Після наближення фронту охочих було ще більше, тому що юнакам залишалось або бути насильно мобілізованими до Червоної армії, або йти до лісу в загони УПА чи на збірні пункти до дивізії «Галичина». Мобілізованих до Червоної армії вже через тиждень могли кинути на передову, часто неозброєних, а солдати «Галичини» мали найновіше озброєння та отримували добрий вишкіл протягом року.
28 червня 1944 р. дивізія була введена до складу 13 корпусу, який тримав оборону на Львівщині. «Галичина» зайняла лінію фронту біля м. Броди, протяжністю 36 км, що було значно більше за норму. Радянське командування 13 липня розпочало операцію. Проти «Галичини» та ще трьох німецьких дивізій, які входили до 13 корпусу та були виснажені у попередніх боях (у складі мали лише 50 танків), були направлені 44 дивізії, 2200 танків, понад 3000 літаків, 16000 гармат і мінометів, багато «катюш». Червона армія мала перевагу в людях у п’ять разів, у гарматах – у шість разів, у мінометах – у сім разів. Та вояки дивізії «Галичина» чинили впертий опір. Бої тривали безперервно дев’ять діб.
22 липня 13 німецький корпус припинив своє існування, а залиш-ки «Галичини» переміщували то до Словаччини, то в Югославію, то до Австрії. Після капітуляції Німеччини «Галичина» отримала наказ перебратися в зону окупації західних військ. Радянські війська, атакуючи відступаючу дивізію, танковим ударом розсікли її на дві частини: більша опинилася в англійській окупаційній зоні, а менша була інтернована американцями.
Американці визнали дивізію «Галичина» легіоном і звільнили дивізійників з полону вже наступ-ного 1946 р. Англійці спочатку розмістили інтернованих українців на території Італії. За домовленостями із СРСР, які були підписані в Ялті, англійці були змушені допустити в табір радянську військову комісію, завданням якої було будь-яким чином переконати дивізійників повернутися додому. Обіцяючи амністію, комісії вдалося вмовити близько 1000 чоловік, яких згодом «за измену Родине» відправили до Сибіру. Решту дивізійників, яких Сталін вимагав видати вже й без їхньої згоди, англійці не видали, а протягом травня-червня 1947 р. кораблями перевезли до Великої Британії. Там їх протягом року задіяли в сільському господарстві. Наприкінці 1948‑го усіх дивізійників повністю звільнили, частина залишилась в Англії, а решта роз’їхалися по всьому світу – в США, Канаду, Австралію, Аргентину…
На Нюрнберзькому процесі в 1946 р. деякі частини військ Німеч-чини було визнано злочинними, але у вироку зазначалося, що покаранню підлягають тільки ті вояки, причетність яких до військових злочинів доведена. Дивізійників «Галичини» перевіряли і англійські комісії, і європейські та світові організації. Тільки Канада тричі розглядала на судових процесах «так звані злочини дивізії «Галичина». Це було в 1950, 1984 і 1986 рр. Усі суди щоразу давали висновок: жодних воєнних злочинів за дивізією «Галичина» – не було!
Натомість, в Україні донині є закон, за яким дивізійники «Галичини» не підлягають реабілітації. А це несправедливо щодо людей, які, не шкодуючи свого життя, боролися за незалежність України. Наприклад, у Латвії та Естонії ветерани таких дивізій визнані героями й отримують відповідні пенсії та пільги. А у нас в Україні все навпаки – пільгами користуються реальні злочинці – НКВДисти. Це відбувається через те, що на нашу державу донині чиниться тиск, особливо з боку проросійських сил. Наприклад, ще у 2001 р. в Івано-Фран-ківську була спроба визнати 27 ветеранів дивізії «Галичина» борцями за волю України. За це рішення проголосували 48 із 50 тодішніх депутатів міськради. Але через протести місцевої «русской общины» та українських комуністів, які зверталися за допомогою аж до російської Думи, цю справу довелося відкласти.
Щороку дивізійників стає все менше, і згодом проблема їхнього визнання може відпасти сама собою. Тож будемо надіятись, що справедливість скоро відновиться, і людей, які хотіли бачити Україну незалежною, визнають на державному рівні.
