Про природу пострадянського сепаратизму багато написано, але вже призабуті моральні позиви, за допомогою яких людей схиляли до боротьби проти сусідів, колег і родичів зі змішаних шлюбів. Кремлівські політтехнологи навчили ідеологів сепаратизму красивим словам про «відродження культури і мови», але через деякий час виявилося, що всі ці переконання були потрібні для однієї мети – відрубати у колишньої радянської республіки частину території, щоб шантажувати, коли за кремлівським планом почнеться процес відродження СРСР.
Перша хвиля сепаратизму на початку 1990-х років була найзапеклішою – ще недавня радянська армія, яка підтримала сепаратистів в Абхазії, «Південній Осетії», Карабасі та Придністров’ї, не шкодувала снарядів і військової техніки – від авіації до танків. Ні зараз, ні тоді неможливо було уявити, що тисячі людей загинули тільки за те, щоб абхази або осетини говорили на рідних мовах. На допомогу сепаратистам кинули добровольців з Росії, в Карабах – з вірменської діаспори. З Карабахом історія була зрозумілою – Кремлю був вигідний конфлікт між вірменами і азербайджанцями, щоб спробувати утримати Баку. Кремль зараз контролює Карабах виключно для того, щоб бути спокійним в його майбутньому. В Єревані цей спокій розцінюють як само собою зрозуміле – тому Вірменія стала членом всіляких пострадянських організацій в рамках СНД – від ОДКБ до ЄврАзЕС.
На інших територіях впливу Кремля набагато більше і не тільки наданням моральної і військової підтримки, але і фінансуванням – в «Південній Осетії» російська допомога становить до 90 відсотків витрат сепаратистів, в Абхазії більше 80 відсотків. Як сказав на початку серпня «президент ПМР» Вадим Красносельський, уряд Росії виділяє сепаратистам 40 мільйонів доларів на соціальні потреби населення. З 2008 року Росія надає фінансову допомогу для виплат надбавок пенсіонерам: враховуючи, що в Придністров’ї мешкає понад 140 тисяч пенсіонерів, на пенсії для них з російського бюджету щомісяця витрачається близько 1,5 мільйонів доларів.
На перший погляд, у підтримці сепаратистів і мовної проблеми немає прямого зв’язку – але він зберігається в фінансуванні існування ПМР, створеної на початку 1993 року на основі рівноправності і співжиття трьох народів: молдаван, українців і росіян. Рівноправність записана і в «конституції ПМР» – проте, не дивлячись на декларовану рівність офіційних мов, російська мова законодавчо використовується ширше, ніж інші.
Наприклад, арбітражне провадження у справах за участю сторони, що перебуває на території іншої країни СНД, здійснюється тільки російською мовою. Російською мовою ведеться навчання в 145 з 181 шіл республіки. У дошкільних установах російською навчається 91,9% учнів, в установах загальної освіти – 84,4%, в установах професійної освіти – 95,7%. Вся навчальна і методична література – російською. Офіційні урядові сайти ПМР – сайти «президента», «парламенту», «Верховного суду» – головним чином російською мовою.
У Придністров’ї був не етнічний сепаратизм, як в кремлівських операціях на Кавказі. Він, скоріше, був політичний – ворогами став уряд Молдови, що вперше заявив тоді про євроінтеграцію. А головним подразником стала румунська мова, якою говорили в Молдові завжди. Тільки радянські комуністи вирішили, що молдавани повинні писати по-румунськи кирилицею, назвавши її молдавською мовою, більше ніяких відмінностей не було. Так що війна 1992 року, як не дивно звучить, була почасти й за право писати кирилицею -– замість поверненої в Молдові латиниці. Джонатан Свіфт, звичайно, не знав про цей конфлікт, коли писав свої книги про Гуллівера, але жахлива дурість в Придністров’ї в питанні відстоювання кирилиці нагадувала війни «між тупоконечниками і гостроконечниками». Точно таку ж тактику приручення Радянська Росія в 1930-х роках застосувала в Центральній Азії, де персомовних таджиків змусили перейти на кирилицю, хоча вони все ще говорять перською мовою.
В Абхазії Кремль намагався надати сепаратизму міжетнічний конфлікт, але проблема була в тому, що народ Апсу, який чомусь себе називає абхазами – за географічною назвою, завжди був меншістю: останні 100 років їх чисельність становила 15-17 відсотків від проживаючих в автономній республіці, але і після війни 1992-1993 років і вигнання понад 300 тисяч етнічних грузинів – близько третини населення. При всьому бажанні не тільки декларувати, а й реально створити умови для використання абхазького (Апсу) мови як «державної» ні до чого не призводить. В Абхазії етнічною більшістю є етнічні вірмени і грузини-мегрели Гальського району, які не говорять абхазькою (Апсу) мовою. Згідно зі статистикою, «всього в Абхазії працюють 59 абхазьких, 46 росіян, 25 вірменських, 15 абхазо-російських і 11 з грузинською мовою навчання шкіл». Як правило, «абхазькими» називають школи, де навчання на мові Апсу ведеться з 1 по 4 класи, а потім навчання тільки російською мовою.
Стало бути, єдиною мовою в Абхазії була і залишається російська, а абхази, хоч іноді і згадують про відродження національної культури і мови, роблять це все рідше і рідше. Зрозуміло, що Кремль зовсім не зацікавлений у розвитку національних мов, а Абхазія, Придністров’я і «Південна Осетія» залишилися віддушинами у вічній боротьбі «русского мира» за поширення і зміцнення російськомовного світу. У «Південній Осетії» ситуація не набагато відрізнялася про абхазької – лише в тому, що етнічних грузин вигнали дев’ять років тому, в серпні 2008 року, до того селища з грузинськими жителями підпорядковувалися Тбілісі, а не Цхінвалі. У всіх грузинських селах працювали школи на рідній мові. Під час серпневої війни сепаратистський статус-кво було відновлено – всіх грузин виселили, і «Південна Осетія» стала російськомовною, а кударо-джавське наріччя осетинської мови тепер використовується тільки вдома, в колі сім’ї.
Захоплення Криму не передбачало якоїсь зміни в національній і мовній політиці Кремля. Вважалося, що раз переміг «русский мир» – то російська мова сама собою є головною і основною, в тому числі і за Конституцією країни-окупанта. Ще з часів «збирання земель руських» мова була головною силою, за допомогою якої відбувалася не тільки анексія нових територій, а й асиміляція знову захоплених народів і поступове їх перетворення на «російських». З безписемними народами обходилися жорстко, їх було найлегше асимілювати, і тепер за 500-600 років знущань над мовами корінних народів, за рідкісним винятком, немає національної літератури, а формальні ЗМІ на мовах народів Росії – всього лише формальність.
Головна небезпека анексії Криму – національна і культурна самоідентифікація двох народів – кримськотатарського і українського, які завдяки політиці радянського часу виявилися національними меншинами. Окупаційна влада почала знищувати будь-яку можливість зберігати українську і кримськотатарську мови. Правда, з першою вони обходяться точно так же, як це роблять сепаратисти на Донбасі, з мовою кримських татар складніше – вони корінне населення, за долею якого спостерігає і Туреччина, і європейські країни. Але російських маріонеток це не бентежить.
За даними правозахисних організацій, в Криму доступ до освіти рідною мовою мають тільки 60 відсотків носіїв кримськотатарської мови і 74,5 відсотків україномовних дітей. Тільки 14 кримських шкіл – кримськотатарською мовою, і всього один університет, в якому є факультет кримськотатарської мови і літератури. Станом на 1 вересня 2017 року із 1149 шкіл окупованого півострова тільки 371 школяр може вчитися рідною українською мовою. Для порівняння: у 2013 році було 13,5 тисячі учнів, тобто за три роки цифра скоротилася в 36 разів.
Як видно, 25 років тому сепаратистів схиляли до боротьби проти влади своїх країн завдяки красивим історіям про національне відродження. Через чверть століття Росія вже виступає як гонитель мов національних меншин, а у випадку з Кримом – як винищувач мови корінного народу. Росія в цьому сенсі не змінюється вже кілька століть: насадження російської мови – всього лише прив’язка до імперських амбіцій, можливість для постійної обробки населення за допомогою пропаганди. В сепаратистських країнах слово «відродження» було лише гаслом, яке швидко забулося. Донбас став яскравим прикладом того, що називається мовною асиміляцією, коли більшість населення має українські прізвища, але називають себе «русскими», підтверджуючи, що національність визначається мовою, а не забутою культурою і традиціями предків.
Друкується з дозволу Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа, 2101 Коннектикут авеню, Вашингтон 20036, США
Comments are closed.