Василь Смерека, завідуючий реанімаційним відділенням лікарні в одному з невеличких містечок Прикарпаття, не зміг відмовити в проханні своєму першому наставникові і другові Борису Фельдману, який на той час проживав в Ізраїлі. Мати Бориса, вісімдесятип’ятирічна Марія Фельдман (бувають і в горах люди з такими незвичними прізвищами), знаходилась в комі в одній з сільських лікарень. Прохання закордонного друга полягало в тому, щоб Василь забрав стару гуцулку в реанімаційне відділення, і там постарався протримати її декілька днів, поки Борис приїде в Україну. Матеріальна винагорода у вигляді солідної суми, переведеної по «Western Union», до прохання додавалася.
Хвора Марія з далекого карпатського села була припроваджена на діл до районної лікарні. Стан її був надзвичайно важким. Пульс в старечому тілі майже не прослуховувався. І все ж таки десь там, глибоко в грудях, ледь-ледь тліло життя.
День і ніч у це майже бездиханне тіло вводили різні дорогі заморські мікстури. Більше тижня, всіма можливими способами, медики боролися за життя.
За цей час пунктуальний Василь Смерека з’їздив у далеке карпатське село, дав аванс грабареві, щоб викопав могилу, закупив більше десятка вінків з чорними стрічками, попередив місцевого художника про написання епітафій на тих стрічках. Закупив також і дорогу труну, яку поставив у гаражі, а старенький «Опель» перекотив у двір.
І ось друг з Ізраїлю відбив телеграму: «Справи залагодив! Виїжджаю! Взяв відпустку на два тижні».
«Передбачливий, — подумав Смерека. — Заодно і дев’ять днів відправить».
«Ну все, більше не вводіть дорогі ліки, не викидайте Фельдманові гроші на вітер. Нехай Марія помирає спокійно», — констатував прекрасний лікар, краєзнавець, поліглот (твори і Гете, і Шекспіра читав в оригіналі), талановитий хірург від Бога (але далеко-далеко не Бог) Василь Смерека, і поїхав до Львова на зустріч з канадською делегацією.
Медсестри повиймали із висохлого від тяжкої праці і років тіла старої Фельдманихи всі голки від капельниць, познімали дорогі датчики, і залишили помирати на реанімаційному ліжку.
Словом, підготувалися. Лишень про одне забули, але найголовніше. Забули про Того, хто є над нами, хто дає нам життя, і його забирає. Забули про Тебе, Господи.
Яке ж було здивування у санітарки, яка прибирала реанімаційну палату, коли вона побачила відкриті ясні очі старої гуцулки, складені на грудях старечі висохлі руки і молитовне ворушіння губ. І ні сплеск рук, ні гучний звук швабри, що впала на кам’яну підлогу, ні голосне «Господи! Ожила!» — ніщо не змогло перервати Маріїної молитви.
На другий день стара гуцулка попросила щось поїсти. Хворі і персонал групами ішли дивитися на живе чудо. В реанімаційне відділення сторонніх не пускали, тому через напіввідкриті двері всі бажаючі могли побачити таку картину. На тому такому складному і тому незвичному реанімаційному ліжку, звісивши старечі висохлі ноги і тримаючи на колінах миску з супом, сиділа Марія і, раз по раз черпаючи ложкою, смакувала їжу. Її, здавалось, задубіла лікарняна сорочка була нарозпашку. А на трикутнику старечого бронзового тіла, що визирало з-під сорочки, на чорній волічці виднівся старовинний мідний хрестик, з Твоїм розп’яттям, Господи.
Під кутом, немовби спрямованими чиєюсь рукою, сонячні життєдайні струмені наче всмоктувалися матово?бронзовим тілом і зникали десь всередині. Коли ж попадали на старовинний, з любов’ю начищений хрестик, відбиваючись в такт диханню, гуляли по стінах і стелі вражаючої білизни палати, і ті сонячні зайчики, мов янголятка, зачаровували усіх присутніх. Ця вражаюча німа сцена була овіяна духом таємничості, духом чогось неземного. З таким незбагненним поворотом подій мав цілу купу клопотів Василь Смерека, щойно повернувшись за кілька днів зі Львова. Те, що грабар завдатку не віддасть — це зрозуміло. З художником ще якось можна переговорити, хоч з вінками буде важче, бо в маленькому карпатському містечку їх ніхто не відкупить ні за які гроші. Але що робити з дорогою труною, яка витіснила старенького «Опеля» надвір, а вже й зима не за горами? Отакі «клопоти» звалилися на голову хірурга Василя Смереки.
І треба віддати належне шляхетно вихованому молодому лікареві, який від усього серця дякував Господеві, що стара Фельдманиха залишилася жива, бо, на превеликий жаль, своєї заслуги в цьому випадку він просто не бачив. І тепер у вузькій компанії талановитий хірург часто каже:
—?Щоб лікуватися в нашій реанімації, треба мати «кінське» здоров’я. Прости, Господи.
Але історія на цьому не закінчилася. Побачивши Фельдманиху цілком здоровою, Василь Смерека зателефонував у сільраду, що на наступний день привезуть стару гуцулку у рідне село. Лікар і подумати не міг, що звістка про одужання Марії не дійшла ще в гори. Секретарка сільради зрозуміла з телефонної розмови, що привезуть тіло покійної. Одразу ж були попереджені рідні, які взяли на себе тяжкі приготування до похорон та поминок. Стояли похмурі дні: то дощило, то зривався буревій, і лише на годинку виглядало сонечко. Грабар приступив до облаштування могили, було попереджено близьких і далеких родичів з сусідніх сіл — Марія Фельдман була з багатодітної сім’ї, за своє подружнє життя мала велику родину.
Тому похорони мали бути з трембітами і пишними. Вже ви¬вільнили світлу найбільшу кімнату, посередині поставили два столи, на яких мала стояти труна з тілом, привезли церковні атрибути. На полудень замовили священика з дяком. Новина про смерть швидко поширилася селом, і в кожній оселі можна було почути багато теплих і добрих слів про Марію — поважну Ґаздиню, яка за своє нелегке життя зробила чимало добрих справ.
На другий день, привізши в санітарній машині Марію, Василь Смерека побачив зо два десятки вінків з чорними стрічками, священика, дяка з молитовником в руках та велику кількість людей, і зрозумів свою помилку. Яким же було здивування присутніх, коли з відчинених бокових дверцят санітарного УАЗика, доволі легко як для вісімдесятип’ятирічного віку, зійшла на землю жива Марія Фельдман! І перше що зробила — перехрестилася, потім зложила долоні і піднесла пломеніючий погляд до Небес: «Спасибі Тобі, Господи!» Повернувшись до райлікарні, молодий талановитий хірург від Бога, але далеко-далеко не Бог, Василь Смерека зібрав малий консиліум, на якому мали обговорити діагноз та методи лікування наступного надзвичайно важко хворого (майже безнадійного).
Ще сповнений вчорашніми переживаннями, лікар стиха промовив: «То що, будемо лікувати, чи хай живе?»
І в цьому запитанні не було сарказму, а тільки смиренність. Всі ми на цій грішній землі в руках Твоїх, Господи.
Заступи і Сохрани нас, рабів Твоїх.
