Політика

Кохання як воно є

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

 

Історія перша. Бабусина

Про це бабця розказувала своїй онучці замість казки на ніч. І хоча бабці вже давно немає, історія її кохання стала таким собі переказом, який у цій сім`ї люблять розказувати як справжню легенду.

Було це ще до війни (до Другої світової), в одному із сіл у звичайній бідній родині підростала дівчина, звали її Марією. Жила з матір’ю, старшою сестрою і молодшим братом. Ходила до школи аж до третього класу, а вдома дивилася за коровами.

Коли ж прийшов 1939 рік, Марії виповнилося 16. Десь там у світі розгорілася війна, а вона ходила на вечорниці і западала парубкам, як скалка в око. Того року на Андрея наворожила собі на паркані парну цифру — тож мала виходити заміж, ніс черевика, перекинутого через хату, вказував на сусідню вулицю. Чи то випадково, чи то справді збулося андрейське ворожіння, мати підібрала їй хлопця з того керунку, гарного, одинака, та ще й з полем. Звали його Степаном.

Відгуляли весілля, і пішла вона в невістки. В невістках жилося важко, батько Степана нещодавно одружився вдруге, свекруха аж ніяк не хотіла ділити з невісткою права господині. Чи любила Марія тоді свого Степана, чи ні, в переказі не згадується. Розказують тільки, що як ішов в ліс до бандерівців, хапала за руки і не випускала з хати. Та в ліси тоді подалося мало не все село. Степан інколи по ночах появлявся вдома. Вдень Марія ходила німа і перелякана, чи не донесе хто. Боялася не за себе, за дитину, яку вже чула під серцем. У 1943?му загін, в якому був Степан, отримав наказ відступати на захід. Тоді вони й бачилися востаннє.

Марія народила дочку. Дізналася, що Степан дістався до Англії десь рік по тому. В село прийшли комуністи. Бандерівців в лісах виловлювали один за одним, розстрілювали і складали купами під стіни сільради. Коли йшла повз тіла, дякувала Богу, що чоловік не лишився з нею. В Марії забрали землю, лишився клаптик городу коло хати. Пішла працювати на ферму.

З часом з Англії почали приходити листи, з фотокарточками. Так у неї з’явилося єдине сімейне фото — поїхала до району, сфотографувалася з уже майже дорослою дочкою, і фотограф доладував з іншого боку зображення чоловіка. Степан помер у 1986, так і не зміг ніколи вернутися в Україну. Марія ж дожила до 79 років, сама, пам’ятаючи.

 

Історія друга. Мамина

Якби герої цієї розповіді не зустрілися, то в мене було б менше на одного друга.

На початку 1970?х в Івано-Франківську, як і в усьому СРСР, недільний відпочинок означав прогулянку в міському парку. У липневу неділю 1970 року Надя разом зі своє сусідкою Марійкою вирішили послідувати цій традиції. А коли проходили повз танцмайданчик, Надю, наче, який лихий поплутав: «Пішли на танці». Хоча, на тих танцях вона ніколи не була. По-перше, батько був суворим, по?друге, вважалося, що порядним дівчатам там не місце. Подружка довго пручалася, але Надя взяла два квитки і потягнула її за собою.

Тільки зайшла, як перед нею з’явився «худий високий двометровий кучерявий хлопець», запросив на танець. Надя мовчала, а він навперебій розказував, що сам зі Львова, вчиться на п’ятому курсі медінституту, а у Франківську проходить військову підготовку. На танці його закинули через огорожу, бо грошей ні в кого з товаришів не було, то й перекидали один одного через паркан. Під час цього монологу Надя встигла розповісти тільки, що й сама вчиться на медика і зараз проходить практику в Більшівцях Галицького району.

Наступного дня Надя за дорученням господині, на квартирі якої жила на практиці, пішла купувати огірки. Пішла не на базар, а в овочевий магазин, який їй нарадив тато. По-перше, там пра­цювала якась родичка, по?друге, оскільки там працювала родичка, огірки мали бути дешевші. У той магазин треба було іти через навісний міст, що на вокзалі. Та в магазині ані огірків, ані родички не виявилося. Тому, розмахуючи порожньою сіткою, Надя попрямувала на базар. Аж тут біля центрального входу на вокзал наткнулася на «вчорашнього кучерявого». Зупинився, впізнав, і каже: «Що ти тут робиш, я вже думав їхати до тебе в Нижниковичі, але мені сказали, що вони аж під польською границею». Так, хоча й наплутав з топонімікою, але знайшов те, що шукав. На базар по огірки пішли разом.

Хлопця звали Ігорем. Усі наступні вихідні він тікав з воєнної частини і гуляв з Надею парком. В останню суботу воєнні табори в нього закінчувалися, мав почесну місію — мити казарми, на здибанку прийти не міг. Надя тому й вирішила додому на вихідні не їхати. А от Ігорю вдалося домити казарми швидше, то й зайшов у гості, довелося знайомитися з Надиними батьками без Наді. Залишив їм свою львівську адресу, а від них дізнався, що дівчина на серпень їде в Трускавець до тети.

Проте Надя до тети поїхала на два тижні пізніше, бо підхопила грип. Листи від Ігоря на трус­кавецьку адресу приходили справно, але тітка, яка у всі тонкощі історії не була посвячена, їх просто викидала.

Щойно Надя повернулася з Трускавця, а в двері дзвінок — на порозі Ігор. Тато влаштував його в обкомівському готелі і був хлопець у Франківську, аж доки зі Львова не прийшла телеграма від мами, де ж це його носить.

В лютому на франківську адресу прийшло два листи, один для батька — з проханням руки дочки, другий — для Наді — з пропозицією руки і серця.

Майже через рік після знайомства, у Львівському РАГСі біля парку Костюшка, пара розписалася, повінчались у церкві Святого Юра, по знайомству, що називається через чорний вхід.

І так уже 37 років вони разом, і зовсім їм не сумно, бо невипадкових випадковостей в їхньому житті більше, ніж досить.

 

Історія третя. Моя

Літо — пора фестивалів, і ця історія почалася саме там. Першим у списку фестивальників стоїть «Шипіт», фест не фест, а прекрасне збіговисько друзів, знайомців і незнайомців. Всі знають, що на Шипіт добиратися важко, трохи залізницею, трохи маршруткою, далі під горб пішки, з рюкзаками за плечима. Так добиралася й наша компанія. Перше правило «Шипоту» — вітатися з усіма, друге — розкласти намети. Хлопці вже на той час встигли загубитися в лісах, чи то від місцевого вина, чи то їх які нявки туди затягли. Ставити намети довелося дівчатам. А як же намети без прапора? Прапор був, але от на що його вчепити? Двоє з компанії, Марічка та Лана, помандрували в ліс по ялинку. По дорозі надибали чорниці, оминути які просто не могли, і з синіми губами, щоками, руками пішли заразом шукати по людях сокиру, бо ту ялинку треба було чимось рубати.

Сокиру надибали біля су­сіднього намету, а разом з нею й хлопців, які якраз годилися на роль лісорубів. Хлопці виявилися компанійськими, один з них — Артур зрубав ялинку, і оскільки Лана вочевидь йому припала до серця, то навіть закопав ту ялинку в землю. Ввечері біля ватри вони про щось довго гомоніли, про що саме — історія замовчує.

Наступного ранку наших наметових сусідів уже не було. Через кілька днів ми також зібралися і вирушили на «Шешори». А було це ще в ті добрі часи, коли «Шешори» були в Шешорах. Приїхали, чемно орендували в якоїсь ґаздині шмат городу під намети, добре натанцювалися під сценою, ще краще посиділи біля вогнища. Десь біля п’ятої ранку почувся крик: «Пінгвінам безплатний Інтернет і хеві метал». З подальшого випливало, що то президент пінгвінів збирав міністрів і видавав накази щодо благоустрою пінгвінячого життя. Розбиратися з президентом відправили Лану. В особі президента вона ідентифікувала того «шипітівського» Артура — сваритися вже не було сенсу.

З Шешорів ми поїхали на Дубно. І коли вже втретє Артур з компанією розклали свої намети біля наших, всі гуртом вирішили — доля, від неї не втечеш.

І хоча обоє вони були з Івано-Франківська, Лана тоді ще вчилася у Львові, а от Артур уже працював в рідному місті. Бачилися не надто часто, але добре, що вже були мобільники та Інтернет. Після закінчення універу Лана повернулася додому, де на неї вже давно чекали. Історія ця не має кінця, бо нескінченними в ній є щасливі випадковості.