Розваги Статті Туризм Фото

Давні руїни і кам’яні стовпи. Туреччина, якої ви не бачили (ФОТО)

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Багато українців знайомі з Туреччиною, зокрема з її пляжами. Але ця країна цікава не лише морем і сервісом.

«Репортер» вирішив дослідити античні руїни і «бавовняні замки» неподалік Егейського моря, а потім відправився в центр країни – загадкову Каппадокію. Не спинив ані вірус, ані карантин. Туреччина

Квітучий берег

Нічний літак піднімається над Києвом о 02:45 – трохи запізно, чи то вже зарано. Летимо в Ізмір, велике портове місто на заході Туреччини. На борту десь до 20 пасажирів, аеропорт зустрічає пусткою. Річ у тім, що ще недавно тут фіксували багато хворих на коронавірус, тому ввели жорсткі обмеження.

Туркам наказали самоізолюватися вдома, виходити тільки за нагальної потреби, з вечора до ранку й у вихідні – комендантська година. Подорожувати між містами місцевим можна лише зі спеціальним дозволом, заклади харчування працюють на виніс.

Стамбул носить маски і смакує колоритом – репортаж з берегів Босфору (ФОТО)

Втім, туристів вирішили не обмежувати: дозволили роботу музеїв і вільне пересування приїжджих. Потрібно лише заповнити вдома анкету і отримати HES-код. Його – роздрукованим або на телефоні – треба мати з собою всюди, як і паспорт. Документи час від часу перевіряє поліція.

Автобус-шатл з аеропорта за 40 лір (130 грн) везе прямо в Кушадаси – невелике місто-курорт. Розкидане на пагорбах, містечко зараз потерпає від нестачі туристів: майже всі ресторани й сувенірні магазини закриті. Візитівка міста – невеличкий Голубиний острів з фортецею, а головне визначне місце – яскраво-сині води Егейського моря.

У міжсезоння (та ще й за умов карантину) найпопулярніший Дамський пляж майже безлюдний. З берега добре видно грецький острів Самос. Море дуже чисте, біля берега неглибоко, вода – 20-21 градус.

У місті буяє травень, на узбережжі він особливий. Кожні кілька метрів у ніс вдаряє новий запах квітучих кущів, дерев, прянощів. На городах у місцевих квітнуть троянди, дозрівають апельсини. А трави просто на вулицях і взагалі важко розпізнати.

Від храму – лише колона

Містечко Сельчук розташоване за 18 км від Кушадаси. Туди ходять маршрутки, але у карантин чекати доводиться надто довго. Виручає автостоп, і ось автівка мчить нас повз акуратні фермерські ряди плодових кущів і дерев, горби, вкриті невисокою рослинністю, а у вікно залітає вітер з моря.

У Сельчук їдуть, аби відвідати руїни стародавнього міста Ефес, що за 3 км від центру. Колись важливий порт Древньої Греції, Ефес славився торгівлею і культурою. З часом море відступило від берега, й місто почало занепадати. Потім землетруси поховали під землею білосніжні стіни, але наприкінці ХІХ століття їх розкопали археологи.

Бібліотека Цельса

Через карантин ціни на музеї в Туреччині зросли. Якщо минулоріч вхід на територію коштував 80 лір, то тепер – 120 (майже 400 грн). Але це варте грошей: на досить великій території розкинулися залишки античних вулиць, храмів, амфітеатру. Найголовніша пам’ятка – фасад бібліотеки Цельса, однієї з найбільших у той час. Ще один бонус – зараз немає натовпів туристів.

А на околиці сучасного Сельчука колись стояло одне з Семи чудес світу – Храм Артеміди Ефеської. Вхід туди вільний, від пам’ятки залишилася практично одна колона.

Ногами по хмарах

Залишивши позаду море, відправляємось в сусідній регіон, до міста Денізлі. Тут атмосфера вже більше нагадує Близький Схід: широкі вулиці з мечетями й будинками кольору піску. Клімат субтропічний, доволі спекотно. Але саме місто нас не цікавить, сідаємо на маршрутку в Памуккале, а до нього ще 17 км.

Памуккале – мале село. Запорошені вулиці, невеликі будинки, кури на подвір’ях. А ще дуже багато готелів, які зараз порожні. Життя крутиться навколо каскаду термальних басейнів, до яких з’їзджаються туристичні автобуси з узбережжя.

Комплекс складається з двох частин. Спочатку травертинові тераси, схожі на білі хмарки, ведуть на пагорб. А вже зверху – краєвид на долину та руїни ще одного античного міста – Ієраполіса. Вхід – 110 лір (360 грн).

По травертинах можна йти лише босому, взуття треба нести в руках. Термальна вода у природних басейнах зранку прохолодна, ближче до обіду нагрівається до майже гарячої. Під ногами відчувається густий білий мул. З басейнів на найвищих терасах доноситься українська мова: автобус привіз наших туристів з пляжів Анталії поніжитись у водах курорту.

На пагорбі вже ніби липень: трава перетворилася на сіно, де-не-де червоніють маки. На клумбах цвітуть троянди. По території розкидані колони, гробниці й інші залишки древнього міста. Тут найбільше вражає великий амфітеатр, де стрімкими кам’яними східцями можна піднятися на вершини трибун.

У скелях ховаються храми

Нічний автобус з Денізлі везе нас за 600 км у сам центр півострова Мала Азія. Тут розкинувся регіон Каппадокія. Приїжджаємо в місто Невшехір, щоб звідти зловити маршрутку ще за 12 км, в містечко Гйореме. Це – серце Каппадокії, тут найзручніше зупинятися, щоб узяти максимум з місцевих принад.

За відчуттями, Гйореме – зов­сім туристичне, схоже на наше Яремче. Важко пройти вулицею, не чуючи за собою окликів різними мовами з місцевих ресторанів і магазинів. Але гуляють тут лише туристи, десь 70 % – з Украї­ни. Добре, що нема росіян, адже авіасполучення між цими країнами наразі припинене.

Якщо відкинути «автентичність напоказ», створену для приїжджих, залишиться тільки справж­ня атмосфера. Кам’яні вузенькі вулички петляють то вгору, то донизу, ведучи до готелю. Ночівля в Каппадокії – теж атракціон, адже більшість готелів – так звані печерні, де стіни з каменю, а в деяких номерах навіть немає вікон. Звісно, тут не так комфортно, як у сучасних апартаментах, але атмосфера того вартує.

Туристичним центром Каппадокію зробила природа. Вулкани вивергали лаву, долини між горами покривав туф та інші гірські породи. Затухлі вулкани, завдяки ерозії й вітру, набули дивних форм. Так виникли кам’яні стовпи, які ніби повиростали з землі всюди, куди не глянь. Тож основна розвага в Каппадокії – досліджувати долини і стежки цієї місцевості. Вони мають назви – Долина кохання, Червона долина, Долина голубів… Деякі маршрути промарковані. Є легші стежки, а є такі, що вимагають підготовки: треба залазити нагору вузькими стежками, металевими сходами, долати довгі тунелі. Ще варіант – поїхати в сусідні села, де під землею розкинулися цілі печерні міста.

Мечеті, пустелі, фараони. Як подивитися Єгипет по-іншому (ФОТО)

Усі кам’яні стовпи ніби продірявлені. Це – печери, келії та церкви давніх християнських монахів, які селилися тут у ІХ-ХІ століттях. Можна наткнутися навіть на особ­ливі культурні пам’ятки.

Найвизначніші печерні церкви зібрані у Національному парку Гйореме, на виїзді з міста. Вхід туди коштує 100 лір (330 грн). Там – цілий комплекс скельних храмів. У деяких зображення досить прості, а інші яскраво розписані сценами з Біблії. За додаткові 30 лір пускають у найвідомішу – Темну церкву, де розписи збережені, напевно, найкраще.

У небі над Каппадокією

Хто не має сил досліджувати Каппадокію пішки, може побачити її з висоти. Так склалося, що цей регіон зараз є одним із найпопулярніших центрів повітроплавання у світі. Тут з цим все серйозно: дозвіл на політ має дати Державіа­служба, яка слідкує за погодою. Якщо дощ, вітер, туман – польоти відміняються.

Туреччина здивувала дивовижними скелями й долинами

Нам пощастило, передають штиль, і кулі таки піднімуться в небо. Підйом ранній – о 04:25 від готелю забирає автобус і везе на галявину, де вже надувають кольорові кулі. Наступну годину проведемо в повітрі, над дивовижними скелями й долинами. Ціни на польоти зараз сильно впали: якщо до коронавірусу таке задоволення коштувало десь 150 євро, то тепер – 55 (1800 грн). Літати на кулі зов­сім не страшно й дуже цікаво.

Дорога веде повз квітучі акації та іриси, до одного з ресторанів, де готують на виніс місцеві страви: кебаб у горщику, схожий на чанахи, манти, листкові пиріжки з сиром… Треба набратися сил перед дорогою до Стамбула, звідки літак забере вже до Львова. Власник закладу вибачається, що через карантин не може прий­няти нас як належить і розповідає про гостинність турків. «У нас багато сонця, тому ми – з гарячею вдачею і завжди відкриті». І з цим не посперечаєшся.

Авторка: Ольга Романська
Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.