Іван Франко з гіркотою писав, що «у нас нема літератури». Бо та, що була, виглядала надто куцо і кволо. У ХІХ сторіччі передплатниками галицьких часописів були переважно священики, вони гостро реагували, коли їхні очі натрапляли на якусь «безличність». Розпуста ввижалася в цілком невинних сценах. Зрештою, й авторами були часто самі отці церкви, напихаючи мораллю кожен свій твір.
У другій половини ХІХ сторіччя ситуація врешті переламалася, з’явилася своя богема – звісно, алкоголізована, яка вже не озиралася на мораль: Федір Заревич, Ксенофонт Климкович, Володимир Шашкевич, Володимир Стебельський, Євген Згарський, Данило Танячкевич. Богема навіть пробувала видавати свої часописи («Вечерниці», «Мета»), але охочих читати «неморальні» твори було замало, і ці часописи закрилися, пише Юрій Винничук для порталу Збруч.
У той час Україна не мала взагалі преси, окрім журналу «Основа», який проіснував лише два роки. І коли галичани не приховують своєї вдячності бабці Австрії за те, що дала змогу і розвиватися галицькій культурі, і підтримати українську, українці вибухають праведним гнівом. Бо не можна, мовляв, бути вдячним колонізаторам. Воно ніби так, але то була надто лагідна колонізація.
Але я про літературу. Отже, слова Франка цілковито стосуються і нашого часу, бо література у нас і далі куца. Скільки у нас видають щороку нових романів? Може 200, а може 300. А в Німеччині щороку – 15–18 тисяч!!!
Звісно, що більшість із них, як у нас кажуть, «до п’єца», бо ж так не буває, щоб плодилися самі шедеври. Мусить бути і перегній, на якому проростуть розкішні троянди. Цим перегноєм є графомани і нікудишні писаки. З цим треба змиритися. Вони є і вони завше будуть.
Колись Сталін зібрав кінематографістів і запитав, скільки в СССР знімається фільмів щороку. Йому відповіли: 50. А «сколька хароших?» 20. Ну, то й знімайте 20. А у висліді «хароших» виявилося лише кілька.
Це я до того, що література повинна бути у всьому своєму розмаїтті тем і жанрів. І, відштовхуючись від Німеччини, нових романів у нас мало б щороку з’являтися бодай 5 тисяч.
Та от лихо: у нас нема стільки читачів. Наклади наших видань співмірні з країнами, які значно поступаються нам за населенням, але зате мають триваліший і багатший період розвою.
В Ісландії живе 250 тисяч населення. Ісландія має таку давню літературу, до якої нам як до неба рачки – це саги і світська поезія. Ісландія має навіть свого нобеліянта Галдора Лакснеса. Вона знімає більше фільмів і серіалів, аніж Україна. І наклади їхніх романів часто вищі за наші.
Якщо з поважною прозою у нас більш-менш не так погано, хоча кількісно таки погано, то з пригодницькою чи то пак масовою літературою таки зле. Є кілька талановитих авторів, які пишуть детективи й фентезі. Але кілька, а не десятки, як у Польщі. Дуже мало історико-пригодницьких романів. У ХІХ і на початку ХХ ст. дуже вдалі зразки цього жанру створили Михайло Старицький, Осип Маковей, Адріян Кащенко і Олелько Островський. На жаль, ще й досі не перекладено всі романи Старицького й не видано. Варіацію на тему українського Робінзона написали Ігор Федів (1895–1962) і Валентин Отамановський (1893–1964). Їхня повість «Син України» була видана 1919 року в Києві і відразу стала бестселером. Хоча обидва автори письменниками не були.
Ще одним бестселером у міжвоєнний час була повість Михайла Кострицького «Запорожці в Сараґосі». Кострицький народився 1887 р. в Києві, походив з української шляхти, але писав російською мовою. Його повість переклав Володимир Супранівський (1891–1964, загинув в УПА) і видав у Коломиї в 1923 р. Вона відразу завоювала велику популярність серед молоді. Її перевидали 1929-го в Харкові, хоч і без зазначення перекладача. Кострицький, ховаючись від репресій, виїхав до Фергани, але й там його відшукали і в 1941 р. розстріляли. Історії України присвячені його повісті «З Києва на трон французький» (1913), «Королева землі франкської» (1914), «Під стягом Мономаха» (1915), «Український Макіавеллі» (1915), «Вибранець Горислави» (не вийшла) та інші.
Незабаром «Запорожці в Сараґосі» вийдуть у видавництві «Апріорі», як і історичні повісті репресованого Клима Поліщука «Гуляйпільський батько» та «Отаман Зелений».
Основний масив пригодницької літератури творився в Галичині: Андрій Чайковський, Юліян Опільський, Іван Филипчак, В’ячеслав Будзиновський, Антін Лотоцький, Спиридон Черкасенко. Поет і філософ Григорій Лужницький написав кілька історичних криміналів та шпигунських повістей.
Але що з цього далеко не повного списку можна зараз придбати у книгарнях?
У совітській Україні історико-пригодницька проза була знищена в зародку, тому лише три романи з довоєнної епохи маємо вартісні: Олександра Соколовського (1896–1938, розстріляний) «Богун», Григорія Бабенка (1888–193?, розстріляний) «Шляхом бурхливим» та В. Таля «Незвичайні пригоди бурсаків».
Два останні я упорядкував і видав.
У повоєнний час найцікавіше з цього жанру – повісті Володимира Малика, хоч і мусив він робити реверанси «старшому братові». Але романи Станіслава Тельнюка («Грає синє море» і «Яром-долиною») про козаків – це ще вищий рівень, як і повість Василя Шевчука «Побратими». Дещо пізніше з’явилися пригодницькі романи Юрія Логвина та Володимира Рутківського. І фактично окрім Рутківського нема в нас жодного автора, співмірного з Чайковським чи Опільським, який би творив цілу серію пригодницьких романів.
Дуже мало в нашій літературі повістей, де б українець переживав пригоди поза Україною і таким чином опинився в європейському історичному контексті. Тут можна назвати хіба І. Филипчака «Кульчицький – герой Відня», «Анна Ярославна – королева Франції», Ю. Косача «Володарка Понтиди», «Затяг під Дюнкерк», «Рубікон Хмельницького», як і чимало його історичних новел. Слідами Косача пішов і Юрій Тис, колишній дивізійник, видавши повість «Рейд у невідоме», де український козак потрапляє до армії Пізарро і воює в Перу.
Однак нема в нас жодного твору про українських піратів. А були такі? Ну, якщо зазирнути в історії піратства, видані на Заході, зокрема в Польщі (наприклад, Лєона Кальтерберґа), то оті вилазки козаків на чайках до Туреччини, напади на галери нічим іншим, як піратством, і не назвеш. Байка про те, що козаки плили через усе Чорне море, щоб визволити бранців, надто наївна. Половина чайок, яка йшла в похід, не поверталася, розтрощена ядрами і перекинута хвилями. Тут аби всіх своїх з води підібрати, а куди вже тих бранців розмістити?
Але були й чистої води пірати, як-от Марко Якимовський – історична персона. Перебуваючи в турецькому полоні, підняв на галері повстання, турків викинули за борт, напали ще на кілька галер, а потім їхня галера прибула до Італії. Якимовського з вдячністю прийняв сам Папа. Його пригоди описали італійці. А я описав його в романі «Сестри крові» епізодично, хоча він вартує окремого роману.
«Корсари з Олешок» – так назвав свій нарис Юрій Косач і дав фактично тему для роману про українських морців, які в наполеонівську епоху збунтувалися на російському кораблі біля берегів Португалії, офіцерів теж викинули за борт і стали корсарами. Чом би комусь та й не взятися за цей сюжет?
Коли зазирнути, а що там у наших сусідів, то в Росії уже є купа романів про московитських корсарів («Корсары Ивана Грозного», «Корсары России» і т. д.), про пірата Стєньку Разіна
Написали кілька романів про польських піратів і польські автори. Найвідоміша трилогія Януша Мейсснера про гданського корсара Яна Мартена (перекладена російською і є в неті), окрім Мейсснера про піратів писали Яцек Маховський, Славомір Сєрецький, Антоні Стшельбіцкі і Джордж Бідвелл, який хоч і писав англійською, але жив у Польщі.
Німецький письменник Віллі Бредель написав повість «Брати-вітальєри»* (зірочками позначені твори, перекладені українською) про корсара Клауса Штертебеккера, Алекс Веддінґ – «Незвичайні пригоди Каспара Шмека»*, угорець Льорінц Коваї – «Правда матроса Паркера»*.
Геть не опрацьована ще одна вдячна тема: українці на Дикому Заході, пригоди серед ковбоїв, індіанців, золотошукачів. Тут уже всі наші сусіди й не сусіди відмітилися. З поляків назву Аркадія Фідлера («Маленький бізон»*, «Острів Робінзона*», «Оріноко»*, «Білий ягуар – ватаг араваків»), серія про Томека Альфреда Шклярського*, повісті Сат-Ока («Білий мустанг»*, «Земля солоних скель»*) і т. д.
Сат-Ок, насправді Станіслав Суплатович (1920–2003), за легендою начебто був сином канадського індіянця і польки, під час війни воював у АК, відсидів у комуністичній тюрмі, а з 1958 р. став писати повісті про індіян. В чому йому допомагав український письменник Юрій Стадниченко, надихаючи і скеровуючи. Зараз польські дослідники сумніваються, що він був вихований індіанцями, і чітко вказують на російську перекладачку Расулову та на українського перекладача Стадниченка як на співавторів Сат-Ока.
До теми Дикого Заходу доклалися й німецькі автори: Лізелотта Вельскопф-Генріх («Сини Великої Ведмедиці»*), Фрідріх Герштеккеер («На Дикому Заході»*), Бенно Фелькер («Долина Гнівного потоку»*), Едуард Кляйн («Індіянин»* – у 1965 р. ще можна було написати саме так) і, звісно ж, Карл Май з серією про Віннету*.
З чеських авторів, що писали про Дикий Захід, назву Альберто Войтеха Фріча («Високий мисливець»*).
Писали на цю тему безліч італійських та французьких авторів, не кажучи вже про англійських.
Не розумію, чому іще ніхто в нас не додумався взятися за ці теми.
Хоча і на наших теренах можна черпати натхнення. Бо в нас був і свій Дикий Захід. Одна Галицька Каліфорнія чого вартує, про яку маємо лише один пригодницький твір «Boa constrictor» Івана Франка (щоправда, у двох версіях). А пригоди гуцульських перемитників (контрабандистів) і пачкарів, які прокрадалися через гори з турецьким тютюном? Дещо про них написали лише Гнат Хоткевич і Володимир Гнатюк.
Кілька кримінальних оповідань, основаних на реальних подіях, опублікував Анатоль Свидницький. Вони теж можуть дати поштовх для написання чогось глибшого. Є там і про перемитників, і про компрачикосів. Хто читав Гюго, то згадає, хто то такі. Йдеться тут про жебрацьку мафію, яка, діючи на Поділлі, викрадала дітей, калічила їх і змушувала жебрати.
Усе це я озвучив лише з однією метою: щоб наші літератори розширили свої обрії, подивилися на світ свіжими очима і збагатили літературу пригодницькими романами.
На жаль, література наша вариться у своєму обмеженому вакуумі за відсутності журналів та книжкових оглядів. Та крапля в морі, яка вигулькує на окремих сайтах, не рятує. Поляки мають більше десятка журналів, які оглядають новинки, не рахуючи звичайних літературних журналів, де окрім художніх творів друкують і рецензії.
Тому літератури у нас нема. Є пустеля. І невеликий караван верблюдів зі сліпими проводирями. Десь вдалині мріє сріберна оаза, але не при владі коміків нам до неї дістатися. .
Comments are closed.