Уродженка Городенки Ірина Бучовська рік тому переїхала до Берліна, де займається дослідженнями в інституті Лейбніца та пише дисертацію.
Вперше в житті вона виїхала з дому після восьмого класу. Після всеукраїнської олімпіади її запросили до фізико-математичного ліцею для обдарованих дітей. Закінчила з золотою медаллю. Далі був фізфак київського університету, три роки президентської стипендії, ще рік — від столичної мерії. Прийняла пропозицію працювати там же на кафедрі, не сподобалося. Подалася в бізнес, в індустрію сонячної енергетики.
За останні роки Ірина багато подорожувала. І по роботі, і туристом. Надумала повернутися в науку. Зараз працює та живе в Берліні, а ще регулярно описує все, що бачить. Далі — її Берлін.
Дозволено й безпечно
«Це місто, де по-справжньому розумієш, шо таке свобода, — ділиться враженнями Ірина. — Не сліпа гордість американців, не сучасний ура-патріотизм в Україні чи Росії. Це відчуття вдячності, відповідальності та поваги до свободи кожної окремої людини. Тут кожен має право робити, думати, вдягатися, проводити час, як йому заманеться, і по повній це використовує. Але лише до тої межі, поки не зачіпає свободу інших».
У Берліні можна споживати алкоголь на вулиці, курити на зупинках електричок і метро, легко, майже відкрито купити наркотики будь-якої важкості.
«Ніхто не коситься на наркомана і не відпускає коментарів з приводу його стану, — зауважує Ірина. — Адже він не перетинає межу, за якою чиясь інша зона комфорту. Важко повірити, що при такому легкому доступі до алкоголю й наркотиків тут нема нетранспортабельних неадекватів, п’яниць до блювоти. Я бачила лише дві агресивні розборки — то були російські туристи.
Саме цій загальній повазі до оточуючих при майже повній вседозволеності я щиро заздрю. Бо, як правило, бувають лише крайнощі: або все дозволено й тоді небезпечно, або безпечно, але тоді все заборонено».
Однак берлінці (етнічні німці) при всій своїй прямолінійності й толерантності дуже замкнуті. Вони ввічливо запитають, як справи і життя, навіть деколи можуть запросити на пиво. Але те, що в Україні класично входить в поняття товаришування, тут — у категорії досить близької дружби. Її треба здобувати роками. Дзвонити та співчувати можна лише родичам і друзям, а простим знайомим чи колегам — дивно. Якщо ж ви в категорії друзів, то німці дійсно дуже віддані та відкриті.
«Добре, що тут дуже багато іноземців, — каже Ірина Бучовська. — Це добряче розряджає. Усім плювати, як ти вдягнена. Після цього маленька Городенка, коли всі перешіптуються з приводу кросівок на свято, видається дикою».
Понаїхали…
В інституті — інтернаціоналізм. За кавою різними мовами говорять про раннього Рембрандта, в оригіналі цитують Сартра.
Якось одна з викладачок вирішила з’ясувати, хто звідки приїхав. Влаштувала бліц-опитування. Мило посміхається та починає розпитувати мовою жестів. Бо ж як говорити? Якщо тільки приїхали, то німецькою точно «ніхт шпрехен», а японсько-китайські обличчя викликають сумніви щодо володіння англійською…
Коли дійшло до Ірини, та відповіла, що її рідна мова — українська. Й була шокована наступним запитання: «То ви з Канади?».
Але недарма кажуть, що українців за кордоном видно за кілометр.
«Сиджу в барі, шпильки, сумочка набита косметикою, дисконтними картками і статтями по кристалофізиці, — розповідає Бучовська. — Дивуюся, що навколо всі говорять американською англійською. Підходить бармен, питає, «Мадам, а ви звідки родом?». Відповідаю, що з України. Каже: «Я так і знав!». Я аж обурилася. «Та ні, — миттєво виправдовується він, — ви не подумайте, англійська у вас дуже хороша. Просто ви так феєрично виглядаєте!».
Зайчик ніжками чеберяє
«Берлінські дворики — щось особливе, — захоплюється Ірина. — От хтось із сусідів під ранок влаштував таке рандеву, шо всі чотири будинки поставив на вуха. А найзагадковіше, шо завдяки акустиці невідомо, хто саме. Через півгодини після того, як звуки пристрасті почали нагадувати німецький порнофільм, ввімкнутий на повну гучність, кілька сусідів вийшли на балкон і намагалися з’ясувати, кому ж так підфартило.
На вулицях також можна зустріти всяке. Наприклад, танці, заняття з сальси. Двоє відпрацьовують якусь зв’язку. Високий засмаглий бразилець намагається розкрутити смішну маленьку пухку жіночку.
У вікні на підвіконні на другому поверсі над студією сидить молодий хлопець, увесь з голови до п’ят у пірсінгу, курить. Звісив ноги на вулицю.
З-за рогу виїжджає молода довгонога дівчина на ровері. На дитячому сидінні хлопчик, років чотирьох. Вона щось тихо бубонить. І раптом на весь голос: «Ой на горі жито, сидить зайчик. Він ніжками чеберяє!». От як тут не втриматися й не заспівати: «Коли б такі ніжки мала, то я б ними чеберяла, як той зайчик!».
Comments are closed.