Я знайшла неймовірно затишну і приємну місцину, постелила коц, витягла термос з кавусею, відкрила свою улюблену – «Західний канон: книжки на тлі епох» Гарольда Блума, підставила своє тіло несамовитому сонцю і абсолютно відключилася від усього зовнішнього.
Бо що може бути краще за оце дивне, неймовірно чудове поєднання тепла лагідних сонячних променів, які роблять твоє тіло ще одним сонячним променем, ще однією жовтою кульбабкою серед зеленої трави, з теплом доброї перуанської кави, яка зсередини запалює в тобі невидимий, але потужний вогонь? І, звичайно, читання довершувало ці витончені і такі любі моєму серцю відчуття.
І от серед цього фантастичного кайфу на мене було вчинено підступний напад. Оскільки я була повністю відключена від довколишнього світу, то цей напад зауважила не відразу, а тоді, коли загроза стала настільки реальною і неминучою, що мені нічого не залишалося, як найголосніше закричати, навіть до кінця ще не усвідомлюючи самого факту небезпеки.
Бо в якусь з митей якраз навпроти себе я побачила величезні палаючі очиська, широко роззявлену пащеку і величезну волохату руку з розчепіреними пальцями, яка тяглася, без сумніву, до моєї шиї. І оскільки часу ні на що, навіть на втечу, вже не було, то я закричала і пожбурила свою неймовірно цікаву і дорогу в сенсі ціни книжку в цю пащеку. Оскільки я ніколи не мала звички розкидатися книжками за 90 гривень, тому підсвідомо, що я зробила далі, то зірвалася на рівні ноги і все ще несамовито волаючи, кинулася за книжкою, бо якщо моє життя в цю мить ще мало якусь вагу, то книжка – набагато більшу.
І тут я наштовхнулася на такого собі, як потім з’ясувалося, загвіздянського Брюса Вілліса, котрий у вихідні дні випасав тітчину корову у прирічкових хащах. Корова зрештою і виявилася тим страховищем-нападником, котрий перелякав мене ледь не до смерті і котрий з переляку сам чкурнув від мене, задерши хвоста. А пастух, почувши мої несамовиті волання, аж ніяк не міг собі уявити, що їх причиною є його дорогенька Зірка, а цілком серйозно налаштовувався визволяти мене з рук маніяка-гвалтівника. І тому побаченим і почути був вражений не менш за мене. Одним словом – це була німа сцена, як пишуть у жіночих романах.
А потім ми нарешті знайшли книжку і пішли шукати корову. А коли знайшли й корову, то вже втрьох чимчикували собі поволеньки берегом Бистриці. Зірка попереду чи трохи позаду, як їй забагалося, мабуть сміючись з нашого знайомства, якщо корови вміють сміятися…
І якщо тоді ця історія дійсно виглядала дуже кумедно і закінчилася номером телефону на моїй долоні, написаним кульковою ручкою, то зараз, коли з того фатального вихідного минає все більше і більше часу, я починаю думати, що «коров’яче» знайомство – не такий вже й романтичний початок для романтичного почуття і чи не розповідає той пастух загвіздянським жінкам про міську дурепу, яка по-перше, перелякалася корови, а по-друге, книжку поцінувала більше, аніж власне життя.
І мабуть, найкраще в цій ситуації, це просто знову вибратися чергового сонячного вихідного на те саме місце, з тими самими кавусею, книжкою і коцом. І просто, але надійно переконатися, що й в житті, а не тільки в кіно, дійсно інколи є ситуації, коли місце зустрічі змінити не можна.
Comments are closed.