Можете пофантазувати. Але насправді все дуже просто, жорстоко просто. Ця жахлива реальність — картина нашої з вами франківської «європейської» дійсності. Заходжу до філармонії — осередку культури і духовності (щоправда, не до тієї зали, куди приходимо, щоб зручно вмоститися у сідалі і відпочити, насолодившись мистецтвом, яке дарують нам щоразу високопрофесійні колективи міста та області), а туди… далі, де ніколи не ступає наша з вами нога, любі франківці.
А там, у «святая святих», так-так, я не помилилась в ось такому означенні, бо саме храмом для музикантів є кожен куточок, в якому вони мають змогу творити, щоби згодом створене подарувати нам. Тож заходжу досередини. Мене зустрічають, щоби бува не зайшла до підвалу (приміщення, в якому перших п’ять років мали честь займатися музиканти Академічного камерного оркестру «Гармонія Нобіле», а зараз — Струнний квартет під орудою П.?Сметани) — гостинно і радо, з щирою усмішкою (без жодної нотки іронії), проте зі словами «тут наша мистецька тюрма», у яких вчувається прохання про вибачення (ці слова справді звучали так, ніби це їхня вина, ніби вони винні у тому, що приміщення вже багато років в аварійному стані, а вони чомусь не доводять його до ладу), — от я і там. Але за кілька хвиль настрій змінюється — і музикант й далі задоволений тим, що є, а я, в свою чергу, тим, що, як виявляється, можна врешті звикнути і не зважати на те, що оточує. Головне ж зміст, а не форма, чи не так? Хіба по?іншому може бути?
По-іншому можна хіба що сприймати і дивитися на цю безмежно красномовну страхітливу картину. Ось, наприклад, Тарас Турянський — музикант камерного оркестру, — щодня з цікавістю, підіймаючи одночасно собі настрій, оглядає товстезну тріщину, яку заклеїв, аби стежити за тим, з якою швидкістю розриваються накладені ним паперові шви, і розлазяться стіни на четвертому поверсі (на фото).
Цікаво, чи були там наші господарники, які мають за честь представляти місто та область і пишатися тим, що такі славетні колективи є гордістю і візитівкою краю? Чи їхня вдячність розпочинається і закінчується там і тоді, коли вони виходять на сцену як уповноважені привітати (кажу «як уповноважені», бо іноді видається, що робиться це, як кажуть в народі, «навідчіпно»), сказаши кілька «високих фраз»?
На дверях з написом «Струнний квартет», що у підвальному приміщенні, висить колода, якої ви, мабуть, давненько не відмикали. А музикантам доводиться. «Таких замків, певно, вже навіть і в тюрмах немає», — з печаллю та сумом в очах розмірковує художній керівник «Гармонія Нобіле» Олег Петрович Герета.
Начальник управління культури Івано-Франківського міськвиконкому Мирослав Петрик каже, що «наше місто — єдине в Україні, де є сім муніципальних колективів, а це значить, що вони фінансуються. Добре. Але не про це.
Усі творчі колективи міста (а їх є 71) займаються у тих приміщеннях, до яких, так би мовити, вони приписані, а саме: Центральний народний Дім (тут найбільша кількість колективів), Муніципальний центр дозвілля, міський Народний дім і Народний дім «Княгинин». Приміщення НД «Княгинин”(Галицька, 22), наприклад, зараз знаходиться в аварійному стані. Є акт обстеження будівлі, в якому йдеться про зсув ґрунту. Але це зовсім не завада для репетицій. То й що, що люди хворіють, мерзнуть, ціпеніють і їм на голову ллється дощ? Вони ж мусять відіграти концерт. Тут займається мистецьке об’єднання «Елегія», якому цьогоріч виповнюється 15. Знаєте цей оркестр: музиканти впродовж двох років супроводжували неперевершеним виконанням Галицькі бали. «Щоби не капало на голови, — мусимо підставляти відра. Єдине, що нас влаштовує — це моральний клімат. Адже приміщення це маємо завдяки депутатові міської ради Ліліані Сімонович, яка як може підтримує мистецькі колективи. Вважаю, що у нашій області НЕМАЄ менеджера від культури. На цій посаді має бути компетентна і небайдужа людина», — розповідає голова мистецького об’єднання «Елегія» Любов Серганюк. До речі, цей колектив зараз без даху і підпорядкування, оскільки, за словами п. Люби, «їх чомусь викинули на вулицю», але то вже тема іншої бесіди.
Муніципальний центр дозвілля не призначений для музики зовсім, тим паче, що знаходиться далеко від центру. В акустичному плані єдиний будинок для музики — філармонія, але й вона потребує негайної реконструкції та реставрації.
Стосовно оркестрових колективів, то для них мають бути і спеціальні кімнати, де повинні зберігатися інструменти. Але про що йдеться?
Прикро, страшно, боляче, врешті соромно, що на 18?ому році незалежності держави маємо керівництво, яке не розуміє, не вміє розуміти, що капітал нації, ідеологія держави — це культура. Якщо ж ні, то відбувається різке скочування спорожніло-вбогих душ до чорного тунелю у лабета алкоголізму, різних залежностей, наркоманії або ж пихи, зажерливості, тупості, моральної деградації, сліпоти і глухоти душевної. Що ж, альтернатива є.
P. S.. Про «бронетранспортери» вищого класу, неоплан «КУБАНЕЦЬ» та інші трагіко-комічні казуси та умови, на які поки що, на жаль, приречені наші музиканти, читайте в наступному номері газети «Репортер».
Comments are closed.