Окуневський Ярослав (5.03.1860, с. Радівці, Буковина — 24.10.1929, м. Городенка) народився в сім’ї священика Іполита (1834 с. Белелуя — 1902, с. Яворів), який в 1868 р. був переведений на посаду пароха в с. Яворів на Гуцульщині. Тут серед чарівної природи Ярослав та його брат Теофіл провели своє дитинство, навчалися у Снятині, а потім у Коломийській ґімназії.
У 1877-1884 рр. Ярослав був студентом медичного факультету Віденського університету. У Відні Окуневський (1877-1884 рр.) був активним членом товариства «Січ», його головою з 25.10.1879 — 25.10.1880 р., а також співредактором «Слов’янського альманаха», який був конфіскований Віденською поліцією за публікацію «Політичних пісень українського народу» М.Драгоманова. У Відні серед студентів Я. Окуневський підтримував український дух, встановив контакти з політичним емігрантом М. Драгомановим, з яким особисто познайомився у 1891 р., він з ним листувався, написав про нього спогади. Видрукував також спогади про публіциста, товариша студентських літ О.Терлецького (1850-1902) — героя першого «соціалістичного процесу» в Галичині 1877 р. («Пам’яті Остапа Терлецького» //Літературно-науковий вісник. — Львів, 1902 . — С.167-175).
Щоб відробити стипендію військового міністерства, Я. Окуневський в 1884 р. йде служити на флот, де дослужився до чину адмірала і посади начальника медичного управління штабу військово-морських сил Австро-Угорської імперії. 13 років військовий лікар плавав світами, відкриваючи для себе історію та культуру багатьох народів. Ця служба дала йому можливість побувати майже в усіх країнах басейну Середземного моря, а знання шести європейських мов — спілкуватися з її жителями від простих людей до коронованих осіб. Бував на різних прийомах офіційних і не офіційних. Багато фотографував, маючи на той час таку рідкісну річ як фотоапарат.
В яких умовах доводилося працювати Я. Окуневському свідчить його лист до брата Теофіла від 26.06.1897 р. «…Приїзд в Атени був страшенно поганий, були хвилі, що я думав, що тут перевернемося, що і конець нам. Якось бог змилосердився над нами. Під островом Содомора розбилися в цей час два паровці, як то ми опісля дізналися. Я рішив ся таки напевно покидати цю песію службу. Тепер повинен я дістати трьохмісячні відпустки та поїду шукати собі місця десь на суші. Мені се життя так осточортіло, що я на суші возьму і найменшу посаду… Жаль мені, що парламент розігнали. Я рад би був прочитати дещо про тебе та нічого — не тепер, то в четвер». В кінці листа Окуневський повідомляє брата, що вибереться в серпні в зелені гори, тобто в село Яворів.
За військові успіхи та в галузі медицини, за бездоганну службу Окуневський був нагороджений представниками різних держав, зокрема рицарським орденом Франца Йосифа, Іспанським хрестом заслуги морській службі, китайським імператорським орденом Дракона і найвищим титулом «Мандарин» та іншими відзнаками.
Та найбільша його заслуга в тому, що він ніколи не забував, хто він і звідки, якого народу син, і на всіх рівнях відстоював українські національні інтереси. Куди б він не їздив, на що не дивився, все згадував свою рідну землю, нашу Україну, Гуцульщину, все роздумував про нашу минувшину та порівнював життя поступових висококультурних народів із нашим. Будучи іноді далеко від рідного краю, щоб бути обізнаним з громадсько-культурним життям, він виписував чимало українських періодичних видань, сам до них писав статті, аналітичні замітки.
Я. Окуневський підтримував дружні особисті і листовні стосунки з багатьма відомими українцями, зокрема письменниками І. Франком, М. Павликом, літературознавцями М. Драгомановим, О. Терлецьким, К. Студинським, етнографом В. Шухевичем, співачкою Соломією Крушельницькою, з відомою діячкою жіночого руху, першим ученим лікарем-жінкою Софією Окуневською та багатьма іншими. З С. Крушельницькою Окуневського познайомив його рідний брат Теофіл під час її гастролей у Відні. Обидва брати закохалися у знамениту співачку, але вона залишилася байдужою до їх залицяння.
Я. Окуневський, якого Іван Франко називав «галицько-руським прозаїком», чимало спричинився до розвитку української публіцистики та мемуаристики.
З 1893 р. львівська газета «Діло» почала друкувати нариси Я. Окуневського про ті країни, в яких він побував. У Чернівцях (1898 р.) Д. Лукіянович та В. Будзиновський видають їх окремою книгою під назвою «Листи з чужини». Другий том цієї книги вийшов у 1902 р. у Львові. Ці художні нариси, що вперше знайомили українського читача з незнайомими країнами, високо оцінював І.Франко, з яким приятелював автор «інтересних нарисів із кругосвітніх подорожей». У статті «Рекомендований лист» (1901 р.) І. Франко писав, що д-ра Я. Окуневського «Листи з чужини» займають почесне місце в нашій небагатій туристичній літературі» (Іван Франко т.33, Київ. 1982. — С.65).
Згодом автор унікального в українській літературі твору — двотомного опису подорожей по країнах Середземномор’я, Африки, Далекого Сходу — «Листи з чужини» (1898-1902) послужив прототипом образу лікаря-моряка Марко з повісті О. Кобилянської «Царівна».
Я. Окуневський часто виступав в центральній пресі на захист своїх земляків. Він матеріально підтримував українські видання. Субсидував видання ювілейного альманаху «Січ» (1908 р.), давав гроші на «Рідну школу», на бурси для сиріт, на Городенківське товариство «Просвіта», яке обрало його своїм почесним членом. Він був також дійсним членом НТШ.
У 1901 р. Ярослав та Теофіл Окуневський дали по 2 тисячі корон на купівлю Народного дому в Городенці, де розмістилися різні українські товариства і, зокрема, «Просвіта».
При уряді ЗУНР був творцем та керманичем української санітарної місії у Відні, де добре прислужився Українській галицькій армії (вислав 4 вагони медикаментів).
По війні осів у Городенці, де в домі свого брата Теофіля займався лікарською практикою. В Женеві 1921 р. Я. Окуневський був делегатом ІІ Конгресу Міжнародної допомоги дітям. Брав участь в обох конгресах лікарів у Львові, на яких обирався президентом.
Старався покращити долю воєнних сиріт.
Був дуже вразливим на несправедливість, на всі прояви нашого життя. Після його трагічної смерті Календар «Просвіти» на 1931 р. помістив про нього велику статтю. Молодший товариш Ярослава з часів Віденської «Січі» Іван Коровець (1863-1931), який в уряді ЗУНР був державним секретарем народного здоров’я, в газеті «Діло» за 10 листопада 1929 року писав: «Була се визначна індивідуальність як чоловік, лікар і письменник-публіцист. З самого вигляду інтелігентний, симпатичний, живий, рухливий, повний молодечого запалу, не бочився від нас молодиків, а навпаки: займався нами, був нашим щирим дорадником у студіях і в перших кроках життя на віденськім ґрунті він впливав на молодь корисно, заохочував до серйозної фахової науки… У духовнім житті «Січі» брав живу участь: мав часті відчити на різні теми. На всіх відчитах забирав голос і виявляв велике і всестороннє знання. У «Січі» Остап Терлецький і обидва Окуневські робили великі послуги політичним емігрантам з Росії, а головне з України, які переїздили через Відень у Європу. Тут, у Відні, перебував довший час Драгоманов, заїжджав професор В.Антонович з Києва…». В наш час докладні розвідки про життя і діяльність Окуневського опублікували львівський письменник Роман Горак, літературознавець Федір Погребенник, краєзнавець Василь Гуменюк та інші.
Я. Окуневський — людина демократичних переконань, щирий український патріот народолюбець примножив славу свого священичого роду, який дав Україні громадсько-культурного діяча, члена Віденського парламенту та Львівського сейму, члена Української національної ради ЗУНР Теофіла Окуневського (1858-1937), визначну лікарку Софію Окуневську (1865-1926), ученицю Лисенка піаністку Ольгу Окуневську (1875-1960).
З нагоди ювілею Я. Окуневського з ініціативи освітян і просвітян відбулися урочистості і наукові конференції в Яворові і Городенці, де поховані обидва брати Теофіл і Ярослав. Їхня гробниця взята під охорону держави, як пам’ятка історії та культури.
П.Арсенич, заступник голови ОО ВУТ «Просвіта» ім.Т.Шевченка, лауреат премії ім.Д.Яворницького
Comments are closed.