26-річна Мар’яна Масляк із села Слобідка вже другу каденцію працює сільським головою Перевозецької сільради. До її складу входять чотири села Калуського району: Перевозець, Кудлатівка, Слобідка та Павликівка.
У 2010 році студентка Мар’яна була наймолодшим війтом України. Довгий час вона відмовляла ЗМІ в інтерв’ю, каже, має на то причини…
— Це все через те, що, коли мене вперше обрали на посаду, то всі почали писати статті та транслювати сюжети про мене. Я не заперечувала. Та одного разу телеканал СТБ показав викривлений сюжет. Вони просто вирізали те, що я говорила, і вставили свій коментар, який обурив не лише мене, а й усіх, хто знав, як було насправді. Справа дійшла до того, що я навіть подавала скаргу на телеканал, але це виявилося марно. Після того інциденту я не мала бажання спілкуватися зі ЗМІ.
— Як вас узагалі тоді занесло на вибори? Для студентки таке рішення, погодьтеся, не є типовим.
— Балотуватися на посаду вперше мене підштовхнули батьки і все це через те, що я завжди говорил : «А чого це не так, а чого то не так?». Якраз тоді мали відбутися вибори, ну і тато каже: «Іди, подавай заяву, подивимось, що зробиш ти». На вибори я йшла з бажанням зробити все та одразу. В основному на перших виборах мене підтримала молодь сіл Кудлатівка і Слобідка. Кандидатів було дев’ять, та я набрала найбільшу кількість голосів.
— Однією із конкуренток на тих виборах була навіть ваша сестра. Не виникало думки поступитися?
— Чесно, я не знаю, як це так вийшло, але пам’ятаю, що саме я подала заяву найпершою. Якби вона зареєструвалась раніше, або хоч говорила, що йде на посаду, то я б не балотувалась. А потім я вже принципово не хотіла знімати свою кандидатуру. Образи в неї до мене не було, адже я не робила таємниці з того, що йду на вибори.
— Як проводили агітаційну роботу — ходили по домах, говорили, обіцяли?
— Як таких, зустрічей я не робила, буквально одну-дві й то випадково. Люди просто ішли з церкви та запитали все, що їх цікавило. Але щоб їздити до кожного додому, робити якісь зустрічі з громадою в народному домі, то такого не було, хіба лиш агітки. Напевно, тоді я ще не була готова до цього, щось розуміла, щось не розуміла, не хотіла говорити і обіцяти того, що не могла виконати. Сказала, що постараюся зробити те, що в моїх силах, що реально буде залежати від мене.
— Як люди реагували на ваше обрання сільським головою?
— Звісно, не всі сприйняли мене одразу, бо є стереотип, що сільський голова — це солідний вусатий дядько, а тут прийшла дитина-студентка і протримається максимум до нового року. Та вже на першій сесії сільради думка про мене змінилась, люди почали говорити: «А може й справді ця дитина щось корисне зробить?».
— А чому ви вирішили не змінювати колектив, а залишили той, що був за попереднього голови?
— У першу чергу, тому що ці люди знаються у своїй справі та підтримали мене, коли я пройшла на виборах. Саме з їхньою допомогою я справилася з усіма труднощами. Я дуже задоволена, що залишила старий колектив, бо без них, особливо без нашого секретаря Марії Дмитрівни, я не уявляю свою роботу. Коли тільки прийшла, то для мене усі ці книжки, документи, усе це було зовсім незнайомим. Власне, цей колектив і допоміг мені в усьому розібратись.
— Багато встигли за першу каденцію?
— Ми завершили газифікацію села Перевозець, зробили капітальний ремонт Народного дому і придбали для нього музичну апаратуру. Частково замінили вікна у Перевозецькій школі, Народному домі та будинку сільради у Перевозці. Провели вуличне освітлення села Кудлатівки. Щороку виділяються кошти на поточні ремонти комунальних доріг, а також для потреб Кудлатівської та Перевозецької шкіл. В усіх чотирьох селах встановлені дитячі майданчики. Крім того, придбали три комплекти форми та спортінвентар для футбольних команд сіл Перевозець і Слобідка. І це ще далеко не все за перші п’ять років…
— Коли реєструвалися на вибори вдруге, не боялися, що не виберуть?
— Ні, не боялася. Взагалі, чи балотуватися на другий термін, я навіть не задумувалась, адже побачила, що громада мене в усьому підтримує. Один у полі не воїн. Та й не можу я залишити незавершеними свої розпочаті справи! Тяжко було тільки перший рік, а потім робота налагодилась, я втягнулася, а тепер без неї не можу і дня. В першу чергу, це завдяки молоді та активу сіл, тому що всі роботи, усе, що в нас зроблено — з їх допомогою. Буває таке, що нерви здають, вже кажу, що не можу більше, та потім думаю: ні, на кого я це все лишу? І кажу, ще трошки побуду, завершу те, що розпочала і тоді піду. Але це тільки слова, нікуди я не піду, хіба що «попросять», занадто я вже звикла до всіх (сміється — Авт.).
— Ви очолюєте чотири села. Чи не кажуть люди, що робите для когось більше, а для когось менше?
— Звичайно, кажуть, це звичайнісінька ревність. Але ми виділяємо кошти для всіх сіл і нікого не залишаємо осторонь. Звісно, в усіх селах одне і те саме не потрібно, тому, якщо збудуємо садочок у селі Перевозець, то туди ходитимуть діти із Павликівки, Слобідки, Кудлатівки. Так само з іншими проектами.
— На особисте життя часу вистачає?
— Сім’я потребує багато уваги, поки що я не готова до цього. На мене навіть друзі ображаються, бо я вже не так багато часу проводжу з ними, кажуть, що я про них забула. Та насправді, я ні про кого не забувала, просто цілими днями на роботі, а у вихідні — то на футболі, на культурно масових заходах.
На сьогодні в мене першочергові завдання — це добудова дитячого садка, вуличне освітлення сіл Перевозець і Павликівка, а також капремонт комунальних доріг.
«Мар’яна — цілеспрямована, бойова дівчина, вона не опустить руки й завжди доведе справу до кінця, — каже секретар сільради Марія Ладовська. — Крім того, вона завжди підтримає та зрозуміє. Ми її тепер нікуди не відпустимо».
Ірина Череп’юк
