Діти як діти
Центр соціально-психологічної реабілітації для дітей знаходиться в селі Мединя Галицького району. Сюди на тимчасове проживання відправляють дітей, які потрапили у складні життєві обставини — зазнали насильства в сім`ї, залишилися без батьківської опіки, опинилися на вулиці. На сьогодні у центрі перебуває 20 вихованців.
Коли ми туди приїхали, в школі якраз закінчилися уроки. Лише кілька хвилин тому порожній корпус одразу ж наповнилося гучним тупотом і дитячими голосами.
Спочатку попрямували на дівчачу половину. Її маленькі мешканці умудрилися усі разом вмоститися на одному ліжку. На перший погляд і не скажеш, що в кожної з цих дівчаток є своя маленька трагедія. Чужих тут явно не соромляться. Одразу ж засипають питаннями: «А ви хто нам будете?», «А що про нас напишете?». Кажуть, що тут, у центрі, їм подобається. «Спочатку, як привезли, мені було погано. Коли зайшла в клас, стало якось соромно. А на другий день вже з усіма познайомилася, стало краще, — розповідає Юля, дівчинка з коротким русявим волоссям. — А скоро мене забирають в сім`ю».
Діти навперебій розповідають про нещодавню поїздку в Івано-Франківськ до цирку, про велику змію, про жінку, яка кидала ножами в чоловіка, про те, як сподобалося кататися на каруселях в парку Шевченка. Потім згадують, що готують концерт до Дня матері. Хто співатиме «Мамину вишню», а хто танцюватиме. На запитання, хто в чому майстер, не «якають», а розказують про інших. Роксолану, яка примостилася на одному стільчику з молодшою сестрою, тут визнають відмінницею. Вона — ас з німецької. Крім того, любить зарубіжну літературу, улюблена героїня — Мері з «Діти капітана Гранта». «Мені подобається, що вона відважна, поїхала шукати свого тата», — пояснює дівчинка. Та в майбутньому планує стати зоологом, «бо тварини цікавіші за людей». А ще вони разом з сестричкою Станіславою гарно малюють, кажуть, талант передався від тата.
На одному місці дітям довго не сидиться. Кожен тягне до своєї кімнати, показати як і що, чим цікавляться, як бавляться.
Хлопці, яких у центрі менше, говорити також не відмовляються, щоправда спочатку трохи соромляться. Найбалакучіший — Василь, якого всі називають Вася, каже: «Як виросту, хочу стати чиновником або президентом. Усім депутатам дам зарплату в 500 гривень, а собі лишу 600. Усі решту гроші роздам на притулки». В нього навіть вже кроки розплановані — спочатку укріпити бюджет, потім зняти депутатську недоторканність. «А ще треба знайти дві бочки золота, які колись гетьман закопав», — домислює хлопчик. Старший за віком Андрій з іронією каже, що буде даішником. Усі посміхаються, знають, що за ним тягнеться крадіжка машини. А мовчазний хлопчик, що сидить в кутку, додає: «А я хочу бути простою людиною».
У цих дітей, як і у всіх, свої захоплення — сучасна музика, телевізор, у хлопців — футбол і теніс, у дівчат — ляльки та косметика. Здалося б, звичайні діти. Якщо тільки не знати їхніх історій.
Говорити — лікуватись
У Мединю зазвичай потрапляють з подання районних служб у справах дітей. Тут дітлахи можуть перебувати до дев’яти місяців, а за цей час служба має вирішити їхню подальшу долю.
За словами тутешнього директора Германа Туєшина, у них така політика: центр — то велика хата. До дітей намагаються не вживати слів із «не». «Бо зазвичай вдома була така проблема — то не можна і то не можна», — каже директор. Для прикладу розповідає історію двох сестер. «Діти прибули зацьковані. Меншій на той час було близько п’яти, розмовляла переважно матюками і з усіх забавок знала тільки м’ячик. Старша була так навчена, що кидалася робити все, що скажуть. А вже через місяць діти «відійшли», молодша такою неслухняною дитиною стала, до всіх вихователів на руки лазила, — посміхається він — То завжди так є, перший місць вони залякані, на другий стають розбалуваними, а потім уже входять в колію».
Практичний психолог центру Володимир Духович, який, до речі, є ще й священиком, стверджує, що найбільша проблема дітей, які щойно прийшли, — замкнутість. Тому й основну роботу в центрі спрямовують на те, щоб вони почали говорити про свою біду. «Ми усі: і вихователі, і нянечки, працюємо з ними так, щоб замінити батьківське тепло. Аби вони завжди відчували, що є людина, яка може допомогти». Як такої методики в центрі нема, кожен, так би мовити, сам собі режисер. «Я завжди беру їх з собою в ліс, на шашлики, спостерігаю за поведінкою, як вони між собою спілкуються, вчу вибачатися і дякувати. Проходить деякий час, і дитина починає розказувати, інколи зі сльозами на очах. Але якщо говорить, це означає — починає лікуватися», — каже психолог.
Проте іноді трапляються дуже важкі діти. Особливо ті, що потрапили сюди з вулиці. Життя так навчило, що вони намагаються маніпулювати людьми. «Вони знають, що ми несемо за них відповідальність, і кажуть, а ми подзвонимо у службу, або втечемо», — розповідає Герман Туєшин. Хтось намагається прогуляти уроки, хтось десь потайки курить, бували й крадіжки. Для таких у центрі є свої виховні методи: поприбирати територію з двірником, попідтягатися на турніку тощо.
Першими були сльози
Центр соціально-психологічної реабілітації у Медині був створений у 2006 році. Зараз тутешні працівники з посмішкою згадують, як то все починалося. Але тоді, кажуть, було не до сміху. Найбільше проблем, за словами директора, виникло з облаштуванням приміщення. Доводилося самим приносити матеріали, самим усе робити. Та й відповідний персонал у селі підібрати було доволі складно. На роботу просилися переважно прибиральниці. А от вихователів доводилося шукати по хатах. Більшість із них тоді тільки закінчували навчання у ВНЗ. «Спочатку бувало, що діти їх просто до сліз доводили», — пригадує Герман Туєшин.
Вихователь-методист Оксана Лесів згадує, як до центру привезли двох перших вихованців. «Діти були чорні і худі. Коли ми їх мили і перевдягали, то всі плакали. Вони їли і не могли наїстися. Мама у них померла, тато був старий, вдома вони жебракували». Тепер вихователі більш звичні до таких видовищ. Кажуть, що найскладніше працювати з дітьми, яких забрали з дому. Ті, що прийшли з притулку, адаптовуються набагато швидше. Буває, що дитина хоче назад, плаче. А є й такі, що самі написали заяву в службу, щоб їх забрали від батьків.
Діти в центрі переважно з Івано-Франківська. З районів — по одному-два на рік. Цю статистку директор пояснює тим, що служби в районах недопрацьовують, бо насправді дітей, які опинились у важкій ситуації, є значно більше. Тому просить людей звертатися до них напряму, якщо вони знають про дитину, якій потрібна допомога.
Тому що, на жаль, справді для декого дитинство — це не безтурботність і мамина любов, а доросла боротьба за виживання. І варто допомогти їм вийти з неї переможцями.
