У газеті «Репортер», яку читаю майже регулярно, мене стурбувала стаття «Охорона тягає ковдру» (№ 11 від 18 березня). Не хочу бути арбітром, але боляче читати матеріали про бездушне ставлення влади до історичної спадщини Івано-Франківська.
Так сталося, що з 1956 року я пов’язала свою долю з краєзнавством на посаді директора обласного краєзнавчого музею, який розміщувався в аварійному будинку по вул. Галицькій, 7 (нині – бібліотека медуніверситету). Тільки завдяки вимогам колективу музею, обласного управління культури, депутата Верховної Ради СРСР Г. Гоголь і підтримки міністра культури СРСР М. Михайлова у 1957 році музею передали міську Ратушу. Першим помічником у реставраційних роботах було обласне управління архітектури. Два роки тривала кропітка робота. 26 квітня 1959 року музей відкрив двері для відвідувачів. Згодом став провідним музеєм області, України.
Колишній військовий госпіталь (Палац Потоцьких – Ред.) входив у програму екскурсій як пам’ятник історії та архітектури. Для мене він дорогий і тим, що в роки Першої світової війни там лікувався рідний брат моєї мами Іван Халангот, 1884 року народження.
Госпіталь діяв при всіх владах. Але пройшли роки, змінилася держава, зі скороченням армії скоротили і госпіталь. Тисячі людей залишили без медичної допомоги, тому що наявна поліклініка не забезпечує потреби ветеранів та їхніх родин. Нині госпіталь не просто ліквідовано – його продали бізнесмену Бахматюку. А також і Будинок офіцерів. Крок за кроком продаються території військових частин під забудову, наприклад, армійські казарми по вул. Грушевського і Франка. Не вирішена й доля шпиталю. І всі ці роки армійські ветерани добиваються його повернення.
Хто винен, що пам’ятка історії та архітектури у такому жалюгідному стані? Відповідь треба шукати не у цих двох – А. Давидюка та І. Панчишина. У першу чергу госпіталь необхідно повернути у державну власність, а потім реставрувати.
Минулого року, на 9 травня, до нас, ветеранів, прийшли М. Палійчук та І. Олійник. Привітали, поцікавилися проблемами. Мене особисто вони попросили надати пропозиції щодо подальшого використання госпіталю. Маючи багаторічний досвід реставрації Ратуші, вірменської церкви, польського костелу, Скита в Маняві, я протягом двох тижнів із задоволенням виконала це прохання. Мої пропозиції передбачали після реставраційних робіт відкрити музейний і культурно-освітній центр.
Андрій Давидюк мені відповів: «Усе під контролем». Я не залишаю справу лише цими рекомендаціями. Вважаю, що треба не лише контролювати, а й шукати шлях повернення госпіталю у державну власність. І за рахунок нинішнього власника повернути його державі в реставрованому вигляді.
Вина у такому стані пам’яток – обласного та міського архітекторів. Це їхня справа.
Хотілося б згадати добрим словом пам’яті Дмитра Соснового, його бойову групу, тісну співпрацю з Львівськими ремонтно-реставраційними майстернями, які очолював Іван Могитич, виконроба по Івано-Франківській області Богдана Голобалу, архітектора Зіновія Соколовського та інших фахівців, які вболівали за справу, діяли активно, вимогливо. Тільки завдяки команді ми за два десятиліття (1960‑1980) зробили ривок у збереженні пам’яток. Ми не ділили «по се твоє, по се моє», а робили разом. І тому маємо реставрацію об’єктів Древнього Галича, Скита Манявського, інших.
На жаль, за роки незалежності мало чим можна похвалитися. І тому недарма ці питання хвилюють Ігоря Панчишина, бо він ще з молодих років захоплювався краєзнавством, був активним у проведенні всіх заходів.
Їм нема, що ділити. А треба А. Давидюку не контролювати, а діяти – своїми пропозиціями виходити на їх виконання, а не заробляти собі статус державного службовця.
Бо це – наша загальна справа. Ми, старше покоління, передали вам добрі справи і традиції, бо все наше – народне. Не сперечайтеся, дійте. Перед вами велике завдання – примножувати історико-архітектурну спадщину для майбутніх будівничих України.
Олександра Синиця,
ветеран війни і праці,
заслужений працівник культури України
* Лист відредагований і скорочений редакцією
Comments are closed.