“Дорогі мої, ми вас любимо і ми про вас пам’ятаємо і наполегливо боремося за ваше повернення в Україну! …Для нас ви — наші, рідні, близькі, тимчасово розлучені зі своєю українською родиною. Родиною, яка обов’язково об’єднається і зустрінеться разом за святковим столом”.
Президент України Петро Порошенко, 24 серпня 2016 р.
Довгоочікувані слова, які так хотіли почути від президента України, після більш ніж двох років російської окупації Криму і Донбасу, нарешті, прозвучали, пише Валентина Самар на DT.UA. В адресному привітанні президента з Днем незалежності українським патріотам в анексованому Криму та окупованих районах Донбасу. Вони були по-простому сформульовані і звучали щиро, а значимість їх була особливо велика на тлі агресивного невігластва метких патріотів і вправних маніпуляторів (у тому числі й у владі), які заганяють усе населення Криму й Донбасу в “кримнаші” або “сепари”. У тому числі для виправдання своєї злочинної бездіяльності або фіксації поділу країни в результаті агресії в головах українців…
Однак масового живого й захопленого відгуку на звернення президента так і не було.
Дивна любов
Так часто буває, коли чогось довго чекаєш або безнадійно домагаєшся. А коли бажане настає, розумієш, що сьогодні гостра потреба в ньому відпала. Бо світ навколо і ти сам уже стали іншими, і взагалі ця ложка була дорога до обіду. І те, що її в потрібний час на столі не було, навчило без неї обходитися — вижили, слава Богу, без виразних сигналів з Києва, під пресом окупанта ще більше ствердились у своєму виборі свободи й вірності Україні. Тому цінність “ложки” вже наче й зменшилася. Перегоріло. Подорослішали.
Але, мабуть, головна причина стриманої реакції на довгоочікуване освідчення глави держави в любові до українців, що живуть під дулом окупанта, полягає в тому, що в сказаному не було новини — ні доброї, ні поганої. А була, даруйте, жуйка, яка не містить “калорій”: між наведеними вище щирими словами прозвучало вже до зубного болю знайоме і водночас незрозуміле в частині виконання — про політико-дипломатичний шлях деокупації територій України. Хоч і з новою формулою самовиправдання: це Кремль розглядає землю Донбасу як театр бойових дій, а вас — як гарматне м’ясо, а ми вас не звільняємо, тому що любимо і думаємо про вас. Наче й не було Іловайська і Дебальцевого. Здачі Криму, Донецька і Луганська. Неначе Мінськ-2 приніс мир, і немає щоденних втрат… Наче в Криму припинилися репресії проти тих-таки українських патріотів загалом і кримськотатарських і мусульманських активістів зокрема. Наче немає єзуїтського закону про “вільну економічну зону “Крим” для наближеного до влади бізнесу, дискримінаційних постанов НБУ про кримчан-нерезидентів та Кабміну — про неможливість тим, хто тікає від переслідувань окупантів, вивезти нехитре домашнє добро. Бо взяти кредит у банку і купити все нове — від ліжечка для дитини до холодильника, не кажучи вже про квартиру, вони не можуть — нерезиденти…
Словом, якась неправильна любов у нас із президентом виходить. Особливо якщо без емоцій, а чітко по кроках влади аналізувати цей політико-дипломатичний шлях деокупації Криму. Не заходячи здалеку, візьмемо те, що сам президент того ж святкового дня актуалізував, — новий формат міжнародних переговорів, який він назвав “Женева плюс”. Необхідний, оскільки існуючий “Мінськ-2” кримського питання взагалі не брав до уваги (за що й був справедливо розкритикований).
Отже, в січні 2016 р. Київ заявив про намір створити новий переговорний майданчик для початку деокупації Криму. “Ми запропонуємо створити міжнародний механізм деокупації півострова. Оптимальним форматом для початку такого механізму я розглядаю формат “Женева плюс”: за участі наших партнерів з ЄС, США і, можливо, країн — підписантів Будапештського меморандуму”, — пояснював свою ініціативу Петро Порошенко 14 січня.
Вже 4 лютого він у своєму Twitter повідомив про підтримку ініціативи на рівні Європарламенту, відкидаючи сумніви стосовно того, що її не було узгоджено з західними партнерами: “Європарламент підтримав створення формату “Женева +”. Важливе рішення на шляху до деокупації українського Криму”.
5 лютого очільник МЗС України Павло Клімкін заявив, що має намір порушити питання повернення Криму Україні на майбутніх переговорах міністрів закордонних справ “нормандської четвірки”, а в рамках “Женева плюс” Україна хотіла б залучити таких партнерів, як Туреччина, і ще низку міжнародних організацій. І Туреччина невдовзі заявила, що згодна.
У березні, вже в Facebook, президент нас обнадіяв, що на основі міжнародних форматів, включно з “Женева плюс”, переговори про деокупацію українського Криму вже ведуться.
У травні ініціативу України “щодо створення міжнародного механізму ведення переговорів з питань відновлення українського суверенітету в Криму у форматі “Женева плюс”, який має включати безпосереднє залучення ЄС”, вітав Парламентський комітет Асоціації Україна—ЄС.
І ось 24 серпня президент раптом звернувся до МЗС з вимогою “переведення у практичну площину ініціативи зі створення міжнародного багатостороннього механізму деокупації Криму, враховуючи системне погіршення ситуації з правами людини і стрімку мілітаризацію півострова”. Панове, а до цього що було ?! МЗС займався стрясанням повітря, не переводячи ініціативу в практичну площину? Адже нам іще в лютому повідомляли, що “почали”.
Звісно, зрушити з місця відсунуте в далекий кут міжнародного порядку денного “кримське питання” — це складне завдання. Особливо якщо його не вирішувати, сподіваючись виключно на Захід. І тут питання не тільки в складності, а й в непрофесіоналізмі тих, хто рішення ухвалює, ставить завдання і їх виконує. Переконатись у тому, що головна біда саме в непрофесіоналізмі легко, якщо взяти історії конкретних громадян України, які потребують захисту держави, де і АП, і МЗС просто вмили руки, чого професіонали собі ніколи б не дозволили. Адже професіоналізм передбачає і відповідальність.
Присутність прапора
Олег Сенцов, Ільмі Умеров, Ахтем Чийгоз — українські політв’язні, політичні в’язні Путіна. До 25-ї річниці незалежності України, явно не змовляючись (Олег — у таборі в Якутії, Ільмі — у психіатричному диспансері, Ахтем — у СІЗО ФСБ в Сімферополі), різними шляхами вони надіслали на волю свої звернення до співгромадян і президента. Вони не просять про допомогу, звільнення, обмін — хоча мають на це всі підстави! Вони демонструють громадянську зрілість, людську гідність і мужність казати правду тим, від кого залежить їхня особиста свобода.
Олег Сенцов:
“…кроме этого, главного врага, которого все знают и который снаружи, есть и другие. Они помельче, но они внутри, тут под кожей, они почти свои. Но они не за нас, они за себя. Кто-то остался от старых времен, кто-то просто хочет жить по-старому, но под новой личной. Не выйдет. И у того большого и у этих поменьше цели разные, но нам с ними не по пути…
Здесь в заключении мы ограничены. И даже не свободой — этого уже не отнять, а тем, что мало что можем сделать тут для страны. Точнее сделать можем только одно — держаться. Не надо нас вытягивать любой ценой — победа от этого не приблизится. Использовать нас как оружие против врага — да. Знайте, что мы не слабое ваше место. Если нам суждено стать гвоздями в крышку гроба тирана, то я хотел бы быть таким гвоздем. Просто знайте, что этот гвоздь не согнется”.
Ахтем Чийгоз:
“Мы, находясь в тюрьме, с болью ощущаем все тяжести, свалившиеся на нашу страну и радуемся ее успехам. Маргиналы во власти, думающие только о своем благополучии, прикрываясь лжепатриотизмом, продающие свою страну и свой народ, являются главной угрозой независимости Украины. Уважаемый президент Украины! В государстве имеется несколько ветвей власти, но именно президент является гарантом Конституции и несет ответственность за настоящее и будущее своего народа и государства. Ваши предшественники сделали все, чтобы Украина за последние десять лет ускоренными темпами теряла независимость. Политические проблемы замалчивались, прикрываясь многовекторностью, преследуя личные интересы, интересы
семьи и окружения. Так сложилось, что становление новой Украины выпало на Вашу долю — президента Украины. Мы верим, что Вы достойно справитесь с этой задачей. Нам есть с чем сравнивать. Желаю Вам и нам достойно пройти этот путь”.
Ільмі Умеров:
“С Днем Независимости тебя, Украина! Хотя я уверен, что настоящую Независимость Украина обретет лишь после деоккупации Крыма и Донбасса. Вот тогда это будет настоящий национальный праздник. Я верю в то, что этот день мы непременно встретим все вместе — в свободной Украине, в свободном Крыму! Живя более 2 лет в условиях оккупации, а теперь еще и находясь в застенках психиатрической больницы, слова “Свобода” и “Независимость” обретают гораздо больший смысл. Хотя для крымскотатарского народа они всегда были на первом месте — десятки лет борьбы за возвращение на Родину, 20 лет становления и обустройства в Крыму, 2,5 года оккупации — ничто не сломило наш народ. Даже наоборот, сделало нас еще более сильными, сплоченными, едиными. Если каждый любящий и поддерживающий Украину человек будет самоотверженно бороться за эту настоящую Независимость — победа обязательно будет за нами! Мы сильнее, чем они думают! Нас больше, чем они ожидали! Сломать нас им не удастся, ведь правда на нашей стороне!”.
Недавно мені пощастило поговорити з одним із відомих політв’язнів. Ледве стримуючи сльози, просила вибачення, що так мало робимо для нього і всіх в’язнів Кремля. А він казав мені: “Та перестань, ми ж свідомо все робили. Ми знали, на що йдемо. Це ви там тримайтеся, не переставайте з корупцією боротися, треба вичистити владу”. І ще багато слушних порад. Особливо про недопущення піару навколо визволених із полону…
Звісно, не всі три десятки кримських політв’язнів обрали свій шлях свідомо, дехто просто потрапив під гребінець ФСБ. Не всі, як Ільмі Умеров, заробили свою першу “антирадянську” справу ще в шкільні роки. Але ті, хто не зламався й наполягає на своєму праві громадянства України, — це теж наша, як каже Олег Сенцов, зброя проти ворога. Кожен із них, розкиданих по в’язницях, ІК та СІЗО в Криму, Якутії, Челябінській області, Чечні, Ростові-на-Дону, — це острівець України. Вони демонструють присутність нашого прапора у стані ворога. І тому ми мусимо з усією суворістю запитувати з влади про її дії на захист наших прапороносців. А якщо чиновники являють нам повну імпотенцію, вимагати їх заміни.
Ситуація з Ільмі Умеровим — саме той випадок. Заступника голови Меджлісу, нагадаю, ФСБ обвинувачує в закликах до зміни “конституційного ладу РФ”, тобто в невизнанні Криму російським. Невизнанні відкритому, — Ільмі жодного дня не ховався за евфемізми у своїх інтерв’ю, вів активну громадську діяльність, захищаючи права кримськотатарського народу, і відкрито висловлювався за відновлення понищених анексією норм міжнародного права. Восьма доба, як його примусово, прямо з лікарняної палати, куди надійшов у передінфарктному стані, помістили співробітники ФСБ у психоневрологічний диспансер.
На загрозу застосування до нього каральної психіатрії вказали вже й міжнародні правозахисники, а рідна держава, за інтереси якої Ільмі Умеров витримує сьогодні знущання і терпить насильство, в особі перших осіб та уповноваженого на відповідне реагування органу — МЗС, не зробила практично нічого. У відомстві пана Клімкіна вважають, що випадок з Умеровим “достойний” короткого твіту прес-секретаря. Що називається, дожилися: російські адвокати Умерова просять владу України зробити заяву і звернутися в Європейський комітет із запобігання катуванням (до речі, його наразі очолює українець). За інформацією DT.UA, на сьогодні МЗС спромоглося тільки на розсилання в посольства України інструкції з інформуванням керівництва країн дипмісій щодо цього кейсу… Не поінформований належним чином, мовчить і президент. І нікому не ніяково від заяви Human Rights Watch, що поміщення Умерова в психлікарню — це “ганебна спроба використати психіатрію, аби примусити його замовчати й очорнити його репутацію, використовуючи популярну практику стосовно дисидентів у Радянському Союзі”.
Шукати броду, знаючи воду
Абсолютно правомірне запитання: а що Україна може зробити для захисту прав своїх громадян в окупованому Криму в цілому і, зокрема, для визволення кримських політв’язнів, які навіть не в переговірному обмінному списку по “Мінську-2”? А “Женева плюс”, як ми тепер розуміємо, виявилася безглуздим, з огляду на відсутність реальних кроків, піаром бездіяльної влади.
У зв’язку з цим хотілося б критично (але стисло) осмислити пропозиції російських адвокатів кримських політв’язнів, озвучені Миколою Полозовим (захищає Чийгоза та Умерова). Вони зводяться до трьох кроків, які потребують політичної волі влади України. За великим рахунком, ідеться про зміну закону України про окуповані території Криму і Севастополя, згідно з яким законний в’їзд/виїзд можливий тільки через КПП на адмінкордоні з Кримом, а для іноземних громадян — ще й шляхом отримання спецдозволу. Все інше карається адміністративною та кримінальною відповідальністю. І внесення в санкційні списки порушників цих правил із числа проросійських депутатів із країн Європи та журналістів — уже сформована практика.
Микола Полозов пропонує Україні цю норму пом’якшити. Розробити механізми: допуску журналістів із України та закордонних країн у Крим не через КПП з материкової України, а й “з Москви в тому числі”; допуску на судові процеси представників іноземних посольств у Москві; допуску моніторингових місій міжнародних організацій.
Усе логічно, але найреалістичніший сценарій полягає в тому, що Україна піде на поступки, а перше й останнє слово однак буде за Москвою. І їздитимуть у Крим безперешкодно які їй угодні журналісти, тільки не українські (або з квитком в один кінець — у підвал ФСБ), а під виглядом міжнародних місій “Россотрудничество” кататиме прикуплених “правозахисників” і євродепутатів. Але ось адвокат заарештованого правозахисника Емір-Усеїна Куку Євгенія Закревська ще п’ять років у Крим в’їхати не зможе, — цього тижня її оголосили загрозою обороноздатності РФ.
Висновок жорсткий, але, мабуть, єдино реалістичний: не зможе Україна захистити своїх громадян на захоплених РФ територіях аж до того моменту, коли вони будуть деокуповані. Однак це не означає, що до моменту Х треба сидіти склавши руки. Від безділля потім у політиків, як правило, дуже болить голова. Тому краще її налаштувати на продуктивну працю.
Comments are closed.