На Прикарпатті у гірському містечку Косів на День міста, що відзначали 6-7 липня, відбувся фестиваль етнічного одягу та традицій «Лудинє». Найцікавішою частиною фесту, яка завше збирає найбільше глядачів, став показ етнічного одягу, оскільки й сама назва фестивалю – з гуцульського діалекту означає вбрання, предмети святкової ноші.
У першій частині організатори продемонстрували автентичне вбрання з приватних колекцій, а в другій – дефіле сучасного одягу від професійних дизайнерів. Уперше в Карпатах свій традиційний одяг просто неба продемонстрували гості з Криму, пише Укрінформ.
Чотири сорочки і ґаздівські хустки
Фестиваль етнічного одягу та традицій «Лудинє» започаткували у 2011 році. Відтоді він щороку стає все цікавішим, змінює тематику і збирає все більше прихильників. До організації цього дійства долучаються не лише представники місцевої влади, а й педагоги, етнографи, активісти і просто небайдужі люди, закохані у гуцульські традиції, котрі прагнуть, аби фестиваль став не лише туристичною атракцією.
«Наша мета – зберегти традиції, автентику, ту живу культуру, що стосується вишиванки, моди, одягу. Бачимо сьогодні бізнес і те, що називається «кіч» і «шароварщина». Нам важливо протистояти цьому і не втратити традицію гуцульського одягу, а розвивати її у сучасній інтерпретації», – розповідає член оргкомітету фестивалю «Лудинє» Роксолана Барчук.
Якщо у минулі роки «Лудинє» показав «Весілля на Гуцульщині», «Лудинє дівоче» та «Лудинє на Івана Купала», то цього року фестиваль присвятили п’єсі Гната Хоткевича і назвали «Гуцульський рік». Просто неба учасники представили гуцульське театралізоване дійство «Різдва», «Великодня» та обрядових свят літнього і осіннього періоду.
«Наша нинішня дефіляда, чи імпреза присвячена тому, щоб показати чотири зміни сезонів, і відповідно, – контекст побутування кожного одягового елементу. Тобто, у яких святах бере участь той чи інший вид одягу. Куди людина йде з бесагами, де їй знадобляться блищещі запаски, де мають бути ґаздівські фустки, де має бути рукав’єнка, де кресаня, топірець, палиця. На кожному цьому елементі робиться смисловий акцент упродовж наших показів», – розповідає письменниця, етнограф та ведуча фестивалю «Лудинє» Іванна Стеф’юк.
Головний акцент на косівському подіумі дизайнери роблять саме на вишиванці, бо «лудинє» з гуцульського діалекту дослівно – то «сорочка, яка є найближчою до тіла».
«Якщо говорити про ту ж вишиванку, то найбідніша і найскромніша дівка мала колись чотири сорочки. Одну – про будень, тобто сорочка-буденка, в якій вона могла виконувати хатню роботу. Інша – про свято, в якій вона піде в неділю до церкви, або вийде між люди. Третя – храмова, тобто вона була трішки щедріша за оту, святошну. І найурочистіша – то шлюбна сорочка. У деяких регіонах шлюбна сорочка і остання – один і той самий одяг. В інших – з подолу шлюбної сорочки матері робили першу пелюшку для дитини і у такий спосіб зберігався зв’язок поколінь», – розповідає Іванна Стеф’юк.
Традиційно, каже етнограф, шлюбну сорочку шила собі дівчина власноруч. Крім того, кожна ґаздиня мала уміти вправно ткати, бо так робила собі запаски до сорочок. Кептарі (безрукавка, хутряний кожушок – авт.) могли передавати від тата і мами. А ось хустки у порядній гуцульській родині дарував лише чоловік.
«Хустка як правило з’являлась у гардеробі заміжньої жінки – і це був шлюбний дарунок чоловіка. Він, поважаючи свою жінку, на кожне храмове свято дарував їй хустку. Чим більше в гардеробі хусток, тим більше її любить чоловік», – запевняє Іванна Стеф’юк.
Більше читайте на Укрінформ.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.