Був колись такий совєтський письменник з Закарпаття Юрій Балега, який гнівно таврував діалектизми, вважаючи, що вони засмічують мову. В епоху Щербицького і Білодіда такі нападки на застарілі слова й діалектизми тільки віталися.
Зближення народів і зникнення республіканських мов на догоду одній – російській – це те, що мало чекати нас в недалекому майбутті. Для того, щоб висохла повновода ріка мови, треба було за будь-якої ціни замулити й загатити усі струмки, що впадають в неї. З цим компартія здебільшого таки дала раду, бо хоч і не повністю загатила, а таки немилосердно замулила. Тому-то й бачимо силу русизмів у так звані русинській мові, яку намагаються прищепити на Закарпатті за московські гроші, пише Юрій Винничук на порталі Збруч.
В совєтський період література на діалектах була заборонена, єдине, що пробивалося в друк, то це твори Стефаника, Черемшини, Хоткевича, хоча вони писані не повністю діалектами.
Перед війною література на українських діалектах ледь жевріла. За совєтів видати книжку не літературною мовою було просто неможливо. Тому все, що з’явилося, з’явилося за Австрії та за Польщі. Правда, польський уряд ставив собі за мету полонізувати Лемківщину: закривав школи, забороняв пресу, переслідував галичан, які намагалися навертати лемків на українство. Тоді ж почалися репресії на свідомих лемків, яких запроторювали в концтабір Береза-Картузька. По війні переслідування лемків, які не захотіли виселятися в Україну, не припинилося: запрацювали нові концтабори.
Однак треба сказати, що лемківська преса все ж за Польщі видавалася, а по війні була окрема «Лемківська сторінка» в газеті «Наше Слово», присвячена культурі лемків, де публікували свої статті і твори також лемки з України, які не мали своєї преси. Було видано кілька книжок Петра Мурянки, Теодора Кузяка й інших авторів лемківським діалектом. З’явилася література для дітей, словники й підручники.
Лемківським або ж русинським говором видають віддавна книжки й часописи в Словаччині й країнах колишньої Югославії. За совєтів у нас до цих письменників рідко признавалися, хоча були окремі публікації в часописах та видано було кілька антологій. А в московській антології «Молодые поеты Югославии» (1974) з’явилися й «переводы с русинського» двох поетів.
Гуцульському діалекту повезло значно менше, бо по війні нічого свіжого не з’явилося. Зате було перевидано твори двох гуцульських класиків «Жьиб’ївські новелі» Онуфрія Манчука (1899 – 1941) та роман «Дідо Иванчік» Петра Шекєрика-Дониківа (1889 – 1940). Обох авторів знищили росіяни.
Зараз в Україні діалектами пишуть хіба гуморески та вірші. Ніхто не важиться написати роман. Хоча широке використання північноукраїнських діалектів присутнє в романах В. Дрозда «Листя землі», В. Медведя «Кров по соломі» та інших.
А тим часом у Європі справа виглядає цікавіше. Наприклад, в Італії існують літератури сицилійська, сардинська і фріульська. Уже видані історії цих літератур, виходять часописи, а італійські письменники, які хоч і писали літературною мовою, але вважаються не лише італійськими. Велика італійська письменниця, лауреатка Нобелівської премії Ґрація Деледда також і сардинська письменниця. Два інші лауреати Нобеля – Квазімодо і Піранделло – сицилійські письменники.
На відміну від них, видатний кінорежисер і письменник П’єр-Паоло Пазоліні свою причетність до фріульської літератури заслужив тим, що писав вірші цією мовою, мовою своєї матері.
Звичайно, ці три літератури не вважають діалектними, бо за ними стоять народи з окремими мовами. Але ними розмаїття італійської літератури не вичерпується, бо література там твориться ще й неаполітанським, міланським, лодійським (Ломбардія), тосканським, римським (так званий романеско) та ін. діалектами. А Карло Еміліо Ґадда в своєму романі «Ота брудна веремія на віа Мерулана» вжив у мові персонажів аж вісім діалектів.
Ці твори перекладені безліччю мов, на відміну від творів багатьох наших прихильників дистильованої мови, які намагаються писати «чисто», але їхня слава за межі рідної Зачепилівки чомусь не виходить.
У Франції є літератури корсиканська, бретонська, провансальська (є теж свій лавреат Нобеля Фредерік Містраль, перекладений українською), ельзаська, у Великобританії – шотландська, валлійська, ірландська, менська, оркнейська. А також ціла купа діалектних. Як і в Німеччині й Австрії.
Цікавий факт: замість того, щоб поступово зливатися в одну літературу і врешті зникати, реґіональні літератури ведуть себе просто обурливо (як сказав би наш ревнитель «чистої» мови), вони навпаки розростаються і розвиваються. Ба більше: воскресають навіть уже мертві мови, як, наприклад, корнваллійська на півдні Англії. Ця мова, що належить до групи кельтських, вийшла з ужитку ще в середні віки. І ось у 1974 році на щорічному фестивалі кельтської поезії, який відбувається у Валлії й куди з’їжджаються поети з Шотландії, Ірландії, Бретані, Оркнейських островів та острова Мен, відбулася сенсація. На сцену вийшов поет, який оголосив, що буде читати вірші – корнваллійською мовою. Не дивно, що його потім носили на руках. Наслідок був такий, що згодом випірнуло ще кілька корнваллійських поетів, а зараз уже є «Історія корнваллійської літератури».
І ви гадаєте, що на цьому все заспокоїлося? Де там! Гряде ще одна нова-стара література – література на діалекті острова Бласкет, мешканці якого були колись схиблені на пункті писання родових хронік. Вочевидь, далася взнаки спорідненість з ісландцями, які сотворили сотні родинних саґ.
Я не мав наміру писати всеохопного огляду реґіональних літератур Європи, бо це забрало би багато місця. Але відштовхуючись від цілого роману «Дідо Иванчік», з яким ви можете ознайомитися в інтернеті, як і з новелами Манчука, мушу зі смутком констатувати, що у нас після війни не видано жодного роману на будь-якому діалекті. Ви запитаєте: а де видано? Ну от у Польщі видали роман популярного польського письменника Щепана Твардоха «Драх» в перекладі шльонським (сілезьким) діалектом. «Драх» у шльонській мітології – дракон або ж літавець. Оригінал, що цікаво, писаний не чистою літературною мовою, бо використано тут і німецьку та російську, не кажучи про шльонський діалект. А при цьому словника нема. Читач мусить сам продиратися крізь словесні хащі і ловити від цього кайф.
Днями я отримав з Польщі не лише романи Твардоха, а й інші цікаві книжки, які представляють кашубську літературу, писану, ясна річ, кашубською мовою.
Кашубська література має свої традиції, злети й падіння, бо ж сягає ще 17 сторіччя, коли з’явилися перші духовні пісні. За душу кашубів боролися і поляки, й німці. Німцям вдалося перетягнути на свій бік один із відламів кашубів – словінців, що були протестантами, а під час останньої війни пішли служити до Вермахту. По війні їх примусово виселили до Німеччини. Останні носії словінської мови зникли в 1950 році.
Але кашубська мова ще живе. У 1908 році письменник і редактор кашубського часопису «Ґриф» Алєксандр Майковський (1876—1938) писав: «Суперечка учених, які не можуть визначити – це окрема мова чи діалект, не здатна вплинути на ставлення кашубів до Польщі. Існують сильніші сув’язі, які лучать нас в один народ: спільність конфесійна, культурна, спільні історичні традиції і спільна ідеологія».
Цікаво, що саме конфесійна відмінність посприяла тому, що було так безглуздо втрачено словінців.
Майковський своїми словами задекларував негативне ставлення до спроб німців наблизити до себе кашубів, зрештою, як і лемків, яких німці намагалися трактувати за окремий народ.
Власне Майковський у 1909 році опублікував програмовий текст «Молодокашубського руху», в якому помістив гасло: «Що кашубське – то польське!».
А зараз у Польщі видають цілу бібліотеку кашубських письменників. Згаданий уже Майковський є автором «Кашубської граматики», «Кашубської історії», а також роману «Життя й пригоди Ремуса», що за обсягом такий, як і наш «Дід Иванчік».
Але в той час, як шльонський діалект для людини, яка володіє польською, не є аж таким нездоланним, то кашубська мова потребує поважнішого вгризання. Так виглядає перший абзац роману:
«Naksztołt tego smjecocha, chternigo zema vȅnekȏ na wuliczkji vsȏv i mjasteczk, kanął won kożdą razą v przedednjè jarmarku, wodpustu abo i vjelgjigo svjęta mjedze ludztvem. V svojim vampsu foliszovim sztoperczeł won tej głovą, wokretą mucą barankovą, vesoko nad gromadą, zebraną na jarmarku v Brusach abo vestrzod bogato i bestro wobleczonich bjałk na wodpusce Matkji Boskji ve Vjelu: vsach, co berło trzimją żezni, vjesołi i spjevni Zemji Zaborskji».
По війні кашубська література не заникла, бо є вже й молоді автори, які пишуть самі і перекладають польську класику кашубською, а на своїх презентаціях спілкуються, як-от Януш Мамельський, винятково кашубською.
Хотілося б, щоб і в нас відродилася література на діалектах, особливо на таких багатющих, як гуцульський, лемківський та бойківський. Можливо, для цього теж варто організувати фестиваль, як у Валлії. А тоді, дивись, і вигулькне якийсь сміливий молодик чи молодиця і оголосять:
– А я читатиму вірші сарматською мовою!
За польські видання складаю подяку Przemysław Lis-Markiewicz, авторові кількох романів та перекладів повістей І.Франка.
Comments are closed.