Перед боєм
Спершу треба, щоб хтось із друзів запропонував пограти. «Хочеш постріляти фарбою один в одного?». А чом би й ні, думається у відповідь. Далі збираєте компанію. Як каже інструктор, має бути не менше шести чоловік — троє проти трьох. Якщо є команда, можна вирушати в дорогу.
В Івано-Франківську вибору достатньо. Хочете на пустирі — прекрасно, в лісі — теж нема питань. У приміщенні трохи складніше, але й таке можуть влаштувати. З собою можна нічого не брати, крім практичного взуття, — за вас про все подбають.
Біля якоїсь руїни, а точніше, давно покинутого заводу, інструктор викладає правила, бере письмову згоду з кожної людини на гру. Єдине, на чому наголошується, — за жодних обставин не знімати маску. Якщо вас поцілили фарбою (у будь-яку частину тіла), то треба піднімати руки і виходити із гри.
Потім вам поясняють, як користуватися «зброєю». Потім розказують про безпечність фарби — вона може зашкодити тільки в разі потрапляння в очі. Заряджають пейнтбольний маркер кулями (60 грн. за 100 штук). Після цього гравці діляться на дві команди, одягають камуфляжі (одні стають «сірими», інші — «зеленими») та маски. Останнім етапом підготовки є огляд тієї руїни, що на короткий час має стати ігровим полем. Кожен приглядається до місця, де може стояти він, де його поплічники, а де противники.
Фарбова війна
З першої секунди гри ви думаєте тільки про те, щоб поцілити в суперника, зберегти себе неушкодженим та зекономити кулі. Втім, у кожного з новачків пейнтболу так чи інакше домінуючою є лише одна із трьох тез. Зрештою, це нормально, бо все приходить із досвідом.
Є «агресивні» гравці, які одразу «ломляться в атаку», в розпалі гри підходять до умовних ворогів надто близько, відтак потрапляють під шквальний вогонь. Звісно, вони першими покидають поле. Теза «захистити себе» є змістовною, але ж безпорадною. Бо якщо просто надійно ховатися, то можна нічого не побачити, не кажучи вже про захоплюючу гру. А про економію куль новачки взагалі згадують лише тоді, коли набої закінчуються.
Поширена помилка — думати, що пейнтбольна кулька летить так само швидко, як і справжня, та намагатися влучити у супротивника, що біжить, з першого пострілу. У пейнтболі треба стріляти серіями по три-чотири набої. Бо є ймовірність, що куля піде набік чи не розколеться на одязі «ворога». Інструктор каже, що дальність її польоту 70?80?м, але розраховувати на таке не дуже й варто.
Перша гра триває хвилини. Учасники по черзі виходять з піднятими руками. Той, в кого закінчилися кульки, також покидає поле битви. Обговорювати гру бажання не виникає — хочеться постріляти ще.
У лісі все виглядає дещо жвавіше, ніж у приміщенні заводу. Виразніше, небезпечніше. Можна повалятися у траві, полазити в окопах. Відтак, з’являється ще більше азарту, запалу та ентузіазму. На якусь мить гра стає життям…
Адреналін
Але все колись закінчується, і гра також. Надто швидко. Ніхто не порівнює це з комп’ютером чи телевізором. Більшість говорить про повноцінний відпочинок з відчутним присмаком азарту. Адреналін у крові зашкалює, а відчуття свого та чужого, яке ще кілька секунд тому охоплювало кожного на «бойовому» полі, покидає гравців. Вони знову перетворюються з умовних противників на добрих друзів.
Хтось рахує синці, хтось витирає кров із зап’ястків, жоден не нарікає. Більшість колишніх гравців говорить про шалений захват, порівнюють його не з комп’ютером, а з сексом. Орест Мартинець, який зібрав друзів пограти в пейнтбол, каже, що потяг до цієї гри у нього залишився ще з тих часів, коли він був членом «Пласту». Саме там він стріляв вперше.
«Ще люблю грати у футбол, — каже Орест. — Але пейнтбол більше захоплює, адже тут все значно цікавіше. Звісно, це залежить від того місця, де граєш. Раніше пробував грати на футбольному полі — там так цікаво не було. Цього разу обрав старий завод, тому що в мене були якісь певні асоціації з фільмами чи іграми, зараз навіть не скажу, з чим точно. Мабуть те, що цікавився цим у дитинстві, безслідно не зникло».
Хлопець зазначає: якщо порівнювати цю гру зі стрільбою із пневматичної зброї, то пейнтбол захоплює більше. Бо є «жива мішень», яка стріляє у відповідь, а це дає реальніші відчуття. До речі, якщо Орест цього разу грав у пейнтбол втретє, то всі інші того дня вперше тримали в руках заряджений маркер. Відтак, про професійні навики з цього виду спорту нині говорити ще рано. Але говорити про вдалий, здоровий, повноцінний відпочинок — саме час.
