Моя бабця займалася трохи знахарством: збирала зілля, виливала яйця, настоювала на горілці мухомори для натирання, заливала олією ясенових жуків, за якими лазили для неї по деревах сусідські хлопці. Потім тих жуків вона прикладала до хворого коліна своїм пацієнтам.
Вдячні пацієнти приносили яйця, сир, молоко, і так якось нам жилося, пише Юрій Винничук на порталі Збруч.
Бабця мала ще й таких самих подруг, як і вона, які теж займалися знахарством. Дарія Цвєк, яка жила з нами по сусідству на вулиці Голуба у Станіславові, знахарством не займалася, але з бабцею колєгувала. Вони часто сиділи в садку і про щось гомоніли, або пані Дарця читала з книжки, а бабця слухала, бо моя бабця в школі не вчилася. Української школи в околицях Кременця не було, а до польської вона йти не захотіла і грамоти не навчилася. Але букви знала і мене навчила в чотири роки, так що я часом бабці щось теж читав.
Пацієнтами були зазвичай літні люди і рано чи пізно вони помирали, а бабця мусила йти на похорон, бо кожен такий пацієнт вже ставав ледь не членом родини. Їхні відвідини моєї бабці ніколи не обмежувалися самим медичними процедурами, бо бабця мусила довідатися про пацієнта геть усе. А відтак ці люди ставали все ближчими і ближчими і пропустити похорон було просто неможливо.
А що батьки мої були цілий день на роботі, дідусь у в’язниці, то я перебував під постійною опікою бабусі, яка мене завше на ті похорони брала з собою.
Якщо хтось думає, що я при тім зазнавав незбагненних мук, то помиляється, бо похорони я якраз любив. Я там був відданий на самого себе. Міг робити будь-що. Бабця була зайнята, помагаючи господарювати на кухні, і час від часу виносила мені якогось смаколика, приказуючи: «Але будь чемним», і знову зникала. А я бавився з дітиськами. І ніхто не пильнував, чи я чемний.
У що бавилися малі діти, чекаючи на похорон? Та ж у похорон. Діти господарів виносили з хати різні пуделочка, а ми клали туди жучків чи хробаків і ховали їх. При цьому бурмотіли щось на зразок молитви, потім встромляли хрестика, а там другого, третього, і таким чином з’являвся маленький чепурний цвинтар. І коли хтось із дорослих надто близько наближався до нашого цвинтаря, ми кричали: «Обережно! Там цвинтар!». Дорослі спочатку сахалися, а потім кивали нам пальцями: «Ото збитошники!»
Останнім апогеєм забави було, коли хтось зголошувався сам «померти». Такий сміливець лягав на землю, а ми присипали його травою, галузками і вдавали, що ридаємо. А потім хтось із нас прокрадався на кухню, цупив печиво й цукерки і ми влаштовували поминки.
Бавитися в похорон ніколи чомусь не набридало. Як і спостерігати за справжнім. Тому, коли померла баба в сусідньому дворі, ми, осідлавши соняшники, притьма примчали і застали сусідського хлопчика в сльозах.
– Микольцю, чого ти плачеш? – допитувалися ми.
– Бо ба-аба вме-е-ерли-и… – розмазував він сльози по лиці брудними руками.
– Подумаєш! Дурний! Оно ми нинька грали у війну і мене тричі вбивали, я вмирав, а бач – нічо.
– То, може, й баба встануть?
– Нє, не встануть. Бабу засиплять землею, а потім її хроби здзямкають.
– Е-е-е… хроби-и-и…
Микольцо залився ще ряснішими сльозами і втік до хати жалітися, а ми, знову осідлавши соняшники, дременули. І якраз вчасно, бо з хати вискочила його мама з віником.
Але найбільше мені подобалися не так похорони, як поминки. Дітям накривали стіл окремо, але я завше сідав коло бабусі, бо мені діти до моменту поминок добряче набридали. За столом уже не панувала сумна й трагічна атмосфера, можна було жартувати, розповідати анекдоти і напихатися. Найбільше анекдотів знала їмость. Вона їх знала так багато, що в неї аж горло пересихало, і тоді вона просила мене принести їй води. А коли я чемно приносив, усі чомусь дружно сміялися і хвалили: «Яка чемна дитина!»
Я не міг довго зрозуміти, куди в ній стільки тої води поміщається, але якось підгледів, що вона виливає її позад себе у вазонки. Щойно подорослішавши, я здогадався, що вона таким чином позбувалася небажаного слухача, збираючись розповісти щось дуже перчене не для дитячих вух.
Їгомость анекдотів не вповідав, але дуже тішився зі своєї жінки і завше першим починав реготати. Ще вона не скінчила, а він уже трясся зо сміху, заражуючи усіх присутніх, а за мить уже цілий стіл реготав. Ну, то як можна було не любити поминки?
Ще я любив лазити по цвинтарі. Він був старий і добряче занедбаний, прибрані були тільки недавні могили, а довоєнні позаростали бадиллям, малиною і навіть суницями. Інші діти їли ягоди з могил, але я боявся, бо бабця колись сказала про козацьку могилу, на якій вродили великі, як вишні, суниці, що то козацька кров. Після того я вже був переконаний, що і на всіх інших могилах ягоди – це кров небіжчиків. Але інші діти їли і нічого їм не було. Поки були малі. Але, як виросли, то всі повмирали.
На цвинтарях завше було багацько великих равликів. Я збирав їх і бавився в перегони. Я тоді ще не знав, що равликів можна їсти. Хоча, якби й знав, то не їв би, бо бабця казала, що равлики приносять небіжчикам вісті зі світу живих. Тому я їм шкоди не робив. Але один злий і недобрий малюк якось взяв і почавив ногами моїх равликів. І нічого йому після цього не було. Але, коли виріс, то вмер.
А коли вмерла моя бабця, то зійшлося так багато людей, що мама аж за голову взялася. Люди в хаті не поміщалися, вони згурдилися на подвір’ї і заходили по черзі до хати, потім виходили і гомоніли про те, якою моя бабця була доброю людиною.
Дідусь на ту пору вже повернувся з в’язниці і сам витесав труну, бо був майстром на всі руки – всі меблі в хаті поробив. Труна була така файна, що їмость сказала:
– Ой, дай вам Боже здоровля, жиби ви мене пережили і мені таку труну вистругали.
А дідусь поглянув на неї з усмішкою і відповів:
– Пані матко, та ви ще такі моцні, жи вами десять морґів зорати можна.
І їмость зареготала так голосно, що на неї всі озирнулися. Бо то одна річ реготати на поминках, а інша при казанню, яке власне виголошував їгомость. Але нє, мій дідусь не пережив її. Він поїхав помирати на свою батьківщину – під Кременець. Батьки мене зі собою на похорон не забрали, а лишили на сусідів. І я не дозволяв собі сміятися аж доки батьки не повернулися. Тоді вперше я відчув смерть, як велику втрату, і вперше заплакав не від ременя, тріпачки чи віника.
Коли я виріс, то похорони мені перестали подобатися. Бо ховати старих людей, яких ти ледве знав, не так сумно, а то й геть не сумно, як ховати друзів. І Львів тоді, як шагренева шкіра, починає маліти, маліти і стягуватися. А потім якогось дня ти нагло усвідомлюєш собі, що людей, які тобі по справжньому дорогі, лишилася маленька жмінька. І хтось із них, хто переживе всіх, колись скаже, як мій тато мені: «Та нащо вже мені жити… оно в тебе є телефон, а я не маю до кого зателефонувати».
