Не переживайте — з газетою все в порядку. Нас усе більше хвалять читачі, в нас зростає наклад і маркетингові показники. Цензура, про яку останнім часом багато говорять, до «Репортера» ще не дісталась. І я дуже сподіваюся, що цього не станеться. Справа в іншому, значно більшому, що рано чи пізно дійде до кожного, хто може ще не зрозумів. Справа — в Україні. Адже вона болить усім небайдужим і я не є винятком. Редактори — теж люди.
Як сталося, що після помаранчевих сподівань держава миттєво відкотилася назад? Якщо навіть забути про економіку та взяти нинішні рухи опозиції, то рівно на 10 років. Зараз зробили Комітет захисту України, тоді була «Україна без Кучми». Пройшло кілька років — революція: нас багато, ми перемогли, тепер, нарешті, заживемо. Все скінчилося пшиком і соромом, бо лідери перегризлися й до зими 2010 року остаточно втратили лице.
А тепер замість людей без обличчя прийшли люди без клепки в голові. Може хтось не чув — саме так висловився про Віктора Януковича Леонід Кучма. Це той Кучма, з яким завзято боролися українські революціонери, та який у 2004 році готовив Януковича у президенти. Невже пошкодував? Адже він у політиці поводився, як досвідчений картяр-преферансист. Усе прораховував і жодної взятки нікому не віддавав просто так, будь то чужа країна чи власний народ. А його колишнього спадкоємця, здається, просто понесло. Утім, слова Кучми навряд чи щось змінять. Тому що Янукович уже далеко не той чоловік, якого можна збити з ніг яйцем чи словом.
Ну, хто винен, зрозуміло й без підказок — можна щиро подякувати помаранчевим лідерам. Причому зовсім неважливо, хто кому більше заважав. Якщо вантажники несли, наприклад, велике скло і вирішили трохи покопати одне одного, то яка різниця, в кого брудніші ноги? Скло розбите, нездар треба звільняти. Натомість, ми примудрилися найняти інших, які не просто не донесли вантаж, — вони його продали по дорозі та ще й домовляються про гуртові поставки!
Наразі Росія стрімко нарощує свою присутність в Україні. Цікаво, як швидко ситуацію доведуть до повного абсурду? Коли українські верхи зрозуміють, що далі — гаплик? Як не сумно це казати, але скоріш за все, не раніше, ніж росіяни зазіхнуть на заводи Ахметова, Пінчука, Коломойського, інших. Але тоді вже може бути пізно. Одного гучно посадять, решта буде чемною. Сусіди мають досвід — навчать і тут.
То що далі? Місцеві депутати будуть ставити чи не ставити підписи під зверненнями й меморандумами. Їхні лідери звично сваритимуться в ефірі. Партійні активісти чи проплачені волонтери поїдуть на мітинги — вимагати імпічменту. Там їх зустрінуть не менш натхненні поденною зарплатою прихильники влади. Усе закінчиться штовханиною чи мордобоєм на вулицях і в парламенті.
На форумах в Інтернеті матюкливі юнаки закликають до зброї, хизуючись анонімною відвагою. А що робити людям розумним? Жодних універсальних рецептів тут нема і не може бути. Як немає зараз в Україні й жодного абсолютно чесного прапора, крім жовто-блакитного. Напевно, треба все читати й дивитися, а думати тільки власною головою. І робити лише те, що підказує совість. Цього завжди було достатньо.
Може в когось є конкретніша пропозиція?
Comments are closed.