«Хто послушництво відправляв у Любліні
На Чвартку, хто знає, які господині
У Варшавській вежі, на Містках у Львові,
Що за шинок в Смочій Ямі під Краковом…
Так писав польський поет Ян Анджей Морштин у другій половині XVII ст., фіксуючи місця, де збирався тодішній «напівсвіт», себто світ, який перебував у затінку. А точніше – кримінальний світ, до якого зараховували й повій, пише Юрій Винничук на порталі Збруч. повії
В галицьких і загалом польських містах в давні часи публічні будинки містилися у вежах при міських мурах і називалися zamtuz (з німецької Schandhaus). Традиційно ними опікувався кат, а його дружина дбала про закуску і напої. Місто отримувало від ката податки з тієї побічної діяльності, а міські книги дбайливо нотували всі прибутки і витрати. Бо коли треба було перекрити дах у вежі чи направити грубку, аби панянки не мерзли, то виплачували катові потрібну суму.
Ніхто інший, окрім ката, не мав права утримувати розпусних жінок, а якщо якась вирішувала підробляти самостійно, то діставала на перший раз канчуків, а вдруге її вже виганяли з міста. Але з часом кат втратив монополію, і публічні будинки стали виникати один по одному, а багато повій розвинули діяльність самостійно.
Угорський мандрівець Мартон Чомбор, який побував на Галичині на початку XVII ст., писав, що кількість «gamratek», які впадали в очі, була «незліченна безліч… не думаю, щоб у Содомі і Ґоморрі більшою була свобода, ніж у Кракові або Львові. Де не глянеш, всюди побачиш розпусту, куди не ткнешся, услід за тобою суне цілий почет хвойд».
Перші австрійські та німецькі мандрівники, які побували у Львові, дивувалися з того, що повії вільно розгулюють містом, вбрані в червоні кожушки.
Від часу, коли кат перестав опікуватися повіями, вони змушені були підлягати приписам, які панували в борделях, а якщо воліли працювати на вільну руку, то потрапляли вже під опіку альфонса або сутенера.
У варшавському часописі «Wiadomości Literackie» (05.02.1933) в статті «Prostytutka i my, ludzie porządni», повія зауважує журналістові, який бере в неї інтерв’ю: «Тільки не треба плутати альфонса з сутенером. Альфонс – приятель дівчини і б’є чи не б’є, то їх власна справа. Сутенер – той, що дурить дівчат і за помешкання, за ложку страви відбирає всі зарібки. Коли дівчина не дасть, то б’є, погрожує помстою. Такі колись робили з нами, що хотіли».
«У цілій Польщі бордельний бізнес перебував у єврейських руках. Власники публічних будинків, сутенери, торговці дівчатами, які привозили новий “товар” з провінції та експортували повій в екзотичні країни, були євреями. Навіть самі повії також майже завжди були єврейками».
Це не я написав. Це написала швейцарська письменниця Залця Ландман (1911–2002) у книжці «Моя Галичина» (Чернівці, видавництво «Книги – ХХІ», 2016). Залця народилася і провела дитинство в Жовкві, а її книжка – своєрідна енциклопедія галицького побуту.
Та не лише бордельний бізнес, а й весь кримінальний світ Галичини перебував у руках євреїв. Адже саме вони були тими, хто скуповував крадене, хто давав «цинк» – повідомляв, кого можна пограбувати, – а часто й самі були грабіжниками.
«Важливою тенденцією, яка допомогла скерувати євреїв у бізнес торгівлі людьми, було давнє явище єврейських факторів, які виступали посередниками в працевлаштуванні для бідних клієнтів», – пише Кілі Стаутер-Голстед в монографії «The Devil’s Chain: Prostitution and Social Control in Partitioned Poland» (2015).
Такі фактори приїжджали на провінцію й пропонували дівчатам працю служниці в нібито заможній сім’ї. Але насправді тією сім’єю виявлялася яка-небудь цьотка, що утримувала бордель.
Часопис «Приятель слуг», який виходив у Кракові на початку ХХ ст., часто описував такі випадки в Галичині і застерігав дівчат від стосунків з подібними агентами.
Ну, а вже коли дівчина опинилися на розпусній стежині, то світлих хвилин вона мала небагато. Якщо походила з провінції, з села, то найбільшою для неї урочистою подією була та, коли вона, вифранчена і наладована подарунками, їхала провідати свою родину, яка й не підозрювала, ким вона працює.
Таке сільське сімейство приймало свою доньку з великою повагою і пихою. Адже вона поїхала до міста босоніж і з хусткою на голові, а вернулася в модному капелюшку, в лакованих черевичках і з парасолькою! Вся родина дивилася на неї з подивом і з ніжністю, батько цілував її по руках, радіючи, що доньці пощастило стати панночкою. Ціле село збігалося полюбуватися на таку поважну гостю.
Своє щастя і успіх повія зазвичай пояснювала чудовою службою, високою платнею і, врешті, особистою симпатією господарів, які без неї жити не можуть. Ну і, звісно, має вона, мовляв, у місті безліч кавалерів, які добиваються її руки, але вона поки що нікого не хоче.
Такими оповіданнями, а ще більш вбранням і подарунками, імпонувала всій родині, всьому селу, і ці хвилини фальшивого блиску належали до найщасливіших моментів в її житті. Коли повернеться до міста, до звичайного заробляння, тоді знову настають дні злиднів, метушня серед сльоти й морозу, проблеми з поліцією та все інше, пов’язане з її непростим фахом.
У сірому щоденному існуванні повії надзвичайно важливою подією була зміна помешкання, бо ці марновірні істоти і свої успіхи, і життєві невдачі приписували в першу чергу помешканню. Тому, коли спіткали прикрощі, повії намагалися передусім змінити помешкання. За поліцейською статистикою, у 1905 р. повії у Львові подали заяви на 1216 замін помешкання. Ця доволі висока цифра стосувалася переважно вуличних повій, кожна з яких щороку 5-6 разів переїжджала.
Також вони прив’язували доленосне значення певним дрібничкам з дешевої біжутерії, вважаючи, що щастя в стосунках з чоловіками приносять корали і голубе каміння в каблучках, тоді як зелене не тільки полохає клієнтуру, але й стягує на власницю венеричні хвороби. А ще вони намагалися «добре тиждень почати», тобто, першому клієнтові, який в понеділок наблизиться, за будь-яку ціну дотримати товариства, бо інакше протягом семи днів не матиме щастя.
Особливою рисою львівських повій була відносно низька релігійність. Більшість із них взагалі не ходили до костелу, не молилися ані вранці, ані ввечері перед сном. А тлумачили це по-різному. Одні вважали, що Господь від них відрікся, дозволивши стати такими, то навіщо йому набридати? Інші вважали, що для Господа молитва таких дівчат ніц не варта. Він її і не вислухає та ще, може, й за образу сприйме. «Коли я зміню життя і стану порядною, – прояснила одна з повій, – тоді я піду до сповіді, перед Богом вибачуся і з ним погоджуся».
Зовсім нечисленна жменька повій була побожною, а побожність їхня проявлялася не тільки в дотриманні релігійних практик, але і в тому, що в неділю або в свято перед обідом, себто під час богослужіння, за жодну ціну не віддасться чоловікові. Те саме у Велику п’ятницю і в Велику суботу. А коли така побожна потрапляла до помешкання, де над ліжком висіли Христос чи Богоматір, то рішуче вимагала, щоб картину зняти або чимось завісити. Також наказувала клієнтові перед зляганням зняти хрестика з шиї, а найвищої вершини досягав вибух гніву, коли натрапляла на циніка, який перед самим актом казав: «Ну, Господи, поможи добре діло почати!». Хоча багато чоловіків вважало це за гарний дотеп.
На відміну від християнок, повії-єврейки побожності ніколи не проявляли і не сміли заходити до синагоги. Але геть усі повії ніколи не полишали мрії про те, що колись життя їхнє облаштується і вони вдало вийдуть заміж.
Цікаво, що в часи своєї молодості я не раз чув таку думку, що повія може бути ідеальною жінкою. І були приклади, що хтось женився на повії і щасливо з нею жив.
Одного разу в моєму житті з’явилася дівчина, про яку я фактично нічого не знав. Вона просто влетіла, як метеор. Все перемила, все перепрала, все вишурувала. Вимила шиби, яких кілька років не торкалася людська рука. Винесла з хати гори сміття.
Жодна дівчина, яку я приводив, не виявляла такого нестримного ентузіазму. Ромця пурхала по хаті, як міль. То я її бачу, то не бачу. Аж ось вона в садку. Вже щось викопує, перекопує, пересаджує. «Де пилка?» – гукає. «В підвалі… або в гаражі…»
І уявіть собі – вона її там знаходить, хоча я вже років два не міг знайти. «Де сокира?» – «Там само!» І це вона знаходить, і навіть не кличе мене помагати. «Ти пиши! Пиши!»
Але при всьому цьому – спання в різних покоях. Нє, я навіть не намагався.
Я здогадувався, хто вона, дещо підказала її подруга, і мене якось лякали всі її попередні контакти. Вона нічого детально не розповідала, лише інколи щось виривалося в розмові. По вулицях вона, звісно, не швендяла, а ходила на «зйом» до ресторації «Львів» з колежанкою. А перестала туди ходити якраз перед появою в мене. Правда, причина була не побожна, а та, що колежанка вийшла заміж, чесно все розповівши своєму майбутньому чоловікові. Той усе сприйняв з розумінням.
І ось, коли Ромця перетворила мій будинок на щось пристойне, я й згадав ті легенди про те, що повії – найкращі дружини. Вигуляні і спокійні. Зрештою, як і жінки, не конче повії, але теж вигуляні.
Ромця бралася готувати їсти. Готувала погано, але я терпів. Вона старалася. Це було видно по ній. Врешті я її дечого навчив, і все їй прекрасно вдавалося.
Коли вона кликала їсти, то делікатно стукала ложкою по металевих сходах, сигналячи, щоб я спустився з другого поверху. Якщо я не озвався, наступний стукіт лунав через пів години. Бо вона знала, що я пишу.
Ніколи нічого не вдягала обтислого. Щоб мене не збуджувати. Але чекала, терпляче чекала віщого слова.
Нічого у нас не вийшло, але я не міг не віддячити їй і повів в одну компанію, де вона знайшла собі порядного хлопа і вже перетворювала його помешкання на ідеально вилизане. Я не розповів йому нічого з того, що знав про Ромцю.
Коли він мене запитав, що вона за одна, я сказав, що давня знайома. «Дівчина з села. Ти ж розумієш, що дівчина з села завше буде чудовою господинею».
І я не помилився.
Comments are closed.