Каплиці здавна зводили також, присвячуючи святим, яких хотіли бачити покровителями своїх обійсть та свого краю. Вони також часто приурочувались до певних визначних дат у житті міста (села) і служили ще й пам’ятниками, символічними місцями.
Сьогодні ж у Івано-Франківську часто каплиці набули зовсім іншого «призначення». Часто, коли мешканці дізнаються, що у їхньому дворі хочуть будувати чергову багатоповерхівку, вони згадують, про Боже. Але не для молитви, а для потреб насущних.
Кажуть, що люди згадують про Бога, коли у них стається біда. Зараз ця теза змінилася. Вони просто прикриваються Ним від забудівників, хоча попри цю проблему каплиці чи хрести для більшості з тих, хто виступає ярими ініціаторами її зведення, напевне потрібні в останню чергу, а тим більше у дворах своїх будинків.
Дивує позиція місцевих представників християнських конфесій. Знаючи, що людям ці культові споруди потрібні далеко не для молитви, вони все одно йдуть і освячують їх… А через деякий час біля тих каплиць чи хрестів дітлахи будуть ганяти м’яча, або дорослі пити алкоголь і курити, дай Бог, щоб тільки цигарки. Хіба так важко передбачити те, що місце молитви буде ледь не щодня осквернятися? Що вже говорити про нещодавній випадок, коли освячений хрест у одному з дворів спилили болгаркою… Бог у таких ситуаціях стає заручником боротьби людей за квадратні метри.
Ледь не на кожному мітингу присутні представники церкви, і постійно перед ними всі народні лідери наголошують на тому, що настав час духовної віднови після років страшного безбожницького режиму, але чи така має бути віднова духовності? Чи не краще менше мати тих каплиць, але ставитись до них з належною повагою? Якщо вже оперувати духовними поняттями, то подібним зневажливим ставленням до хрестів та каплиць нація не тільки не відновиться, а й ще більше прогнівить Бога.
