Буває, людина відкриває для себе таке місце, де ніби знає відповіді на всі питання. Де голова вільна від зайвих думок і турбот. Для когось такі місця у горах, на морі чи навіть на кухні за чашкою чаю та книжкою.
У Бакоті усе це ніби поєднується – і гори, і море, і затишна кухня. Просто неземне, якесь магічне місце. І недалеко – у Кам’янець-Подільському районі на Хмельниччині.
Панорама, яка постає перед очима, вражає і дозволяє забути про все на світі
Аби дістатися туди, спершу треба побороти спокусу й не залишитись у замкових склепіннях Кам’янця-Подільського та повідбиватися на автовокзалі від маленьких циганчат. Прямих автобусів до Бакоти немає, але щогодини з Кам’янця їде маршрутка на Стару Ушицю. Водій залюбки зупиниться, де треба. Менше години автобусом, потім ще з 10 км пішки – і ми на місці. А поки їдемо, йдемо – слухайте трохи історії.
Є версія, що у ІІ тис. до н.е. це місце слугувало для язичницьких обрядів. В ХI столітті там створили скельний чоловічий монастир. За легендою, там жив монах Антоній Печерський, який пізніше заклав Києво-Печерську лавру.
Скельний чоловічий монастир тут створили в ХI столітті
Перші літописні згадки про Бакоту датуються 1024 роком. Виявляється, у XIII столітті вона стала столицею Дністровського Пониззя, яке входило до Галицько-Волинського князівства. Там був свій замок. На село не раз набігали ординці, але воно знову відроджувалося. А через століття, у 1980-х його таки остаточно знищили. Точніше затопили, бо будували на Дністрі потужну ГЕС. Село зникло. Але залишилися неймовірні пейзажі, Дністер, скелі, які щороку й ваблять сюди тисячі туристів.
Тутешня панорама дозволяє забути про втому. Якийсь неземний захід сонця над лисими пагорбами. Кольори просто вражають. І це все відображається у широкому спокійному Дністрі, який змійкою обвивається поміж тих горбів. Збоку над річкою нависли білі вапнякові скелі. А вітер такий теплий, що здається ніби втрапив на море. До речі, вчені вже довели, що бакотський клімат повністю відповідає клімату Ялти.
На горі є оглядові майданчики, де чимало туристів фотографуються на фоні тої краси. За ними уважно спостерігає чоловік у синій уніформі. Це Анатолій Комарницький – працівник Національного парку «Подільські Товтри». Він щодня приїздить сюди на білому велосипеді «Україна». Працює без вихідних. Може розказати про Бакоту багато цікавого, а ще слідкує, аби туристи були чемними. Чемних, каже, одиниці.
«Коли затоплювали Бакоту, я був у другому класі, – розповідає Комарницький. – У 1975 році людей попередили, що будуватимуть ГЕС. Бакотянам дали п’ять років на те, аби переселитися. Кожному виділили по шість соток землі у сусідніх селах. Місцеві мусили розбирати свої хати, різати сади. Сумно було».
За вхід у заповідник треба заплатити 4 грн. з людини. Вам видадуть квитанцію. Територія облагороджена – є сміттєві баки, туалети, лавочки, вказівники.
Вказівники спровадять куди треба
Від скельного монастиря лишилися тільки три келії, видовбані у вапняковій скелі. У кожній понаскладено багато іконок, вишиваних рушників, хусток, лампадок. Щодня сюди приходить багато людей, аби помолитися. По великих святах відправляється Служба Божа.
Ще однією родзинкою Бакоти є три джерела, ніби цілющі. Розташовані в різних місцях, але вказівники спровадять куди треба. А ще – кольорові ганчірки, якими паломники обвішують перила, кущі, дерева. Виглядає воно якось моторошно. Але вода у джерелах смачна.
Від монастиря стежкою вниз можна дістатися до так званого пляжу. Кращого місця, аби розбити намети, не знайти. Отак під скелями, біля Дністра. Краса-а-а-а! З каміння можна скласти пічку, столик, стільці. А ще познайомитись з цікавими людьми.
Біля нас розбила табір родина із Києва. Вони комп’ютерники, щороку живуть тут з ранньої весни і до пізньої осені. Своє помешкання у столиці здають, а самі перебиваються на лоні природи, у наметі. Всім задоволені.
Чимало тут і художників, інших різних мистецьких людей. Влаштовують собі поселення у стилі хіпі. Дуже вже галасливі…
Незважаючи на те, що це територія заповідника, на березі не бракує рибалок. Ловлять усі: чоловіки, жінки, діти. Навіть вночі. У когось поруч був навіть звуковий спінінг, то як клювало – чули всі.
Наш сусід, Тарас із Чернігова, який назвався біоенергетиком, каже, що їздить на Бакоту щороку – «підзаряджає батарейки». За його словами, слово «бакота» з санскриту означає «блаженна земля». Мовляв, тут – місце сили, бо дуже намолене.
Словом – кожному своє. І кожен на Бакоті знайде те, чого йому бракує.
Comments are closed.