Слідами старого Станиславова. Шевченка / Лермонтова

Великий Кобзар у Станиславові ніколи не був. Більше того — взагалі у Галичині. Російська влада просто не випускала його за кордон. Але це не завадило галичанам шанувати Шевченка не менше (якщо не більше) за інших.

Українська інтелігенція здавна прагнула назвати одну зі станиславівських вулиць на честь Тараса Шевченка. Поляки від того були не в захваті. Натомість українці заручилися підтримкою австрійської влади й досягли свого.

22 листопада 1900 року рада міста прийняла рішення про присвоєння імені Шевченка одній з нових вулиць. Вона вела, як йшлося в документі, з вулиці Словацького (тепер Тарнавського) до Княгинина-Села (в бік сучасної вулиці Маланюка). За іронією долі ця «українська» вулиця розташовувалась у районі, де жили переважно польські залізничники.

Під час короткого періоду ЗУНР вулиця називалася Сагайдачного.

Що ж до Шевченка, то для нього знайшли більш достойне місце — Сапіжинську (Незалежності).

Коли до влади прийшли поляки, вони перейменували і Сапіжинську, і Сагайдачного. Остання з 1920-х носила ім’я другого президента відновленої Польщі Станіслава Войцеховського. Українці з цим не змірились і у 1925 році охрестили на честь Кобзаря головну вулицю передмістя Княгигин-Село (тепер вулиця Княгинин).

Чергове перейменування наступило за німецької окупації. Тоді Войцеховського «посунув» письменник Богдан Лепкий, відомий циклом історичних повістей про гетьмана Мазепу. У радянські часи вулицю знов перейменували. Вже вп’яте! Цього разу на — Лермонтова. Російський поет, гусар, учасник війни на Кавказі, загинув на дуелі — вважався ворогом царату. Напевно, тому його ім’я досі є на мапі Франківська.

Коли вулицю Шевченка щойно проклали, то це був тихий район міста, які тепер називають спальними. Свій затишок вона зберегла й донині. В цьому легко переконатися, порівнявши поштівку 1902 року з фото 2014-го.

Головним героєм давньої картки є будинок за сучасною адресою Лермонтова, 8. Він наріжний, тому на сучасному фото читається табличка «Маланюка, 2». Сто років тому він виглядав якось шляхетніше. Насамперед через черепичний дах, який замінили шифером, що встиг вже місцями позеленіти. На головному фасаді з’явилася курникоподібна прибудова. Мало того, що вона контрастує по кольору, ще й затуляє одне вікно. Таким чином порушена симетрія, яку заклав безіменний австрійський архітектор. Також складається враження, що будинок ніби «присів». Погляньте: на поштівці масивна огорожа, що водночас слугує споруді за фундамент, досягає грудей перехожому, який позує фотографу. На сучасній світлині цей паркан дорівнює людині трохи вище пояса.

Аби зняти такий ракурс, давній фотограф мусив стояти впритул до великого будинку по Лермонтова, 9, що навпроти і трохи вглиб вулиці. Він масивний, двоповерховий і виглядає значно фотогенічніше за скромний особняк. Втім, дивлячись на щільне трав’яне покриття та відсутність навіть натяку на хідник, можна припустити, що великої сецесійної кам’яниці тоді просто не існувало.

І ще про дороги. На тлі рихлої багнюки вікової давності, сучасна, латана-перелатана проїжджа частина виглядає ледь не німецьким автобаном.

Трохи дивує сміття на траві. Це ж приватний сектор! Зрозуміло, що той непотріб кинув хтось із перехожих. Але чому ніхто не прибере — чекають на толоку перед Великоднем?