«Політ золотої мушки» — українська наївна комедія 2015 року режисера Івана Кравчишина, створена за мотивами оповідань «Бурачковицькі хроніки» львівського письменника Богдана Волошина, відомого також як Пан Марциняк. В основу стрічки лягли новели «Гранда» і «Полонез Швідерського». Головна героїня комедії — дівчинка, маленька поетеса, яку звуть Микола.
Фільм починали знімати під назвою “Хроніки”. Бюджет – 16 мільйонів. Зйомки проходили в селі Великий Ходак, Верховинського району на Івано-Франківщині, окремі кадри відзняті у Добромилі.
Іван Кравчишин народився у містечку Снятин, що на Івано-Франківщині. Першу освіту отримав у КТНХП, тепер це Косівський інститут прикладного декоративного мистецтва. Другу освіту отримав у Київському Інституті Театрального Мистецтва.
Кінодокументаліст розповів “Телекритиці” про зйомки фільму, особливості прози Богдана Волошина та співпрацю з непрофесійними акторами з-поміж галичан:
– Чи не було у вас такого враження від творів Богдана Волошина, що фільм за їх мотивами насамперед оцінять ті, хто трохи знає Галичину, цей гумор, ці звичаї, цих людей. Чи не створювався цей фільм насамперед для Західної України?
– Я би кривив душею, якби сказав, що ні. Звісно, я це робив як вдячність моїй малій Батьківщині – Галичині. Це низький уклін, це шана. Звісно, що галичанам не треба книжку читати, вони це все діло розуміють самі й на репліки роздирають. Наприклад, як пояснити «пропав як ксьондзу качет»? Для мешканців центральної України ця фраза нічого не говорить.
Якщо про людину так кажуть, то це означає «все, його вже немає назад». І такі вже найкрайніші варіанти, бо в ксьондза можуть вкрасти качета лише в крайньому випадку, але як у нього вкрадуть, то вже ніхто їх не знайде. І тому коли дзідзьо казали, що хлоп пропав як ксьондзові качет, то на Західній Україні всі прекрасно знають, до чого ведеться.
Там дуже гарні афоризми. Але ми свій фільм будували не на цьому. Ми розповідали історію й для решти України, щоби було зрозуміло, як ця закрита цивілізація Галичина живе. Щоб ми не з них сміялися, а разом з ними. І якщо разом з ними, то не треба сюжетної лінії.
– Частина глядачів уже зауважили, що ваш фільм трохи перегукується зі стилем Кустуриці. Особливо в епізоді про весілля. Очікували, що вас із ним порівнюватимуть?
– Слухайте, ви бачили колись вишивану сорочку з Македонії? Подивіться македонську вишиванку, сербську, румунську, гуцульську, покутську, бойківську, лемківську тощо. І навряд чи побачите різницю. Ви заплутаєтеся. Сценарій фільму був написаний, коли ще Кустуриці не було і близько, в 1992-1994 роках. Ми орієнтувалися на грузинську комедію, італійську комедію на чолі з Фелліні, на старе добре радянське кіно. Це тоді було, я цим був насичений. А те, що пізніше з’явився великий майстер, котрий це зробив дуже яскраво, скоріше за нас, то прапор йому в руки, але, вибачте на слові, на жаль, його тут не топталося.
Я не можу виправдовуватися, що не брав прикладу з Кустуриці. Але самі традиції дуже подібні!
– Богдан Волошин дивився фільм? Що сказав?
– Якщо чесно, йому дуже сподобалося. Перший раз він дуже насторожено дивився фільм. Богдан пише більше гостро, а я більше завів історію в лірику.
Персонажам з «Бурачковицьких хронік» притаманний шершавіший гумор. А я не хотів переводити всю гостроту в драматургію, бо в мене б тоді з’явилася драма, і мені треба було би плести ще одну косичку.
А я все ж таки хотів зробити притчу.
– Під час реалізації задуму ви не боялися збитися на шароварщину? Мені здається, така комедія потребує особливих прийомів, щоби це було не прямолінійне і не грубе кіно.
– Для мене важливо було знайти спільну мову з аматорськими акторами. Вони не вміють брехати, їм байдуже, шароварщина чи ні, вони живуть так.
Я на майданчик затягнув близько 70% непрофесійних акторів, і в першу чергу я знімав це кіно як документальне. Ми по три дні робили репетиції сцен, щоби зняти один дубль, бо я люблю знімати такі внутрішньокадрові довгі, по шість хвилин дублі.
Я вважаю, що якщо актор є живим у кадрі, він випромінює енергію. Я ніколи не нав’язував свою точку зору, я хотів її побачити, я хотів досягти каліграфічної точності того, що відбувається між людьми, і на майданчику ми спостерігали за людьми, як у «Дискавері». І коли ми бачили, що якісь репліки не йдуть акторам у зуби, переписували цілі сцени.
– Ви задоволені роботою акторів?
– Так.
– У головній ролі Миколи знялася ваша донька Софія. Як ви оцінюєте, чи є в неї шанси працювати в кіно?
-Я не знаю, чи є в неї шанси. Бо все залежить від бажання.
– Але талант є?
– Вона краще малює і входить в систему якогось такого художнього оцінювання світу, ніж артистичного. Чому я взяв на головну роль саме свою доньку? Не через те, що я хочу її кудись там пропихати як актрису, Боже збав. Я знаю, яка це дуже важка робота й каторжна, можна навіть сказати, вона інколи просто ламає долю. Я хочу, щоб вона була дитиною, щоб вона мала дитинство і щоб вона була тим, ким вона хоче бути. І хочу розгледіти в ній, що вона хоче.
Ви думаєте, з дітьми легко на знімальному майданчику? Маленькій Іванці, котра грала Штефчика, ми після кожного дублю дарували подарунок. Вона була страшно ревнива – не дай Боже я б розмовляв у її присутності з іншою актрисою, вона сказала, що більше грати не буде, вона розверталася й ішла. Чотири роки дитині. Про що ви говорите…
– Ви вже згадали, що гуцули сходилися дивитися, як палають хати на локаціях. Чи не склалося у вас враження, що й самі зйомки стали цілою подією для того регіону, тих людей? Чи не було це для них ще й святом, окрім роботи?
– Не думаю. Ви знаєте, їм це кіно до задниці. Я не хочу на себе корону чіпляти, що я такий режисер, приїхав, зробив подію в середовищі. Ні. Кожен там зайнятий своєю справою, і через це мені було дуже комфортно знімати.
Зазвичай я підходив до людей і казав, що мені треба, щоб саме він зіграв на весіллі або допоміг як масовка. І вони були самі собою. Ми накривали тільки два столи, бо до третього столу народ уже був у пень п’яний. Так, ми спочатку попробували налити води в чарки, а люди сказали: «Секундочку, тоді це не весілля, ми вам зараз писки понабиваємо». І ми їм давали горілку. І їжа там була справжня – ми їм накривали так, як має бути на весіллі, вони то все змітали – пироги, салати, як має бути.
– Хто займався комп’ютерною графікою для фільму? І чи задоволені ви рішеннями щодо кольору? Часом такі їдкі відтінки, аж ріже око, перепрошую.
– Кольорокорекцію робили польські фахівці, які таким чином виступили одним з інвесторів фільму. А ще одна фірма в Польщі зробила мені комп’ютерну графіку.
Кольори спеціально такі. Колорист попросила мене вийти з майстерні і прийти через пару днів. І вона мене не пускала в студію три дні, бо мали зробити, як «кіно хоче». Трохи підкручений колір, бо це дитина оповідає.
Хлопці, котрі робили комп’ютерну графіку, працюють на Голлівуд. Мене інколи не влаштовували ті чи інші хмари, але вони не давали мені матеріал, доки самі не були задоволені. Бо вони підписуються своїм іменем.
Комп’ютерної графіки у фільмі багато, але її не видно. Бика, наприклад, ми тягали спеціальними засобами, там є дуже багато батогів, там є дуже багато технічних моментів, які завдяки графіці непомітні.
– А як вам вдалося зберегти таку живу мову персонажів фільму? В Держкіно ж стежать, щоб усе було за літературними нормами.
– А коли я вже зняв, то що вже було робити? Крім того, я є водночас і продюсером, і режисером стрічки.
Comments are closed.