигукнув: «Що то таке?». Вона пояснила, він освятив. Питала, чи можна таке робити, чи нічого у тому поганого нема. Він запевнив — не лише можна, але й треба.
Не для продажу
Далі були Матір Божа, Плащаниця, Різдво, Благовіщення, Покрова, Іван Павло ІІ, Андрій Шептицький і навіть Тарас Шевченко.
На час першої виставки у 2002 році в Художньому музеї у пані Надії було вже вісім робіт. «Я вирішила, що це треба показувати людям, — говорить вона. — Просто прийшла та сказала, що хочу зробити виставку. Там погодилися». Навіть першого Ісуса, якого подарувала онукові, позичила у нього для виставки.
А ці всі ікони вишиті бісером
Пригадує, що принесла тоді свої образи у доньчиному футлярі від віолончелі, бо не мала більше куди їх запхнути. «Приходжу оформляти виставку, а мені кажуть — ей, пані, у нас тут нині ніякого концерту нема», — сміється вишивальниця.
З того часу, де тільки не була. Хто запрошує виставитися, а кому й сама пропонує. «Деякі майстрині спочатку до мене скептично ставилися, мовляв, то треба було так зробити, а то так, — говорить Надія Соломко. — А я їм відповідала — робіть».
Каже, завжди була дуже вже пробивна та відверта. А ще — принципова: своїх робіт не продає, хіба дарує рідним і близьким. І чи коли продаватиме не знає, все можливо: «Як на хліб не буде ставати, то, може, й доведеться, але поки що вистачає».
У 2007 році пані Надія навіть отримала патент на свій винахід — в’язані картини. «У бюро мені сказали: ми перевіряли, в Україні більше ніхто такого не робить. А що дає той патент? Та нічого, стоїть собі».
Нічого складного
Уже на прощання Надія Соломко показує, як в’язати картини. «От маю якраз незавершеного Франка, — каже вона. — Його треба буде розпороти, бо щось чорні нитки мені не подобаються. Хай Іван Якович мене вибачить».
Запевняє, що нічого аж такого складного. Бере схему для вишивки і по ній в’яже. Пальці вправно нанизують нитки на спиці. Черепахова кішка, яка вітром увірвалася в кімнату, одразу біжить гратися до пакета з клубками.
Але що тут пояснювати — для стороннього то вища арифметика. «Це все практика і терпіння, без того нічого не вийде», — каже пані Надія. Найважче — вишивати по в’язанню. «От є риси обличчя, то їх тільки вишивати, — розказує. — Зверху по основі циганською голкою ткацьким швом. Інакше не вийде. Дуже часто я порю саме шов, бо його важко на в’язане накласти».
Нині пані Надія ікони не тільки в’яже, але й робить із бісеру. Одна стіна у кімнаті просто завішана такими роботами. Особливо сподобалася картина, де Іван Павло ІІ стоїть на колінах перед Божою Матір’ю. «Цю репродукцію років з 15 тому мені подарувала монахиня на вокзалі у Польщі за те, що я пригостила її яблуками, — пояснює майстриня. — Багато років вона в мене лежала, аж тепер зробила».
І хоча жінка вже стільки років займається іконами, каже, що не пам’ятає якихось неймовірних випадків, пов’язаних зі своєю роботою. «Я просто ніколи не відчуваю, аби щось мені у житті пішло не так, — каже вона. — Діти добре влаштовані, з чоловіком стільки років уже разом. Хіба то не Божа поміч?».
Comments are closed.