Багато українців знайомі з Туреччиною, зокрема з її пляжами. Але ця країна цікава не лише морем і сервісом.
«Репортер» вирішив дослідити античні руїни і «бавовняні замки» неподалік Егейського моря, а потім відправився в центр країни – загадкову Каппадокію. Не спинив ані вірус, ані карантин. Туреччина
Квітучий берег
Нічний літак піднімається над Києвом о 02:45 – трохи запізно, чи то вже зарано. Летимо в Ізмір, велике портове місто на заході Туреччини. На борту десь до 20 пасажирів, аеропорт зустрічає пусткою. Річ у тім, що ще недавно тут фіксували багато хворих на коронавірус, тому ввели жорсткі обмеження.
Туркам наказали самоізолюватися вдома, виходити тільки за нагальної потреби, з вечора до ранку й у вихідні – комендантська година. Подорожувати між містами місцевим можна лише зі спеціальним дозволом, заклади харчування працюють на виніс.
Стамбул носить маски і смакує колоритом – репортаж з берегів Босфору (ФОТО)
Втім, туристів вирішили не обмежувати: дозволили роботу музеїв і вільне пересування приїжджих. Потрібно лише заповнити вдома анкету і отримати HES-код. Його – роздрукованим або на телефоні – треба мати з собою всюди, як і паспорт. Документи час від часу перевіряє поліція.
Автобус-шатл з аеропорта за 40 лір (130 грн) везе прямо в Кушадаси – невелике місто-курорт. Розкидане на пагорбах, містечко зараз потерпає від нестачі туристів: майже всі ресторани й сувенірні магазини закриті. Візитівка міста – невеличкий Голубиний острів з фортецею, а головне визначне місце – яскраво-сині води Егейського моря.
У міжсезоння (та ще й за умов карантину) найпопулярніший Дамський пляж майже безлюдний. З берега добре видно грецький острів Самос. Море дуже чисте, біля берега неглибоко, вода – 20-21 градус.
У місті буяє травень, на узбережжі він особливий. Кожні кілька метрів у ніс вдаряє новий запах квітучих кущів, дерев, прянощів. На городах у місцевих квітнуть троянди, дозрівають апельсини. А трави просто на вулицях і взагалі важко розпізнати.
Від храму – лише колона
Містечко Сельчук розташоване за 18 км від Кушадаси. Туди ходять маршрутки, але у карантин чекати доводиться надто довго. Виручає автостоп, і ось автівка мчить нас повз акуратні фермерські ряди плодових кущів і дерев, горби, вкриті невисокою рослинністю, а у вікно залітає вітер з моря.
У Сельчук їдуть, аби відвідати руїни стародавнього міста Ефес, що за 3 км від центру. Колись важливий порт Древньої Греції, Ефес славився торгівлею і культурою. З часом море відступило від берега, й місто почало занепадати. Потім землетруси поховали під землею білосніжні стіни, але наприкінці ХІХ століття їх розкопали археологи.
Через карантин ціни на музеї в Туреччині зросли. Якщо минулоріч вхід на територію коштував 80 лір, то тепер – 120 (майже 400 грн). Але це варте грошей: на досить великій території розкинулися залишки античних вулиць, храмів, амфітеатру. Найголовніша пам’ятка – фасад бібліотеки Цельса, однієї з найбільших у той час. Ще один бонус – зараз немає натовпів туристів.
А на околиці сучасного Сельчука колись стояло одне з Семи чудес світу – Храм Артеміди Ефеської. Вхід туди вільний, від пам’ятки залишилася практично одна колона.
Ногами по хмарах
Залишивши позаду море, відправляємось в сусідній регіон, до міста Денізлі. Тут атмосфера вже більше нагадує Близький Схід: широкі вулиці з мечетями й будинками кольору піску. Клімат субтропічний, доволі спекотно. Але саме місто нас не цікавить, сідаємо на маршрутку в Памуккале, а до нього ще 17 км.
Памуккале – мале село. Запорошені вулиці, невеликі будинки, кури на подвір’ях. А ще дуже багато готелів, які зараз порожні. Життя крутиться навколо каскаду термальних басейнів, до яких з’їзджаються туристичні автобуси з узбережжя.
Комплекс складається з двох частин. Спочатку травертинові тераси, схожі на білі хмарки, ведуть на пагорб. А вже зверху – краєвид на долину та руїни ще одного античного міста – Ієраполіса. Вхід – 110 лір (360 грн).
По травертинах можна йти лише босому, взуття треба нести в руках. Термальна вода у природних басейнах зранку прохолодна, ближче до обіду нагрівається до майже гарячої. Під ногами відчувається густий білий мул. З басейнів на найвищих терасах доноситься українська мова: автобус привіз наших туристів з пляжів Анталії поніжитись у водах курорту.
На пагорбі вже ніби липень: трава перетворилася на сіно, де-не-де червоніють маки. На клумбах цвітуть троянди. По території розкидані колони, гробниці й інші залишки древнього міста. Тут найбільше вражає великий амфітеатр, де стрімкими кам’яними східцями можна піднятися на вершини трибун.
У скелях ховаються храми
Нічний автобус з Денізлі везе нас за 600 км у сам центр півострова Мала Азія. Тут розкинувся регіон Каппадокія. Приїжджаємо в місто Невшехір, щоб звідти зловити маршрутку ще за 12 км, в містечко Гйореме. Це – серце Каппадокії, тут найзручніше зупинятися, щоб узяти максимум з місцевих принад.
За відчуттями, Гйореме – зовсім туристичне, схоже на наше Яремче. Важко пройти вулицею, не чуючи за собою окликів різними мовами з місцевих ресторанів і магазинів. Але гуляють тут лише туристи, десь 70 % – з України. Добре, що нема росіян, адже авіасполучення між цими країнами наразі припинене.
Якщо відкинути «автентичність напоказ», створену для приїжджих, залишиться тільки справжня атмосфера. Кам’яні вузенькі вулички петляють то вгору, то донизу, ведучи до готелю. Ночівля в Каппадокії – теж атракціон, адже більшість готелів – так звані печерні, де стіни з каменю, а в деяких номерах навіть немає вікон. Звісно, тут не так комфортно, як у сучасних апартаментах, але атмосфера того вартує.
Туристичним центром Каппадокію зробила природа. Вулкани вивергали лаву, долини між горами покривав туф та інші гірські породи. Затухлі вулкани, завдяки ерозії й вітру, набули дивних форм. Так виникли кам’яні стовпи, які ніби повиростали з землі всюди, куди не глянь. Тож основна розвага в Каппадокії – досліджувати долини і стежки цієї місцевості. Вони мають назви – Долина кохання, Червона долина, Долина голубів… Деякі маршрути промарковані. Є легші стежки, а є такі, що вимагають підготовки: треба залазити нагору вузькими стежками, металевими сходами, долати довгі тунелі. Ще варіант – поїхати в сусідні села, де під землею розкинулися цілі печерні міста.
Мечеті, пустелі, фараони. Як подивитися Єгипет по-іншому (ФОТО)
Усі кам’яні стовпи ніби продірявлені. Це – печери, келії та церкви давніх християнських монахів, які селилися тут у ІХ-ХІ століттях. Можна наткнутися навіть на особливі культурні пам’ятки.
Найвизначніші печерні церкви зібрані у Національному парку Гйореме, на виїзді з міста. Вхід туди коштує 100 лір (330 грн). Там – цілий комплекс скельних храмів. У деяких зображення досить прості, а інші яскраво розписані сценами з Біблії. За додаткові 30 лір пускають у найвідомішу – Темну церкву, де розписи збережені, напевно, найкраще.
У небі над Каппадокією
Хто не має сил досліджувати Каппадокію пішки, може побачити її з висоти. Так склалося, що цей регіон зараз є одним із найпопулярніших центрів повітроплавання у світі. Тут з цим все серйозно: дозвіл на політ має дати Державіаслужба, яка слідкує за погодою. Якщо дощ, вітер, туман – польоти відміняються.
Нам пощастило, передають штиль, і кулі таки піднімуться в небо. Підйом ранній – о 04:25 від готелю забирає автобус і везе на галявину, де вже надувають кольорові кулі. Наступну годину проведемо в повітрі, над дивовижними скелями й долинами. Ціни на польоти зараз сильно впали: якщо до коронавірусу таке задоволення коштувало десь 150 євро, то тепер – 55 (1800 грн). Літати на кулі зовсім не страшно й дуже цікаво.
Дорога веде повз квітучі акації та іриси, до одного з ресторанів, де готують на виніс місцеві страви: кебаб у горщику, схожий на чанахи, манти, листкові пиріжки з сиром… Треба набратися сил перед дорогою до Стамбула, звідки літак забере вже до Львова. Власник закладу вибачається, що через карантин не може прийняти нас як належить і розповідає про гостинність турків. «У нас багато сонця, тому ми – з гарячею вдачею і завжди відкриті». І з цим не посперечаєшся.
Авторка: Ольга Романська
Comments are closed.