Наталі та Арон Ларсени із США продали там усе своє майно та переїхали на Прикарпаття. Живуть у Коломиї вже другий рік, опікуються сиротами, багатодітними родинами та матерями-одиначками.
В Україну – через маму
З американськими благодійниками «Репортер» зустрічається в їхньому офісі – невеличкій орендованій кімнатці біля автовокзалу в Коломиї.
Усміхнена Наталі йде з маленьким дворняжкою Арфі, позаду її чоловік Арон несе величезну коробку. Усміхнені, позитивні – типові американці.
Наталі дуже добре говорить українською, навіть трохи перейняла гуцульських слів. Її мама родом із Дніпропетровська, а батько з Німеччини.
У Коломию Ларсени потрапили саме через маму Наталі. Жінка роками займається благодійністю – 50 % родинних доходів батьки Наталі віддають бідним. Її мама має десятки благодійних точок в Україні, куди щомісяця надсилає до 200 посилок.
Вона й порадила Наталі й Арону поїхати сюди. Десь місяць Ларсени подорожували тими «маминими» точками. Кажуть, найбільше сподобалося в Коломиї. Продали майно в Каліфорнії і 1 січня 2014-го з трьома валізами приїхали сюди.
«Я за всім бігала, крім тебе»
Наталі зізнається, що хоч і росла у тій атмосфері благодійності, але їй це не боліло.
«Я знала про цих бідних людей, але в американців такий менталітет – усе, що за океаном, нас не хвилює, – говорить вона. – Я могла дати мамі гроші, але мого серця там не було».
А серцем вона все відчула, коли розпався її шлюб з Ароном. Не дивуйтеся, воно справді так і було. Одружились вони дуже рано. Наталі каже, 10 років жили егоїстами, мали великий будинок біля океану, автівки, човен – все було. Вона п’ять років працювала моделлю, друкувалась у журналах. В Арона були свої цілі й досягнення…
Шлюб не врятувало навіть народження довгожданої донечки Андріани. Якось чоловік просто надіслав папери на розлучення і зник.
«Я сиділа на підлозі і ридала, – згадує Наталі. – Я сказала: «Боже, я все в житті попробувала, крім тебе. Я за всім бігала, крім тебе. Ти створив мене і ти знаєш, що мені треба». Та я не проснулася раптом в один день і захотіла робити добро. Пройшов час, я відчула якесь тепло, що є надія. І з того часу стала іншою».
Менше ніж за рік у двері постукав Арон. Наталі каже, був, як Тарзан – бородатий, засмаглий, з довгим волоссям. І вона просто сказала йому: «Ласкаво просимо додому».
Арон згадує, що теж шукав себе десь у джунглях. Одного разу ледь не загинув. Єдині думки тоді були, що більше ніколи не побачить дружину й доньку. Та все минулося, він повернувся.
«Бог дав нам другий шанс любити один одного, – каже Наталі. – Я й зараз дивлюсь на чоловіка – як вперше. Він – моя підтримка. Він любить тих усіх людей, дітей, яким ми помагаємо. Першим дає цукерки, перевзуває старі капчики на нові. Я коли на це дивлюся – просто тану».
Ми не секта!
Наталі сміється, що чи не кожному це доводиться пояснювати. Каже, вони не єговісти, не християни, не мусульмани, ніякі інші, а просто вірять у Бога, як і весь світ. То яка, мовляв, вони секта?
У Коломиї Ларсени допомагають багатодітним родинам, дітям-сиротам, матерям-одиначкам. Когось до них спроваджує соціальна служба, а хтось знаходить їх сам. Помагають продуктами, одягом, ліками, грошима чи простою увагою.
Спонсорів благодійники не мають. Живуть і помагають з того, що самі заробили в США. У жовтні минулого року їхали на три місяці додому, аби побачитися з рідними і трохи підзаробити. Наталі щодня працювала у салоні краси менеджером, Арон – у ресторані. Зітхають, що навіть не бачилися в той період. Зате тут постійно разом.
Усі наші
Наталя дістає велику папку з документами, фотографіями. У ній інформація про всіх, кому допомагають, їхні проблеми і потреби.
Показує фото усміхненої багатодітної родини Боєчко. У них 11 дітей. Показує 22-річну Наталю, яка виховує свого братика, бо мама від них відмовилася. Розказує про 18-річну сироту Надю, яка живе у селі Сопові і ростить маленького синочка.
«А це бабуся взяла на виховання сина своєї племінниці, – розповідає жінка. – Хлопчик відстає з розвитком, він не розмовляє. Йому дев’ять років, мама його дуже ображала. Я з ним працюю, даю пазли, ігри для розвитку».
«А ця бабуся виховує п’ятеро сиріт, – показує фото Наталі. – У неї одна донька померла, виховує від неї онуку. Інша донька сильно пила і пропала. У неї лишилися четверо дітей. А це – наша сусідка, яка стала нашою родиною. Ця бабуся нас годує. Живе з трьома онуками. Тата вони не мають, а мама на заробітках у Москві, вже три роки. Там дівчинка-підліток, страшенно мами хоче. Про макіяж поговорити, про хлопців, якісь жіночі питання – з усім до мене біжить. Вона у нас волонтер, помагає».
За словами Наталі, найбільше допомоги потребує родина Семенюків із Коломиї, бо там велика біда. Татові Богдану – 60 років, три інфаркти, потрібна операція на серце. Мама після народження третьої дитини отримала психічні розлади. У них є старший хлопчик з синдромом Дауна. У тій моторошній атмосфері виростає двоє малих дітей – Василько і Віка. Наталі їх завжди на вихідні забирає до себе.
«Панові Богдану щомісяця треба 900 грн. на ліки, бо без них він не виживе, – говорить Наталі. – Він дуже добрий чоловік. Все підраховує, скільки має віддати мені грошей. Але мені нічого не треба. Добивалася, аби йому дали групу, дали – третю, уявляєте? Він у туалет встати не може!».
Наталі зітхає, що буде все робити, аби тримати того Богдана, бо ж як його не стане, дітей заберуть у притулок.
Зараз вдома у Ларсенів живе 16-річна Марійка. У неї лімфома. Наталі забрала дитину майже з вулиці. Каже, була така квола, важила, може, 35 кг. Дівчинка має батьків, але їм до неї байдуже, каже Наталі. Але їздить до батьків на вихідні. А Наталі возить її на лікування. І це ще не всі. Загалом Ларсени опікуються трьома сотнями дітей!
Вилізти з мушлі
Вони таки планують вернутись до Америки. Наступного року їхня донечка буде йти до школи. Кажуть, їздитимуть в Коломию на канікули. Але їхній центр діятиме постійно. Нині Наталі хоче знайти людину, яка б за всім слідкувала, а вони будуть і далі надсилати речі, гроші.
«Не треба їхати десь далеко, – каже Наталі. – Твій сусід може потребувати допомоги, бабуся на твоїй вулиці може виховувати сиріт. Під носом є ті, хто потребує допомоги. Ми не думаємо, не бачимо цього, живемо як равлики у своїй мушлі. Дуже хочеться, аби люди вилізли звідти, зробили життя ближнього кращим. Робити добро дуже просто».
Comments are closed.