На вулиці Шевченка у будинку під номером 7 проживає Лідія Давиденко із сім’єю. Вже кілька років жінка воює із сусідами, які вимурували перед її вікном стіну – тобто весь краєвид, який можна з нього спостерігати – це сірий квадрат. І треба додати «незборимий», бо, навіть звернувшись у всі можливі інстанції, які б мали якось вирішити це питання, пані Лідія не змогла зрушити цю стіну ні на йоту.
Худинок на Шевченка, 7 старий, йому більше ста років. «Колись це була одна квартира. А після війни її поділили на дві, – розповідає Давиденко, – нашій сім`ї належить «хвіст» – кімната служниці, кухня і ванна. Іншу частину декілька разів перепродавали». Врешті у 2003 році її купили люди, з якими й заварилася уся ця каша. На той час квартира належала матері пані Ліди. Згодом вона подарувала її доньці. Невдовзі по тому померла.
Спочатку стосунки між сусідами були товариськими. То лопату позичити, то ще щось. Аж доки одного липневого дня, 2007 року, Лідії Давиденко на роботу не подзвонила донька: «Мамо, в нас перед вікном сусіди будують стіну, вже до колін». Коли жінка прибігла додому, сусіди продемонстрували їй всі необхідні документи. Навіть дозвіл її матері, написаний, начебто, незадовго перед смертю. «Мама нічого про це не казала, а вони простягнули мені папір, де чужим почерком написаний дозвіл, – розповідає жінка, – тим більше написаний тоді, коли в мами була зламана нога і вона не могла пересуватися».
З того часу почалося ходіння Лідії Давиденко колами влади. «Іду в прокуратуру, прошу підняти справу у зв’язку з фальсифікацією підпису матері. Дали відписку, що справа передана міліції. Дільничний викликав мене й сусідів. Вони все заперечували. На цьому й закінчилося», – розповідає пані Лідія. Потім було управління архітектури, яке таки призупинило будівництво. Щоправда, це не дуже вплинуло на інтенсивність забудови з боку сусідів. «Виясняла про дозволи й інших установ, – продовжує Давиденко. – Як потім виявлялося, в 2004 році кожен заробляв, як міг…».
Ще однією «втішною» новиною стало те, що сусіди планують зробити із квартири не будь-що, а кафе. І прибудова перед вікном – то паливна. Бунт підняли уже цілим двором. Написали колективну заяву міському голові Віктору Анушкевичусу. Мовляв, одне кафе вже поблизу є, його клієнти і так перетворюють подвір’я на громадський туалет, а «власник квартири переобладнання під кафе з мешканцями будинку не узгодив, в управлінні архітектури на документах знаходяться підписи людей, які померли 3‑4 роки тому».
У вересні 2007 року жінка, на яку було зареєстровано «проблемну» квартиру, померла. А Лідія Давиденко і далі продовжувала боротися за світло у вікні. Врешті справу винесли на розгляд міськвиконкому. На якому й було визнано рішення того ж виконкому про надання дозволу на переобладнання квартири такими, що втратили чинність. Контроль за виконанням поклали на юридичний відділ.
«Якщо я буду позиватися проти сусідів, то не витримаю конкуренції, – каже Лідія Давиденко. – Адже я просто лікар, а вони мають долари. То юридичний відділ мав позиватися до них від імені міста». Юрвідділ, у свою чергу, таки подав позовну заяву до Івано-Франківського міського суду про зобов’язання власниці квартири привести до попереднього стану переобладнане приміщення. Та виникла ще одна проблема – потрібне було рішення міськвиконкому про демонтаж. Врешті Лідія Давиденко вирішила на останньому виконкомі сама виступити перед його членами. Там і «виплила» чергова колізія.
«Ця жінка (власниця квартири – Ред.) померла, і будь-які розмови з її чоловіком у нас не виходять, – сказав на виконкомі головний архітектор міста, Ігор Гаркот, – він взагалі не хоче розмовляти про це». У членів комітету виникла підозра, чи не будуть з них сміятися, якщо вони до чогось зобов’яжуть мертву людину. Нарешті мер доручив юридичному відділу, де ця справа знаходиться вже більше року, і куди, як каже пані Давиденко, «вона ходить як на роботу», вияснити: хто ж є власником квартири, а також отримати в ОБТІ копію інвентарної справи на неї.
Отже, справа продовжується. І з кожним роком все більше нагадує безкінечну історію. Поки дозволи надавалися і скасовувалися, рішення приймалися й ні, папери лежали на столах, під вікном квартири Лідії Давиденко як з води виросла стіна.
До речі, жінка навіть писала про це Президенту. Звідти справу передали в обласну прокуратуру. Вісток поки що немає…
Лідія Давиденко каже: «Я працюю на Україну, нічого поганого не зробила, і не можу вберегти ту квартиру для своїх дітей».
Якщо і ви вважаєте себе законослухняним громадянином та платником податків і вірите, якщо виникнуть проблеми, то відповідні структури їх вирішать… Перечитайте цю історію ще раз.
Comments are closed.