Тоді все відбувалося по?інакшому. Треба було лишити власну домівку, роботу (навчання), звичне життя і піти. Після прийняття рішення дати «задню» вже просто не маєш права. Максималізм стояв над усе. Хотілося вмерти за ідею, яка нав’язливо фігурувала в самому народженні наметів. Багато в кого могли бути розмиті уявлення про політику, нечітке бачення завтрашнього дня, невиразність конкретної ідеї… Втім, це виглядало дрібницею. Польові умови самі по собі ставали випробовуванням. А страх народжувався тільки в тих, хто дивився на намети ззовні, так і не наважившись зайти всередину і стати єдиним цілим з «наметожиттям».
Україна без Кучми
Спогади акцій протесту 2001 року здаються нерозбірливими та притлумленими тільки для сторонніх. Кожен, хто жив тоді в наметах, навряд чи зможе забути про них. А почалося це в грудні 2000?го виїздами на київські мітинги. Далі були намети в Івано-Франківську, потім — намети в Києві.
Причин було багато: вбивство Гонгадзе, відсутність демократії, недолуга внутрішня і зовнішня політика влади.
«Перебуваючи в лавах УНА-УНСО, я приєднався до акцій протесту разом з іншими членами організації, — згадує нині іванофранківець Ігор Жовтуля. — Якщо коротко, то ми не мали тієї України, за яку боролися цілі покоління патріотів, не мали української України, взагалі не мали держави — це була, на мою думку, резервація — об’єкт гри «сильних» держав. З іншого боку, олігархічні клани розікрали, поділили чи продали те, що залишалося після розвалу СРСР. Масове зубожіння українців відбувалося на фоні їх збагачування. Вихід був один — масові акції і «похід на Київ».
Відтак причини були у кожного свої. Як національні, так і соціальні чи економічні. Тільки от мета була одна — «Україна без Кучми». Саме в цих кількох словах знайшли віддзеркалення всіх бід як прості люди, так і політики-опозиціонери.
Нині є що згадати. І якщо намети в Івано-Франківську мали єдиний мінус — холодну зиму, а все решта уособлювалося в зоряному романтичному небі і мрії про подвиги, то в Києві було все по?іншому. Сутички, провокації, погрози. Коли 1 березня наметове містечко «зачистив» «Беркут», понад 50 чоловік було затримано (майже всі УНСОвці, які тоді були в охороні).
А 9 березня на покладанні квітів до пам’ятника Тарасу Шевченку «органи» затримали більше півтисячі чоловік. Серед них — 300 студентів, які не брали участі в заворушеннях. Тоді влада показала, що має силу, а опозиція — що має політв’язнів.
Саме провокації 9 березня, каже Ігор Жовтуля, були сплановані СБУ та МВД. Тоді унсовці переховувалися хто де міг (в церквах, у знайомих, на радіо «Свобода», навіть в посольствах деяких держав). Особисто до нього СБУшники прийшли тоді в інститут, пропонували співпрацю, хотіли, аби він дав свідчення проти одного з командирів.
Багатьох хлопців «попросили» з вузів. Починався судовий процес. Багато хто з них виїхав з України. Повернулися вони вже перед виборами 2002 року як зареєстровані депутати до місцевих рад. Так їм минулося. А декому довелося відсидіти від двох до чотирьох років. Так скінчилася акція, яка ставила намети з гаслами «Хочемо правди».
Разом нас багато
На президентських виборах 2004 року мешканці Західної України поїхали працювати спостерігачами у східні та центральні регіони. Це робилося, щоб уникнути фальсифікацій на виборах. Брали всіх бажаючих. А з виборчих дільниць вже йшла команда їхати у Київ. Для чого, більшість тоді ще не знала. Потім це назвали Майданом.
Один із тодішніх спостерігачів, а згодом «мешканців» помаранчевого наметового містечка Тарас Лаврук нині згадує, як їхав з кіровоградської дільниці до Києва: «Ми з Уляною (його дівчина — ред.) їхали на таксі. Її тітка працює у Франківську в СБУ, вона дзвонила і дуже просила, щоб ми поверталися додому. Але ми навіть не вагалися. По дорозі забігли в кафе, хотіли щось з’їсти. А там відвідувачі почули нашу українську мову і подзвонили в місцеву міліцію. Ми почали тікати, по дорозі зняли значок «таксі», номера з машини… У Київ в’їжджали через міліцейські кордони, махали синіми хустинками і кричали, що ми за Януковича. Так нас пустили».
Він розповідає, що чекав революції відтоді, відколи себе пам’ятає. «На намети» пішов, щоб відстояти свою свободу і підтримати Ющенка. Саме там відчував себе залученим до подій, хоча при бажанні міг знайти собі інше, «нормальне» місце для ночівлі. З дня на день чекав команди «Штурм», так і не дочекався…
Намети 2004 року стали символом єднання представників різних національностей та верств населення. Там можна було зустріти поляків, білорусів, грузинів, росіян, також і відомих письменників, журналістів, професорів. Люди були одержимі ідеями, революцією, Україною.
Кожна людина була життєво важливою для держави. Кияни віддавали турботу, опіку, піклування, розуміння всім, хто там був. Щоразу допитувалися: що вам треба? Щоразу демонстрували своє невтомне, наполегливе, вперте бажання бодай чимось підтримати. Власні думки лунали з вуст формально чужих, але близьких за духом людей. Бо насправді погляди, судження, поняття гуртувалися тільки на перемозі.
Спогадів нині багато. Іванофранківець Олексій Шкляр теж, як мільйони інших, вийшов тоді на Майдан, аби захистити свій голос. Зараз він каже, що не був тоді в захваті від обох претендентів на пост Президента України: «В нас було тоді дві пропозиції: від Гамерики та від москалів. Не було української. От і правління нинішнє це доводить».
Антикризовий спротив
Кілька тижнів тому в Івано-Франківську під адміністративним будинком поклав намети «Народний антикризовий спротив». Вони збирають підписи постраждалих від кризи людей і вимагають: від держави — визнати фінансову кризу та надавати статус постраждалих від неї; від міської ради — прийняття звернення до центральних органів влади з вимогою прийняти пакет антикризових законів.
Влаштовують мітинги, роздають листівки, піаряться у ЗМІ. На практиці там сидить аж двоє людей. Просто сидять і все: вороже дивляться, на запитання не відповідають, приєднатися не просять. Зрештою, двійко людей у наметовому містечку виглядають дотепно.
Олексій Шкляр зауважує, що грамотно складений текст листівки наштовхнув його на думку приєднатися до «Спротиву»: «Потім я побачив там двох людей, про яких я поганої думки і з якими не хочу мати спільних справ, тож передумав, — каже Олексій. — Одразу відчувається їх внутрішній опір. З чого роблю висновок, що вони наймані. Врешті й тоді в 2004?му було би менше людей, якби взагалі не давали грошей. Але тут ситуація трохи інша: в цієї акції немає духовної, тобто моральної, підтримки».
На відміну від нього Ігор Жовтуля навіть й гадки не мав приєднуватися до цього наметового містечка. На його думку, ці «протестанти» говорять так, ніби криза є причиною всіх бід. А насправді — це наслідок майже 18?річного нігілізму. «Їх кликали і закликали, просили і попереджали, але вони вперто мовчали, а бунтувати почали лише тепер, коли це стало їхньою особистою проблемою», — каже унсовець.
P.?S. Цієї зими минуло вісім років з того часу, коли я вперше довідалася, що таке намети. Пройшовши повз так зване нове наметове містечко, я мимоволі спинилася, аби зайти всередину. Як з’ясувалося, там я була нікому не потрібною. Ще пізніше я збагнула, що їм там не потрібен ніхто. А шкода. В наметах ж бо так добре.
Comments are closed.