Хоча Путін і виявися дотепнішим за Гітлера, переоцінку цінностей українців на окупованих територіях не зупинити – як колись було з австрійцями, пише відомий український письменник Юрій Винничук у своїй колонці на ТСН.
Усе, що відбувалося чи відбувається зараз в історії, неодмінно знаходить свої аналогії в минулому. Світ проживає ще раз і ще раз всі свої промахи й помилки, наступаючи на ті самі граблі і стукаючись у той самий одвірок.
Хитрощі, з якими завойовувалися ті чи інші території, були оригінальними лише на початках, а далі вже повторювалися без ризику бути звинуваченими в плагіаті. Генріх Гейне писав, що перший, хто порівняв жінку з квіткою, був генієм, але той, хто зробив це вдруге, був ідіотом.
І якщо російський ідіот вчергове повідомляє нам дорогу для себе істину про те, що росіяни і українці один народ, то не можна не згадати нацистську Німеччину. Там теж для обґрунтування аншлюсу Австрії згадали про мовну і культурну спорідненість німців та австрійців. І теж широко просторікувалося про те, що це “один народ”, якому нема чого ділити.
І, чесно кажучи, тут було більше рації, ніж у словах Путіна, бо мова в австрійців та німців справді одна, а також багато спільного в культурі й традиціях. Ба більше: аншлюс не викликав особливих протестів і жодного опору.
Німецькі війська увійшли в Австрію, і їх вітали з квітами. Цього для Європи було достатньо, аби заплющити очі й погодитися з “історичною справедливістю”. На референдумі 99,73% австрійців проголосували за приєднання до Німеччини. Правда, австрійський референдум, на відміну від кримського, не був настільки брутальним, хоча і йому передувало введення військ. Сумніви у такій чудовій цифрі виникали, але це нічого не міняло, якщо навіть допустити, що, скажімо, 20% були сфальшовані.
Та тут ще треба нагадати, що аншлюс не виник на голому місці, бо ще в далекому 1879 році німці з австрійцями підписали військову угоду, а в 1891 році створили Пангерманський союз. І, незважаючи на те, що після Першої світової війни різні політичні сили обох країн проголошували об’єднання, держави, які стали переможцями, заборонили це в мирних трактатах.
У 1922 році Женевським протоколом було заборонено навіть економічний союз Австрії і Німеччини, а в 1931 році Англія і Франція заборонили й митний союз. Отже, шлях до аншлюсу був не такий уже й короткий. Зрештою, як і шлях до аншлюсу Криму – тільки сліпий не помічав усі двадцять років незалежності потужної проросійської пропаганди та постійного переселення туди російських військових пенсіонерів.
Аналогія з Кримом справді вражає. Коли канцлер Австрії зрозумів, що ніхто йому на допомогу не прийде, то пішов у відставку, наказавши австрійській армії не чинити опору німецькому вторгненню. Українська влада повторила це один до одного стосовно агресії Росії.
Ідеї об’єднання земель тліють з більшою чи меншою інтенсивністю в багатьох країнах. В інтернеті можна натрапити на карти великого Китаю, великої Угорщини або великої Румунії. Завжди знайдеться певна частина населення, яка буде мріяти про повернення несправедливо втраченого. А що ця частина значно агресивніша за ту, якій байдуже, наскільки великою може бути їхня батьківщина, то потім, коли від слів переходять до діла, масовий психоз уже стає некерованим, і на нього починає хворіти більша частина населення. Так було з нацистською Німеччиною і так є з нацистською Росією.
Ще до Гітлера в Німеччині пропагувалася ідея об’єднання усіх “німецьких” земель, до яких належала не тільки Австрія, але й більша частина Чехословаччини, окремі терени Польщі, Італії, Швейцарії, Угорщини, Румунії, Бельгії та уся територія Голландії. Тобто усі ті території, де проживала якась частина німецькомовного населення. А голландці і фламандці взагалі виключалися зі списків окремих народів, бо, як твердили німці, їхня мова – це та ж німецька, носії якої мають хронічну хворобу горла.
Коли черга дійшла до Чехословаччини, аргументи прозвучали інші, але теж путінські: тут уже виникла нагальна потреба в захисті “німецькомовних співвітчизників”. Обробка тих теренів Чехії, де жили етнічні німці, велася віддавна. І хоч не було у Судетах виразних міжетнічних конфліктів, як не було їх і на Донбасі, але спровокувати сепаратистський рух, виявилося не так важко. Агресивна меншість дуже швидко підкорила пасивну більшість. Німці дали зброю. Ввічливі чоловічки проникли через кордони і разом з сепаратистами почали захоплювати владу на місцях. Перші прояви опору викликали ґвалт: наших б’ють! Треба було негайно рятувати співвітчизників від чеських націоналістів. А далі уже – спритність рук і жодного шахрайства. Європа проковтнула і це.
Однак дідусь Адольф був непослідовним. Дивно, як він не здогадався називати німців і євреїв одним народом, при цьому послідовно їх знищуючи. Путін тут виявився куди дотепнішим. З одного боку ми один народ, а з другого – нацисти, фашисти і бандерівці, яких треба убивати. Те, що при цьому гинуть і ті, кого Путін вирішив захистити, до уваги не береться.
Цікаво, що тих кілька років, які Австрія пробула під німцями, виявилося достатньо, аби австрійська нація остаточно витверезіла від мрії про аншлюс. Зараз австрійці німців не люблять і про жодне об’єднання мови нема. Німці ж – навпаки. Дуже люблять переселятися до Австрії. Фактично такий самий процес переоцінки цінностей відбувається і на наших окупованих територіях. Від великої любові до ненависті лише один крок. Мрія померти “на родінє” збувається, але життя кращим не стало.
Comments are closed.