Заради прощення
Прочанство чи паломництво має давні традиції. Хоча ці поняття треба розрізняти. «Проща походить від слова «прощати», — розповідає отець Федір Мороз, голова калуського православного молодіжного братства. — А от паломництво має ширше значення, походить від слова «пальма» і пов’язане зі звичаєм перших паломників привозити з собою з Єрусалиму пальмові гілки. У нас тут більше поширена саме проща».
Карта України рясніє святими місцями. Одні з них визнані Ватиканом, інші не визнані церквою взагалі. Більшість з них пов’язані з якимсь чудом — з’явою Матері Божої, цілющою іконою, святою водою чи мощами Божих угодників. І всі вони прикликають до себе людей. Прочани йдуть до святих місць, аби відмолити гріхи.
Там відбувають богослужіння, сповідаються, причащаються. Їхні піші переходи також приймаються як жертва.
«Проща має за мету побути у святих місцях, — каже отець Федір. — Хоча кожен храм, то святе місце. Але певних святинь немає в кожній церкві. Візьмімо, наприклад, Києво‑Печерську Успенську лавру — там у печерах є нетлінні мощі, більше ніж 150 угодників Божих. І коли людина спускається в ті печери, вона залишає на поверхні всю свою суєту, все своє гріховне. Чи візьмемо Почаївський монастир. Там є чудотворна ікона. В певний час ту ікону опускають, аби прочани могли прикластися до неї».
Хоча зараз християнська церква поділена на різні конфесії, віруючі зазвичай не зважають, до якої конфесії належить та чи інша святиня — чи вона греко‑католицька, чи православна. Так само особливо й не зважають на час — їдуть, коли випадає нагода.
«Проща найбільше прийнята Богом саме в той день, коли святкується храмовий празник церкви того монастиря, куди люди йдуть, — каже отець Федір. — В Україні більшість храмів, які є в центральному монастирі, присвячені Успінню Пресвятої Богородиці — це і в Києво‑Печерській Лаврі, і в Зарваниці, і в Уневі».
Відшукати чудо
Пані Ірина з Івано-Франківська давно уже на пенсії. І якщо є така змога, намагається побувати у святих місцях. Завжди привозить звідти щось для себе і родини — святу воду, іконку, книжечку. Більшість дивовижних історій про проявлення божественної присутності у місцях, де була, чудово пам’ятає і може розказувати безкінечно.
«Наші люди їдуть і за кордон — у той самий Люрд у Франції чи навіть у Парагвай. Там, кажуть, у 1917 році з’явилася Матір Божа і сказала молитися за Росію, бо жде її велика біда. Я ж була тільки у святих місцях України».
Найбільше пані Ірині запам’яталася проща до Страд-ча (Львівська область). «Прощі туди зазвичай організовують в першу неділю кожного місяця. У Страдчі є великий печерний монастир. Монахи видовбали у скелі багато коридорів з келіями. Ходить легенда, що ті тунелі були аж до Києва. Коли насували татари, місцеві люди ховалися в тому монастирі. Одного разу орда таки його спалила. І кажуть, що тоді перед татарами постала Матір Божа і сказала: «Не руш! Стіна». З того часу й назвали ту гору Страдницькою. Ми заходили в ту церкву. Бачили витесаний з каменю іконостас та дві ікони, вирізані на скалах, — Ісуса Христа і святої Параскеви».
Особливо запам’яталася пані Ірині тамтешня Хресна дорога, яка починається від церкви, йде навколо гори і знову доходить на ту саму гору. На кожній її стації поставлені бронзові скульптури, які зображають відповідні Христові муки. «Вони вражаючі», — каже пані Ірина.
Ще одна хресна дорога, яка врізалася їй у пам’ять, прокладена зі Львова до Джублика (Закарпаття). «Там на першій і останній стації з хреста капають криваві сльози. Брали аналіз — кажуть, що кров справжня, — розповідає жінка. — Там, у Джублику, двом дівчаткам, Оленці та Мар’янці, з’явилася Матінка Божа. Вони її бачили і спілкувалися з нею. А ще казали, що на Богослужіння часто приходить вся Пресвята Родина — Ісус, Марія та Йосиф».
Була пані Ірина і в Грушеві, де людям колись з’явилася Матір Божа. І в Уневі, і в Глинянах, де у старій церкві почали відновлюватися на стінах старі фрески-ікони. Звісно, побувала і в Зарваниці,і в Почаєві. Знає ще багато історій про дива, які відбувалися в тих місцях, про зцілення хворих. Та каже, що головне — не варто йти до святого місця і бідкатися, а треба прийняти випробування і просити ласки.
Екскурсія чи проща?
Хоча проща — то своєрідне таїнство, яке випробовує людину на силу віри та міцність, та, на жаль, трапляється, що самі прочани забувають про це. Пані Орися з Тисменицького району йшла пішки на прощу до Зарваниці лише один раз і каже, що більше не піде.
«Наші жінки тоді йшли цілою дорогою. Скільки б організатори не просили їх якось дати вільно рухатися машинам, нічого не помагало. Всю дорогу балакали між собою, здається, обсудили, всіх людей у селі і всіх політиків. А як сіли обідати, то лишили по собі купу сміття, — розповідає жінка. — Краще я на другий раз поїду машиною, і того всього не буду бачити».
Зі слів пані Орисі, видається, що ці люди йшли не на прощу, а займалися таким собі релігійним туризмом. Який, до речі, останнім часом стає дуже популярним. Але чи приносять духовну користь людям такі походи?
«Людина, яка йде на прощу, не розуміючи самої суті прощі, не розуміючи того, що є в її основі, — отримує просто екскурсію. Звіс-но, так екскурсія захоплює. Але побувати, подивитися на храми і вернутися таким, як пішов, — це не проща, — каже отець Федір. — Аби відкрити людині прощу, треба їй спершу відкрити Бога, відкрити церкву саме в тому місці, де вона живе».
Головне — це віра. І, вирушаючи на прощу, треба про це пам’ятати. Якщо вірите у диво, то побачите його. Якщо вірите у силу святої води, ікон чи мощей, вони будуть чудотворними. Але якщо віри немає, то будь-яка святиня може здаватися звичайнісіньким туристичним об’єктом.
Comments are closed.