Днями третій Президент України Віктор Ющенко побував у Івано-Франківську. «Репортер» поговорив з ним про Майдан, проблеми та помилки, минуле й майбутнє.
 |
— Вікторе Андрійовичу, як вам Україна сьогодні – з червоними прапорами, арештами?
— З 1991 року наша нація ділиться приблизно 50 на 50: 14 млн. виборців – за одну політику, 13,5 млн. – за іншу. Аби стати Президентом, треба отримати на 300-500 тис. голосів більше. Тому не в цьому основне питання. І проблема мовної політики не вирішується відставкою Табачника. Бо люди, які зараз прийшли до влади, керуються тим, що за ними стоять мільйони людей, які так само дивляться на українську мову, історію, культуру, героїв, як і вони. Вони теж українці. Тому нам треба міняти суспільну думку, ставати більш інтегрованими, консолідованими. Тільки так ми будемо породжувати владу, яка реалізовуватиме нашу політику.
— Ви не шкодуєте, що на останніх президентських виборах радили не підтримувати жодного кандидата?
— Я не маю сумніву, що Юлія Тимошенко принесла б не менші проблеми країні. Тільки вона робила би це цинічніше, хитріше, мудріше. Наділа б маніжку, сказала «любі мої», і галичани б на півроку зомліли від одної фрази.
Для мене ці два типажі дуже близькі. Бо за ними не стоїть національна, ідейна, демократична система цінностей. Саме тому я говорив: якщо ви розумієте величину викликів, які перед вами стоять, то не голосуйте ні за кого. Не всі мене зрозуміли. Але я стверджую, що це був єдиний спосіб повести себе по-українськи. Переконаний, що це були два кращі московські проекти, які можуть бути в українській політиці.
— Чи є зараз політична сила, що може стати гідною опозицією нинішній владі?
— Буде. Але відповідь на це питання починається не з того, що прийде політична сила, яка об’єднає 20 мільйонів. У житті все робиться навпаки. Якщо ви маєте партнерів за цінностями, їх у вас мільйони, то цей союз легко набирає політичне керівництво. Але якщо хтось думає від зворотного, вважає, що треба починати з консолідації політичних сил, то це помилка. Можна зібрати за столом 15 політичних сил, підписати меморандум, піти на вибори та отримати 3-5%. Але не папірець об’єднує мене з сусідом, товаришем, соратником, а система поглядів, вартостей, цілей.
— У 2002 та 2005 році ми об’єдналися навколо цінностей, а потім…
— Ми хотіли жити у свободі та демократії, інтегрувати країну до вільного красивого світу, хотіли жити зі своєю мовою, культурою, історією тощо. Не партія нас вивела – народ. А стосовно того, що пішло не так, то моєю найбільшою помилкою було те, що я поставив прем’єр-міністром України Юлію Тимошенко.
— Хіба могло бути інакше?
— Якби я цього не зробив, то нація прочитала б це як зраду, непослідовність. Я не забув жодної людини, яка стояла зі мною на Майдані, я їх усіх привів до влади. Адже всі, починаючи від лівих і закінчуючи правими радикальними силами, були в моїй команді. Якщо це скопище різних політичних сил можна назвати моєю командою. Починаючи від Олександра Мороза, який по суті є людиною комуністичного виховання з комуністичними ідеалами, та закінчуючи двома-трьома десятками політичних партій.
— То що сталося потім?
— Мій політичний план погубив не Симоненко з комуністами і не опоненти з Партії регіонів, хоча від них треба було чекати найбільшого спротиву. Адже з першого дня Юлія Тимошенко почала боротися за крісло Президента, пробуючи змінити Конституцію, статус уряду, вносила зміни в закон про Кабмін, СБУ і т. д. Ця закулісна гра, авантюрна політика не припинялася жодного дня.
Натомість, я можу сказати, що за ці п’ять років Україна отримала найвищі економічні показники. Коли я прийшов, то в Україні було 7 млрд. грн. інвестицій, а коли йшов – 36,8. Мінімальна пенсія була 50 грн., стала – 560. У 2007 році українців виїхало менше, ніж повернулося, коли таке було? Ми стали членом СОТ, уклали з ЄС угоду про асоціативне членство. Вивели наших хлопців з Іраку. Чому мені цим не гордитися? За що мені соромитись?
— На Майдані обіцяли, що бандити сидітимуть в тюрмах. Чому це не було виконано?
— А я вас спитаю. Скільки людей за останній рік посадили до в’язниці президенти Швейцарії, Польщі, Чехії?
— Президенти не саджають.
— Це була б найбільша трагедія. Якби ми прийшли після Майдану в країну, де Президент, як Сталін, говорив би Єжову чи Берії, «кого надо брать». Бо хоча Президент і підозрює, кого треба «брати», у нього немає на це інструментів. Це питання Генеральної прокуратури.
— А що має робити у цьому напрямку Президент?
— Розвинути демократичну систему правового нагляду. Але я не мав єдиної політичної сили, бо прийшов до влади з гуртом різних партій. І погодився на зменшені президентські повноваження. На той момент у мене було 72 депутати. А після того, як я за перший рік пережив 26 операцій, у мене їх залишилося ще менше, бо половина була перекуплена прем’єром. Важко вести боротьбу з корупцією, чи з будь-якими іншими проявами неповаги до закону, коли в тебе нема політичного права.
Але навіть якби були такі повноваження, я би цього не робив. Ти добре знаєш, з кого можна розпочати, але не уявляєш, на кому треба закінчити. Такий шлях закінчується класичною формою диктаторів, які посадили в тюрми половину суспільства.
Як президент я робив усе для того, щоб парламент прийняв пакет із трьох законів, що стосувалися боротьби з корупцією. Я їх розробив на сьомий місяць президентства. Але більшість, яку очолювала прем’єр, не прийняла його навіть до розгляду. Як не дивно, рік тому їх прийняла опозиційна тоді до мене більшість. Цим я хочу сказати одне: якщо у Президента є більшість в парламенті, то він може робити чудеса.
— Маєте на увазі ті «чудеса», які робить ваш наступник?
— Із 173 держав Україна за рівнем корупції знаходиться на 143-150 місці, 43% національної економіки – в тіні. Тобто головний податок в країні – не податок на прибуток і не ПДВ, а корупційний податок. Бізнес платить його міліції, податковій, уряду – місцевому чи центральному. А корупція виникає тільки там, де одною стороною є чиновник. Між корупційними структурами корупції немає. Вища піраміда – більші масштаби. Тому нація повинна звикати до того, що фігурантами корупційних скандалів мають бути найвищі чиновники. Чому не можна переслідувати міністра, бо він міністр? Кого ж притягати за корупцію – голову сільської ради?
— Зараз вибрали кількох людей і на їхньому прикладі намагаються щось довести. Виглядає, що нинішній Президент просто демонструє силу.
— Має бути лише один спосіб поставити цьому крапку: кримінальне розслідування та судовий процес. Так закінчується дискусія в суспільстві. Якщо ви хочете закінчити її до цього, то суспільство не є демократичним. Що мені не подобається сьогодні? Перше – чому 12 місяців в режимі попереднього затримання знаходиться перший заступник НАК «Нафтогазу» Ігор Діденко, хоча він не відмовлявся співпрацювати? Суспільство не знає цих обставин і це насторожує. Чому Юрій Луценко теж не на свободі? І не використовує для свого захисту право вільної людини? Друге – чому кримінальні справи засекречені? Як можна отримати належну оцінку в секретному режимі? Як суспільство може повірити цьому суду? І третє: слідство має бути тихим і змістовним, воно не повинно виглядати як КВН, з його публічністю та роллю у цій історії журналістів. Усе це відкидає довіру суспільства до влади. Правда, інша сторона вважає: якщо вона діятиме саме так, то це когось залякає, дискредитує.
— За своє життя ви дійшли від найнижчих до найвищих посад. Не плануєте відмежуватися від політики?
— Зараз, за півтора роки перед виборами, говорити про те, хто де буде, неправильно. Я в Україні двічі обирався головою Нацбанку і був не гіршим головою. Я очолив уряд в кінці 1999 року, коли черги на цю посаду не було. Країна ніколи ще не була настільки розваленою економічно, як тоді. Я шість чи сім разів відмовлявся, але врешті погодився, бо робив це для нації. І перші слова, які мені сказала моя мама після того, як я погодився на цю посаду, були такими: «Вітю, це якесь нещастя на нашу родину». Так вона привітала мене із прем’єрством і мала рацію.
Я отримав країну з боргами у зарплаті, півторарічною заборгованістю пенсій, процвітав бартер, зовнішні борги неймовірні… За дев’ять місяців виплатив усі борги пенсіонерам, встановив графік виплати зарплати, грошове забезпечення, стипендії. Поступлення до держбюджету зросли на 43%. І все це не від чаклунства, а від нової політики. У 2001 році я покинув уряд, тому що фігура прем’єра стала політично небезпечною для Президента.
І найменше тоді я хотів йти у політику. З 2001 року пішов в опозицію, у 2002-му вперше привів до парламенту політичну силу, яка чисельно була більшою, ніж фракція комуністів. То був перелом. І цим я приніс щось нове у політику.
Але біля мене стояли сили, які, як кисню, потребували радикалізму та протистояння. Ці сили гарні на барикадах. А коли барикади закінчуються, то з’ясовується, що вони погані функціонери.
— Зараз з вами інші люди. Ви точно знаєте, що вони кращі?
— Інші, тому що зараз ми говоримо про політичний проект. А коли говорили про Майдан, то там я був лідером десятків партій, з відмінними ідеологіями, з десятками різних статутів. Я не міг, наприклад, сказати Олександру Морозу: відійди, я не хочу стояти з твоїм червоним прапором. Бо розумів, що нації потрібна кожна людина, яка може перейти Рубікон. У мене не було іншого вибору. Я прийшов до влади зі збірною, де кожен, як правило, думав про себе. Коли ми говоримо про опонентів, то все зрозуміло. Але коли говоримо про союзників, які прийшли на твоїй хвилі, зайшли на сьомий поверх і почали грати іншу гру, то це вже виглядає проблемним і з точки зору моралі, і з точки зору світогляду. Тому хочу сказати тільки одне: я прожив у цій країні довге життя, був на найважливіших політичних адресах – більшого вже немає, і своєю участю у будь-якій роботі над усе хотів продемонструвати одне: українська нація може відбутися.
— Ми 20 років чекаємо на позитивні зміни, на подолання корупції, на Європу, врешті-решт. Як думаєте, скільки років ще має пройти, аби наші мрії стали реальністю?
— В’ячеслав Чорновіл сказав такі слова: «Україна починається з тебе». Якщо чекати, то воно ніколи не почнеться. Це не та робота, яка робиться кимось. Це все проходить від населення до країни. Мене привчали, що «твой адрес – не дом, и не улица, твой адрес – Советский Союз». Там були ідеали, з якими ніяк не поєднувалися мої національні цінності, мова, правда. Тому я говорю, що чекати нічого не треба. Воно все в нас.
Comments are closed.