Нема того розмаху, що був у старому Львові.
У 1842 році австрійський публіцист Фердінанд Леопольд Ґраф фон Шірндінґ засвідчив: «Звичне життя львівської аристократії можна узагальнити трьома словами: спати, їсти і кохатися», пише Юрій Винничук на порталі Збруч.
Францішек Карпінський писав, що Львів у 1795 р. «ніколи не відзначався великою суворістю звичаїв. Жінки з великого патріотизму романсували, наче востаннє у своєму життя, міняли коханців, виривали їх одна в одної, видавали одних за лакеїв, инших за охоронців. Їхні чоловіки чинили те саме, а коли їхні жінки витрачали значні суми для своїх коханців, ті теж нічого не шкодували для випадкових жінок. Не мати коханця було соромно, найзвичайніша пані шевцьова на бірґербалі (міщанський бал, – Ю. В.), чи на балу ветеранів. чи на Валах не з’являлася без свого супровідника».
З втратою аристократії та богеми наше звичне життя перетворилося на рутину. Якихось гучніших скандалів не чути. Ніхто не стріляється через нерозділене кохання, а от фон Шірндінґ описав трагедію, варту пера Шекспіра.
Читайте також: Юрій Винничук: Повії і ми, порядні люди
Одружений молодик полюбив дружину цукерника і тривалий час був її коханцем. Але раптом пані цукерникова відчула докори сумління й вирішила більше не бавитися в цюцю-бабки зі своїм коханцем, ба навіть вирішила признатися про свої любощі чоловікові. Про цей намір вона звірилася коханцеві, додавши, що сльози його дружини й дітей, їхні благання та заклинання привели її до цього рішення і ніщо у світі не зможе його змінити. Коханець у розпачі благав, погрожував, але марно. Однак він наступного дня з’явився знову, з байдужим виглядом зайшов усередину і попросив подати печиво, що було високо на шафі. Коли дружина цукерника повернулася до нього спиною, він швидко витягнув пістолет і… прекрасна жертва впала мертвою біля ніг убивці.
Другий постріл мав би відправити його услід за нею, але виявився настільки невдалим, що він, зазнавши поважної рани, покинув свій намір лише після кількох днів страждання. Гадаєте, на цьому закінчився трагічний інцидент? – ні!
Кримінальна комісія отримала від нього листи й щоденник, які «скомпрометували багато сімей та виявили факти найогиднішого характеру. Зокрема, у щоденнику кожна жінка, з якою він підтримував контакт, була записана по імені, як і кожне місце, де це відбувалося, кожна розмова, якою вони обмінювались. Так, коли комісія запитала вбивцю, який перед очима бачив власну неминучу смерть, про мотиви, що призвели його до цього подвійного вбивства, він відповів: «Якби вона любила мене, як то часто клялася мені, то заслужила на смерть, бо вчинила подвійний перелюб; але якщо вона не любила мене, то заслуговує на це ще більше, бо тоді її любов була фальшивою грою».
Читайте також: Юрій Винничук: Повії і ми, порядні люди
А в нас? Одна письменниця описала деякі свої інтимні пригоди з відомими у Львові людьми. І що? Де шкандаль?
Новини у вимираючих газетах і на сайтах, які ті газети витісняють, не відображають пульсу міста. І так, щоб від низів до верхів. Гучні новини крутяться лише довкола політиків і естрадових звйозд. Що там Полякова ляпнула про Тіну Кароль? А що відповіла Тіна? А які новини від корабельних сосон?
То все є. А от новин з життя простих людей малувато. А колись сидів собі журналіст серед зими в кнайпі, куди вчащали перекупки, замерзнувши коло своїх курей чи ярини, щоб погрітися та перехилити чарку горілки чи шклянку гарячого грогу, і чує такий діалог:
– Пані Янова, та ви навіть не гідні мене в дупу поцілювати!
– Шо? Я не гідна?! Та йой! Гідна я, пані Міхалова, гідна! Ше й як гідна!
І вже він має тему для статті.
Або 25 червня 1932 року у каварні «Roma» адвокат Ісідор Фелі дістав по писку від свого небожа. Чим не подія? На суді небіж пояснив, що залицявся до однієї панни в Ченстохові, а свиня-адвокат написав її батькам, що його небіж мало того що одружений, то ще й людина, яка «ані своєю посадою, ані своїм характером, ані своїм оточенням не може їй дати щастя. Родина Феллів – то шанована сім’я, а тільки цей один мерзотник плямує їхню честь».
Читайте також: Юрій Винничук: Ти у мене другий
Закон про мову дещо збурив наше застояне болото, як і суд стосовно правопису. Для громадян будь-якої країни на Заході було б дикістю заявляти, що їм не подобаються ті чи інші слова. Французька Академія час від часу затверджує нові терміни, і їх приймають без особливої дискусії, а якщо вона й вибухає, то в середовищі науковців, а не фейсбушних перекупок. Перекупкам не нравицця слово «проєкт», хоча так воно звучить у всіх слов’ян по той бік Сяну, а вони воліють тупцяти за московитами, як і у випадках з Атенами (бо в старшого брата Афіни), Бабілоном, патосом і т. д.
Але Львів вибухав мовним питанням вже віддавна.
У 1917 році до кнайпи «Золота грушка» на Краківській зайшов військовий капелан Василевич, який, розраховуючись, рішуче зажадав від касирки говорити з ним українською, інакше не заплатить. А на її заувагу, що українську вона розуміє, але не володіє, вийшов розгніваний, не розрахувавшись, твердячи, що власник закладу, куди вчащають також українці, зобов’язаний обслуговувати їх мовою їхньої національності. Згодом отець капелан повернувся і заплатив за обід, але повідомив, що опублікує про цей випадок в пресі, що й зробив, закликавши в «Українському Слові» до бойкоту тієї кнайпи.
Читайте також: Юрій Винничук: Ти у мене другий
Її власник Ян Людвіґ відразу зреагував у відкритому листі в «Львівському Кур’єрі»: «Виходячи з чисто купецького погляду, я не допускаю в торгівлі жодної політики і трактую кожного з моїх гостей однаково ввічливо незалежно від релігії або національності… Прагнучи однак таким випадкам запобігти на майбутнє, я заявляю публічно, що моя торгівля була і є польською, такою залишиться і таким буде мій обов’язок, української не запроваджу, бо Львів – місто одвіку польське, в якому на загальне число мешканців припадає заледве 15% українців, і я залишаю отцю капеланові цілковиту свободу відвідування винятково українських закладів з українським обслуговуванням. З повагою Ян Людвіґ».
15% українців – це ніби й так, але трішечки не так, бо на ту пору до Львова ще не належало безліч передмість, де власне жило найбільше українців. Але, звісно, що їх було не настільки багато, аби той бойкот позначився на фінансах пана Людвіґа. Зовсім навпаки, він жив бурхливим життям, сповненим любовних пригод.
Читайте також: Юрій Винничук: Ностальгія за совком
16 листопада 1920 року каварня «Sans-Souci» на Шайнохи, 5 (зараз Банківська), стала сценою скандальної авантури, героєм якої був Ян Людвіґ, а героїнею – ревнива Гелєна. Не передчуваючи нічого поганого, завітав пан Людвіґ до каварні з новою дамою серця, кельнеркою Броніславою Масловською. Люблячу пару спостерегло бистре око покинутої Гелі. Гнів піднявся в її серці, вона, крикнувши: «Це той, хто мене знищив!», почала прати нещадно обличчя колишнього коханця. Ледве змогли відірвати озвірілу жінку і звільнити шановного громадянина і мільйонера з рук ошаленілої Гелі. Врешті Людвіґa і його подругу вивели з приміщення. За кілька хвилин він повернувся, і відбулася сцена примирення.
«Але чи прийшло до миру? – запитувала газета. – Невідомо. В кожному разі, Геля в разі зриву перемовин має наготовлену в кишені пляшку нафти, якою задумує «онафтити» свого спокусника. Що широка, то широка природа «винного» пана Людвіґa».
Не тільки української мови вимагали українці у польських закладах, але й української преси в рестораціях. Бо як то: є німецькі, італійські, французькі газети, не кажучи про польські, а де українські?
«Діло» (05.12.1934): «Зайшов я вчора до каварні. Сидять старі знайомі гості. Кілька столів зайнятих земляками. У каварні тихо. Долітає до нас розмова якогось гостя з платничим (касиром, – Ю. В.).
«Як то може бути, щоби така каварня, де стільки ходить українців, не тримала «Батьківщини»?! Найбільший орґан 40-міліонового народу, що друкується в 30 тисяч примірників, і каварня його не має?» Платничий виправдується, як може: «Ми не знаємо, яка це газета. Може, комунальна… (думав, певно, комуністична), може, яка безбожницька… Ще ні один гість не домагався».
Читайте також: Юрій Винничук: Ностальгія за совком
«Що ви плетете! Це орган «всеукраїнської єдности». Газета наскрізь католицька: має свого капеляна, перед яким співробітники сповідаються зі своїх гріхів. Ви мусите її тримати, бо інакше і пес до вас не зайде…» Платничий починає дивитись на гостя іронічно: «До нас і так пси не заходять». Дальша розмова потонула в каварняному гаморі, бо прийшло більше товариство військових, що голосно розмовляли. Андрій Хрін».
Що ж, мусили українці відвідувати польські кнайпи, бо українських не було. «Діло» 1 жовтня 1933 року нарікало: «Сотні тисяч у чужі руки! Поважна скількість українців буває у львівських каварнях і ресторанах, яких власники не є українці. На 20 каварень у Львові немає ні одної української. Якщо вряди-годи насмілиться якийсь українець вести каварню на власну руку, то звичайно по трьох днях так її заквасить, що тратить безповоротно публику. Розуміється, добачує він вину в українській інтелігенції, яка, мовляв, не хоче підтримати свого підприємця. Тільки в жадному випадку не хоче добачити цеї вини у себе. Ну і не дивно, що каварні і ресторани у чужих руках, а не в українських. Конечним є, щоби українці зайнялися цією галузею промислу і торгівлі. На терені Львова є поверх 180 українців – фахових кельнерів, буфетовців, кухарів і цукерників. Ці фахівці дуже радо співпрацювали би з підприємцями. На жаль, ⅔ з них є нині безробітними, бо і всі варстати праці зайняли неукраїнці. Ніхто з українців, львовян, що дають сотні тисяч заробітку власникам ресторанів і каварень, не потрудився запитати, чи обслуговує його кельнер українець. Ніхто не узалежнив своєї приявности в каварні чи ресторані від української обслуги».
Як бачимо, мало що змінилося, бо і тепер набагато підприємливішими в Україні виявилися представники інших народів – що в ресторанному бізнесі, а що в банковому, нафтовому чи газовому.
Читайте також: Юрій Винничук: Статевий світ Галичини
Але була таки одна українська ресторація «La Republik», яка відкрилася 15 листопада 1919 року на другому поверсі в приміщенні «Народної Гостинниці» (Костюшка, 1). Та вже 13 серпня 1927 року «Діло» волало: «Сором і ганьба! Каварня «Република» норою картярного газарду і зборищем суспільного шумовиння. Каварня здобула вже постійне право горожанства в поліційній хроніці та засіла почесне місце в бульварній пресі. Від часу до часу перед очима здивованого читача проходить хоровід картярів, людців з-під темної зірки, «веселих дам» та иншого шумовиння, що находить пристановище і захист в каварні «Република». Кожному українцеві просто соромно, що одинока «наша» каварня і ресторан у столичному Львові, найшовшись в руках безсовісного підприємця. Ось вчора «сенсаційна» преса принесла – нові запахущі квітки до лаврового вінка цеї каварні. Поліція накрила там картярів фахівців: Юду Кляйна, Макса Цукера, Файвеля Ґлясберґа і якогось Цайцлера чи Цвердлінга, що «забавлялися» в газардову гру, звану «гамендою». До цього добірного товариства належав ще Владислав Вінніцький, що вступив у двобій з поліцією, яка хотіла покласти руку на банк, що виносив кількасот золотих.
Крім згаданих «гостей», трьох инших втекло ринвами. У спілці з картярами був і служка цеї каварні, що окремими гаслами і знаками остерігав «працюючих гостей». Словом, каварня, що колись була місцем сходин і зустрічі не лише львівської інтелігентної громади, але й провінційної, сьогодні є місцем сходин найгіршого шумовиння. «Република» під кермою несовісного жида-реставратора відстрашує не лише своїми «гостями» й криками, авантурами, але й своїм несамовитим виглядом. А прецінь «Нар. Гостинницю» вибудовано з думкою мати свій власний заклад, своє місце сходин, а не підозрілу нору. До того ж в «Нар. Гостинниці» є готель, один з найкращих у Львові. Ніхто не повірить, що поруч себе можуть існувати такі противенства: один з найсолідніших готелів і найогидніша нічна спелюнка».
Читайте також: Юрій Винничук: Статевий світ Галичини
До війни у Львові було купа кабаретових кнайп. Тепер жодної. Найславнішою була «Баґателя» з мистецьким кабаретом «Casino de Paris» на Рейтана, 3 (Курбаса, тепер тут «Молодіжний театр»). Хоч тут і відбувалися кабаретові виступи і тлумилися приїжджі відвідувачі, але повно було також небесних пташок і дочок Коринту, які облюбували бар у її пивниці, прозваний львів’янами «курвідолек».
Тут хазяйнував славний на цілу Польщу Франц Мошковіч. А славний він був не лише своїми кнайпами, а й жартами. Важко хворий Мошковіч лежав після операції шлунку. Його відвідав знайомий редактор однієї з газет і потішав, що операція відбулася щасливо і він швидко одужає та знову може поїхати до Ґдині на море. В цей момент Францеві згадався Шимон Тепфер Нафтула, що мав кнайпу на Трибунальскій.
Тепфер був милим компаньйоном, а з Францем років 30 перебував у щирій дружбі, був на «ти» і цілувався «на писки». Але після виїзду до Познані змінився до невпізнання. По-перше, вихрестився і став навіть антисемітом. Коли його Франц зустрів у Ґдині і вже здалека біг до нього з відкритими обіймами, вигукуючи «Сервус, Шимек, як ся маєш?», Тепфер з холодною і гоноровою міною повідомив, що не знає його і навіть не пригадує, де бачив.
Отже, коли редактор Д. згадав про Ґдиню, Мошковіч вирішив помститися. Він почав з жалібним виразом розповідати, що життя людське є нічим, сьогодні ти здоровий, завтра хворієш, а післязавтра вмираєш. Гірше, однак, коли людина цілком здорова на місці гине, без хвороби і лікарів.
– Кілька днів тому я був свідком такого випадку. Біля мене купався в морі Тепфер Нафтула. У певний момент він занадто відплив від берега, потрапив у морський вир і, не встигнувши навіть крикнути про допомогу, миттєво занурився в морських хвилях, з яких вже не виплив. Сталося це на очах багатьох осіб, однак порятунок був неможливий. Навіть тіла бідолахи не змогли виловити.
Читайте також: Юрій Винничук: Втрачений рай аферистів
Редактор усе старанно записав, тішачись в душі з сенсаційного повідомлення, а на завтра з’явився в газеті опис трагічної смерті Тепферa. Це повідомлення повторили всі львівські часописи, і не тільки львівські. Можна собі уявити міну пана Тепферa, коли вичитав в познаньських часописах звістку про власну смерть.
Іншого разу Мошковіч мав здати аналізи. Він покликав старого слугу Шуліма і попрохав виконати дуже важливу місію, яку міг доручити лише довіреній людині, а такою людиною є Шулім. При цих словах вручив йому пляшку, старанно загорнену в папір, і наказав занести її до лабораторії разом із 17 золотими.
За якийсь час слуга повернувся і повідомив, що все уладнав, а вже в дверях додав: «Ви дуже добра людина, послали пані дохторці пляшку вина, і то, напевно, старого, та ще й 17 золотих. Инша річ, що коли б я не знав, що то мусить бути старе вино, то за смаком міг би подумати, що то зовсім щось инше».
Жертвою витівок Францa бував часто також його спільник. Якось він поїхав до Марієнбаду на лікування і, побачивши рекламу веселої кабаретової програми, зацікавився артистами та відразу став думати, як заангажувати їх до «Баґателі».
Але Франц не любив, коли хтось инший, окрім нього, займається мистецькими питаннями. Ангажування танцівниць і співачок застеріг винятково за собою. Отже, коли він почав отримувати повідомлення про контракти, які уклав спільник з кабаретовими артистами, і то на доволі високі гонорари, то дуже розгнівався.
Він негайно послав телеграму, що спільник його психічно хворий, перебуває під опікою і будь-які його дії позбавлені юридичної сили. Так він спекався зайвого клопоту і видатків, а спільник змушений був вислухати такі обурені крики шансонеток та балерин, що мусив перервати своє лікування і вертатися до Львова.
Читайте також: Юрій Винничук: Мова – моторошний паразит
Але раз трапилося, що Франц сам став жертвою витівки, зрештою, випадкової. Свого часу «Gazeta Poniedzialkowa» розмістила анкету: хто у Львові найнебезпечніший дон-жуан і спокусник. Найбільшу кількістю голосів набрав Франц. У статті, яка про це повідомляла, вирішили помістити портрет ловеласа. Вибрали фото молодого Мошковічa у великому солом’яному капелюсі «панама».
Але в друкарні переплутали кліше. Помічник друкаря запхав кліше з портретом Петра Скарги (1536 – 1612), видатного полеміста і проповідника, але з підписом Францa, а кліше з портретом Францa помандрувало до шкільного підручника.
Відтак читачі газети немало надивувалися, побачивши Мошковіча в сутані і з бородою, хоча він бороди не мав, а школярі не могли надивувалися з вигляду проповідника в модному капелюсі «панама».
От уміли колись люди дерти лаха! Уміли веселитися, бити аліґансько писки, входячи до історії не штивно й понуро, а весело, з барвистим скандалом.
Читайте також: Юрій Винничук: Пригоди книжкового клептомана
А в нас… Ну що можна згадати останнім часом? Хіба як один піїт Д., журуючи на поетичному конкурсі піїта К., посприяв, аби саме піїт Ч. отримав ту премію від піїта К. А на фуршеті підійшов і тихенько запитав, коли той поділиться нагородою. На що отримав негативну відповідь, бо чого хтось має ділитися? «Але ж якби не я, ти фіґ би її дістав!» – цілком справедливо обурився піїт. Однак лявреат не погоджувався. Завершилося це побиттям невдячного лявреата, який кинувся навтьоки, але член журі його догнав у парку Франка і накопав так, що зламав два ребра.
Ну… в принципі, можна це назвати певним зрушенням у нашій застійній вкритій ряскою трясовині. Але ж ніхто про це так і не написав. А от довоєнні газети з захопленням оспівали б цей бій двох титанів та ще й узяли б інтерв’ю в кожного…
Comments are closed.