Політика

Два життя енергетика Миколи Головая

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

 

 

Пролог

«Моє життя комуністичний режим розрубав навпіл, просто вирізавши з нього 15 молодих років. Я мріяв бути вчителем математики, навіть здобував освіту в учительському інституті, але доля розпорядилася інакше. Мені не довелося провести жодного уроку, натомість тюрми зробили мене своїм учнем на довгі роки.

Часом мені здається, що я прожив два життя: перше — в таборах Далекого Сходу, друге — вдома, працюючи на енергопостачальному підприємстві».

 

Молоді роки, проведені по тюрмах і таборах

«Я був членом ОУН з 1946?ого, виконував роботу зв’язкового — передавав інформацію та документи з Станіслава в Богородчанське підпілля. У квітні 1947?ого мене заарештували і після недовгого слідства та суду відправили етапом у Сибір відбувати десятирічний термін.

Першим моїм пристанищем був табір у Воркуті, там я провів п’ять років. В 1952?му році, коли країною прокотилася серія масових розстрілів політв’язнів, ми зрозуміли, що дуже скоро черга дійде і до нас, тому наважилися на втечу. Планувалося, що ми нейтралізуємо охорону табору, заберемо зброю і прорвемося до Китаю, звідти — до американців. Але наша спроба не вдалася: багатьох розстріляли, іншим — добавили терміни, мені накинули 25 років. Здавалося, що я ніколи звідти не вийду.

Побоюючись чергових заколотів, нас почали систематично перекидати з місця на місце. Варто було тільки звикнути і освоїтися, як на мене чекав новий табір.

В 1956 році, за Хрущова, відбувся загальний перегляд справ і мені зменшили термін. Всього я відсидів 15 років і вийшов на свободу в 1962 році. Всі ці роки я жив думкою про повернення додому, до матері, що плакала за мною всі ці роки».

 

Повернення додому. Нове життя

«Після повернення мені довелося подолати немало труднощів. Право на працю і проживання в рідній області я виборював у Верховній Раді УРСР. З такою біографією було практично неможливо знайти роботу, тому я ніколи і нікому не розповідав про своє минуле.

Знайомі допомогли влаштуватися електриком на Івано-Франківський залізнодорожній участок, тут пропрацював 6 років. В 1968 на запрошення заступника начальника служби релейного захисту та автоматики енергопостачальної компанії Михайла Петрика я розпочав там свою роботу на посаді електромонтера. Тоді я навіть не здогадувався, якою рідною і близькою стане для мене ця компанія. Освоїти нелегку професію енергетика мені допомагали колеги Ярослав Припхан, Микола Стефанів та Ярослав Семків.

Паралельно заочно навчався в Івано-Франківському інституті нафти і газу, який закінчив у 1969 році. З моїм навчанням також пов’язана одна історія — вступити мені вдалося завдяки своєрідному обману — я написав фальшиву автобіографію. У ній вказав, що працював на секретній пошті і не маю права розголошувати таємну інформацію, в адресі попереднього «місця роботи» я вказав поштовий індекс свого табору, помінявши цифри місцями. Не знаю, як, але мені повірили, можливо, просто недогледіли, або просто закрили очі: вступні іспити я здав на відмінно.

За 32 роки роботи в енергопостачальній компанії мені довелося попрацювати і майстром, і інженером, і керівником бригади. Всю свою пристрасть і бажання до знань я вкладав у роботу. Мені подобалася енергетика і подобалася моя робота. Зараз, оглядаючись назад, я дякую Богові за те, що за час мого керівництва бригадою не було жодного нещасного випадку. Я завжди ставив безпеку на перше місце і дуже серйозно ставився до охорони праці.

Дуже вдячний компанії та її керівництву за те, що мене не забувають. Особливу подяку висло­влюю членам правління ВАТ «Прикарпаттяобленерго» Василю Костюку та Оксані Семеген, завдяки їх підтримці я зміг оздоровитися в санаторії в Черче. Я також вдячний всім своїм колишнім колегам, які підтримували мене всі ці роки».

 

Відголоси минулого

«Про минуле мені нагадували працівники спецслужб, які періодично навідувалися до мене додому. Часто приводом для таких візитів виступали доноси сусідів, які розповідали про мої антирадянські настрої. У перші роки після звільнення мене вербували, пропонували «співпрацю», але я ніколи нікого не здавав, живу з чистою совістю і не жалію про жоден свій прожитий день. Якби мені випала нагода пройти цей шлях знову, я б зробив все так само.

Я ніколи не був одружений: не хотів, щоб ті переслідування, які пережив я, перейшли на моїх дітей та дружину. Я знав, що мене ніколи не залишать в спокої. Кожне нове загострення боротьби «с бандітізмам и националізмом» відбивалося на моєму житті новими погрозами та бесідами з працівниками КДБ. У 1984 під час чергової пропагандистської кампанії тодішньої влади наді мною вчинили так званий громадський суд: зігнали працівників підприємства у клуб і, роздаючи людям записки з заготовленими гнівними звинуваченнями, обливали мене брудом. Це дійство записувалося і двічі крутилося на обласному радіо. Тоді мене позиціонували як злочинця. А я мовчав, слухаючи це все, і дякував Богу, що мати не дожила до того дня, вона і так постійно плакала за моєю загубленою молодістю.

Я знав, що мої колеги, люди, з якими я працював пліч-о-пліч, не повірять жодному слову. Моя добра репутація була голоснішою за будь-які звинувачення.

На превеликий жаль організаторів цього судилища, їм не вдалося звільнити мене з роботи, адже за роки праці я отримав величезну кількість відзнак і нагород. Мене просто перевели на роботу, що обмежувала спілкування з людьми».

 

Епілог

Зараз Микола Йосипович мешкає у батьківському будинку в Богородчанах. З 2000 року він на пенсії. Дивлячись на своє життя крізь призму досвіду та мудрості, розуміє, що інакшим воно не могло бути. За свої патріотичні погляди та громадянську позицію він заплатив роками ув’язнення, зате свій розум та хист зміг зреалізувати в роботі енергетика, що стала для нього рідною.

Йому 80 років, і він жартує, що не помре до тих пір, поки живий останній більшовик, тож каже, що житиме довго.