Академія
Оскільки освіта тоді перебувала в руках церкви, Андрій Потоцький доручив освіту священикам місцевого костелу. Викладацькою роботою займалися чотири професори — три каноніки і один схоластик. Керував процесом ректор, який обирався серед професорів терміном на три роки. Він вів облік студентів, складав навчальні програми, брав участь у екзаменах. Першим ректором став отець Ян Станіслав Ястржембський, який викладав теологію і одночасно був схоластиком колегіати.
15 квітня 1669 року Потоцький видав привілей, згідно з яким костел перетворювався на колегіату. Крім того, він створив спеціальний фонд на утримання майбутньої академії. Кошти виділялись солідні. Так, він подарував науковцям село Парище. Також усі викладачі мали власні парафії у навколишніх селах.
У 1670 році Станиславівська академія відчинила свої двері. Оскільки це був вищий навчальний заклад, то від абітурієнтів вимагалось не тільки вміти читати й писати, але й знати ази латини. Першими дисциплінами, які доводилось опановувати студентам, були риторика та діалектика. На старших курсах вивчали історію, математику та астрономію. Латинська мова була головною мовою навчання.
Гордістю академії стала кафедра філософії. Три роки відводилося на викладання цієї науки, яка мала такі підрозділи: логіка, фізика, метеорологія, метафізика, етика. Крім того, існувала ще кафедра теології, яку на той час міг дозволити собі далеко не кожен університет. Напевно, саме ця кафедра стала кузнею кадрів для монастиря Тринітарів.
Незабаром у Станиславові утворилося ціле академмістечко. За колегіатою, ліворуч від Галицької брами, стояв дерев’яний будинок школи. Біля нього розміщувалися оселі панів професорів і бурса для бідної молоді. Заможніші студенти винаймали кімнати у міщан. Існував навіть прообраз студентської їдальні — будинок пані Посецької, в якому столувалися школярі.
Мала академія і свій талісман. У 1705 році львівський архієпископ Зєлінський призначив небесним патроном школи святого Яна Непомуцена (Мученика). Його день гучно відмічався учнівською молоддю 16 травня.
Понад 40 років існувала Станиславівська академія, і лише військово?політичні негаразди змогли загасити це вогнище науки. Син Андрія Потоцького Йосип активно втрутився у Північну війну. Наслідком стала почергова окупація міста росіянами, саксонцями та конкуруючими поляками. Нарешті королівським указом від 1712 року було накладено секвестр (арешт) на все майно Потоцького.
Єзуїтський колегіум
Коли Йосип Потоцький у 1714 році помирився із королем і повернувся до міста, він з подивом побачив, що академії не існує. Магнат вирішив відновити освітянську справу, але вже за допомогою отців-єзуїтів, які були відомі по всій країні своїми успіхами у шкільництві. Проте фінанси співали романси. І тут гроші звалилися неначе з неба. У 1715 році шляхтянка Гелена з Куропатвів офірувала на заснування єзуїтської школи у Станиславові 130? 000 злотих, а також здала ченцям в оренду села Тисменичани, Пасічну, Зелену та Битків.
Школа, а точніше Єзуїтський колегіум, стала правоприємницею академії. Його засновником вважається отець Заленський, який до того ж був духівником Потоцького.
Спочатку професори колишньої академії противились приходу єзуїтів, оскільки не хотіли прощатися з маєтками, відданими їм як плата за навчання. Але Потоцький поступив мудро. Щедрим жестом він залишив священикам костьолу їхні привілеї, а єзуїтам подарував нові землі. У 1716 році ксендзи та єзуїти уклали спільний меморандум з 12 пунктів, за яким останні отримали право селитись у місті і займатись просвітницькою діяльністю. У вересні того ж року розпочалось навчання.
Спочатку використовувались старі приміщення, а в 1744 році спорудили триповерховий будинок Єзуїтського колегіуму, який дожив донині — тепер тут морфологічний корпус медичного університету. Існування такої потужної споруди виправдовувала велика кількість студентів — від 200 до 400 чоловік, а кількість викладачів сягала 20.
Навчальні програми єзуїтів не дуже відрізнялись від колишніх академічних. У початкових класах (інфімі) вивчали граматику та синтаксис. На уроках учні знайомились із латинською граматикою Альвара, вивчали листи Цицерона, уривки з Салюція, Курція, Лівія, Катулла та інших латинських авторів. Щоденно задавались домашні завдання, які ретельно перевірялись. Через три роки учень вже вільно володів латиною і міг переходити до дворічних гуманітарних класів.
Гуманітарні науки, або гуманіори, включали в себе поетику і риторику. На заняттях школярі читали вірші Овідія, Горація і Вергілія, вчились складати латинські рими, елегії та оди. На курсі риторикі вчилися робити публічні виступи. Два рази на тиждень проводились уроки стародавньої історії, де разом із хроніками розповідали про римську та грецьку міфологію. Викладання велось виключно латиною, грецьку мову римо?католикі не вивчали.
Успішно опанувавши всі ці науки, школяр переходив до найвищих класів — філософських. Курс тривав два роки і базувався на вченні Арістотеля із поясненнями Фоми Аквінського. Також отці-єзуїти з кафедри філософії викладали математику та фізику.
Двічі робились спроби розширити навчальну програму. В 1726 році запровадили кафедру моральної теології, яка мала готувати священиків. Але через відсутність духовної семінарії, як підготовчого навчального закладу, її ліквідували вже наступного року.
Трохи довше протрималась кафедра іноземних мов. Кошти на її заснування у 1726 році дала дружина Потоцького Вікторія з Ліщинських. Тут вивчали німецьку та французьку мови. Також щедра пані щорічно утримувала своїм коштом 8 бідних студентів. На жаль, після смерті фундаторки у 1732 році кафедра припинила своє існування.
Навчальний процес
Єзуїти застосовували два методи виховання: сувору дисципліну та суперництво. В кінці кожного навчального року проводились усні та письмові екзамени. При чому оцінки кожен професор виставляв окремо, а потім члени комісії виводили середній бал. Існувало чотири типи оцінок: eminenter (відмінно), accessit (похвально), mediocriter (посередньо), defecit (незадовільно).
За порядком на заняттях стежили «десятники», яких професори обирали з найкращих учнів. Вони, у свою чергу, підпорядковувалися «диктатору». Він був найкращім і найдисциплінованішим учнем, сидів на окремій лавці, і навіть стежив за порядком у гуртожитку. Саме до «диктатора» звертались професори, коли ніхто з класу не міг відповісти на питання. І не було жодного випадку, коли б «диктатор» не дав правильної відповіді.
Саме на прагненні стати десятником, а може й диктатором базувалося суперництво. Кожен учень за досягнення отримував особисті заохочення і подяки. Існувала і групова конкуренція. Крім того, класи були розділені на партії — «Грецьку» і «Римську». В кінці навчального року урочисто оголошувалось, яка партія досягла найбільших успіхів, і тому студенти, аби не пасти задніх, допомагали один одному.
Оскільки єзуїти були чернечим орденом, у навчанні та побуті вони підтримували залізну дисципліну. У колегіумі існував суворий розпорядок дня. Щоденно учні відвідували богослужіння, щотижнево екзорти (жалобні проповіді), щомісячно сповідались. При колегіумі діяла власна аптека, функціонував театр, духовний хор та обширне підсобне господарство.
Ці заходи мали на меті утримати учнівську молодь від негідних вчинків. У сусідньому Львові доволі часто траплялись студентські заворушення і навіть єврейські погроми. Наші «спудеї» були значно вихованіші, але один прикрий епізод таки трапився. У 1719 році якийсь міщанин облаяв студента риторики. Той обурився, покликав товаришів, і вони до смерті забили кривдника палицями. Бургомістр наказав своїм людям схопити першого-ліпшого студента і стратити. Наказ було виконано. Між тим ректор Заленський своєю владою покарав винуватців бійки і закликав бургомістра вибачитися перед школою у загибелі невинного. Міський голова визнав свою помилку, і в подальшому гучних конфліктів не було.
Проте доля Станиславівського колегіуму вирішилась у далекому Римі. У липні 1773 папа Климент ХІV ліквідував орден єзуїтів. Колегіум припинив існування і перейшов під зверхність львівського архієпископа. Тоді ним був Вацлав Сєраковський, який товаришував з єзуїтами та дозволив екс-ченцям продовжувати навчання. Такий стан справ тривав більше 10 років, доки у 1784 році указом цісаря Йосифа ІІ у стінах колишньої колегіати не відкрили державну гімназію. Але це вже зовсім інша історія.
Comments are closed.