Колись Юрій Андрухович написав веселого вірша, який викликав у письменників, що стоять на варті цноти української літератури, гнівний протест. У тому вірші, між іншим, була й така фраза: «Самовбивць замало як на велику літературу, ну та нічого».
Еге! Як то нічого! Не дамо принижувати нашу літературу! Було у нас тих самогубць доволі. Ну, звісно, не стільки, як у московитській, але й не менше, як у шведській, пише Юрій Винничук у своїй черговій колонці на порталі Збруч.
Антологію письменників-самогубців я став укладати ще в древню епоху, коли не було інтернету. То була, звісно, віртуальна антологія – лише на папері, але здебільшого в голові.
Самогубство як мода процвітало на початку ХХ сторіччя геть у всіх літературах. Про моду на суїцид писав багато хто, часто називаючи її «англійською хворобою».
Самогубство навіть стає темою для поезії. Олекса Слісаренко (1891–1937), який не покінчив самогубством, а був розстріляний, писав замолоду:
Над могилами самогубців
Уночі схилявся Білий Ріг.
Над могилами Синьогуб цвів
І ніяк одцвісти не міг…
А ніч тяглася і не було ранку.
А квітка самогубців Синьогуб
Тремтіла у мертвечому танку
І вабила серця до самозгуб.
І чекала життьова утома
На згуки Судних Труб…
А ніч була нерухома
І нев’яла квітка Синьогуб..
І над житлами самогубців
Жах смерти життя стеріг…
Уночі жахливо Синьогуб цвів
І ніяк одцвісти не міг.
Петро Карманський (1878–1956) видає збірку віршів «З теки самоубийця» (1899), Іван Франко в збірці «Зів’яле листя» публікує вірші вигаданого поета-самогубця і навіть виправдовує самогубство як вільний вибір.
Яків Савченко (1890–1937) пише про смерть, оспівує смерть у багатьох віршах:
Двадцять весен білих-білих…
Двадцять келихів ущерть.
Пив я Соняшну Отруту –
І в останнім випив смерть.
Мабуть, першим українським літератором, який покінчив самогубством, був Григорій Козицький, що народився 1724 р. в Києві, а помер 1775 р. в Москві. Високоосвічений, знавець кількох мов, закінчив Лейпцизький університет, а якогось дідька поперся до Петербурга. Там його запрягли до перекладацьких вправ, але він дуже швидко розчарувався в політиці Єкатєріни і в рік зруйнування Січі заколов себе ножем. І хоч завдав собі 32 рани, ще якийсь час жив і навіть встиг висповідатися.
Поет-романтик і фольклорист Амвросій Метлинський (1814) хворів на сухоти і 17 липня 1870 р. теж невдало вчинив самогубство – у ялтинському готелі прострелив собі лівий бік і мучився ще цілих два тижні, заки помер. Ця трагічна пригода описана в оповіданні Валерія Шевчука «Постріл». Розтин тіла покійного робив Степан Руданський.
Михайло Чайковський (1804, Гальчин, Житомирський повіт, Волинська губернія – 4 січня 1886, Бірки, Козелецький повіт, Чернігівщина) – звичайно, передусім польський письменник. Але й український, бо вважав себе більше українським патріотом, аніж польським. Зрештою, він був нащадком гетьмана Івана Брюховецького.
Історик польської літератури Зигмунт Швейковський писав: «Чайковський завжди вважав себе поляком, але ідея незалежної Польщі, без сумніву, була для нього другорядною справою. У його свідомості вона нерозривно пов’язана з ідеєю вільної України, і без неї повністю втрачала для нього привабливість і сенс…Провідною ідеєю Чайковського було воскресіння Запорозької Січі, старої козацької України».
Чайковський написав чимало романів та оповідань про козаків, його оповідання «Хустина» надихнуло Тараса Шевченка на схожу баладу. Він був великим авантюристом, намагався підняти повстання в Україні. Був одним з авторів «Книги буття українського народу». Після поразки польського повстання Чайковський утік до Константинополя. У 1850 р. він прийняв іслам, став Садик-Пашею і сформував козацький загін. Козаками там були не лише українці, а й албанці та серби.
У 1872 р. Чайковський повернувся в Україну й оселився в селі Бірки на Чернігівщині. Потім жив у Києві, багато писав. Цікаво, що він ще якийсь час отримував пенсію від Османської імперії, формально залишаючись на їхній військовій службі, хоч уже встиг навернутися до православ’я.
Його третьою дружиною була красуня Габріеле Теоскало, яка народила йому доньку, а сам імператор Олександр ІІ став хрещеним батьком. Але згодом молода дружина зрадила йому з управителем маєтку. Чайковський цю трагедію ще якось пережив, переселившись на хутір, де жив разом зі своїм вірним товаришем Адамом Морозовичем. Та коли той помер від серцевого нападу, самотність остаточно зламала письменника.
В ніч з 17 на 18 січня 1886 р. він написав кілька листів і вистрілив з пістолета в скроню. Поховали його в с. Пархимів на Чернігівщині поруч із Морозовичем.
Про Чайковського написано багато цікавого, в тому числі й кілька художніх творів. Один із останніх – роман Івана Корсака «Отаман Чайка». Але небавом з’явиться ще один роман, над яким працює Андрій Любка, який навіть провідав могилу письменника.
Усі ці письменники покінчили самогубством уже в літньому віці. Але найбільшою втратою для нашої літератури тієї епохи була смерть Олексія Плюща (1887, с. Оленівка біля Борзни – 1907). Незважаючи на такий короткий вік, він написав доволі багато: кілька повістей, драм, чимало оповідань. Не все було опубліковано. Заходами батька вийшли його твори у 1911 р. в Одесі, 1930-го їх перевидали в Києві, а останнє видання – 1991-го.
Проза Плюща доволі цікава, психологічна, глибока. Можна тільки уявити собі, що він написав би згодом. Недарма такий естет, як Антін Ніковський, називав Плюща «видатним письменником» з «великим життьовим досвідом». Плющ був самородком, бо його батько хоч і походив з козацького роду, українською мовою не володів. Так само і його мати. Навчаючись у Варшаві, перебував у постійному російськомовному середовищі. А рідної мови учився від друзів та родичів у селі, куди приїжджав на вакації.
Олексій Плющ застрелився через дурницю. Він саме зібрався одружитися. Наречена дала згоду, але мати порадила не квапитися зі шлюбом. Несподівано для хлопця наречена з цим погодилася. Це його так вразило, що він увечері того ж дня застрелився. В прощальній записці написав: «Бачу, що нема мені щастя на сім гидкім світі. Поховайте в саду. Ще раз прощайте. Радійте. Мене ж забудьте. Так краще».
Письменник і медик Іван Липа, який знав Олексія особисто, пояснював це самогубство так: «Перелом між юнацтвом і дозрілістю нерідко викликає у нервових неврівноважених осіб гостру духову кризу, і часто тоді людина зневіряється у всьому, а насамперед у своїх силах. На таку хворобу боліють багато юнаків, що до того почувають у своїй душі велетенські сили до перебудови життя на свій лад. Коли ж доторкнуться до того брудного життя, то побачать повну неможливість навіть порушити його хоч би на ступінь уперед, зробити хоч чистішим, не то що ідеальним».
Талановита поетеса і прозаїк Надя Кибальчич (1878, с. Ясногород на Житомирщині – 1914) покінчила самогубством на звістку про смерть чоловіка, який хворів на сухоти. Правда, такий рішенець уже був запрограмований від самого початку, бо виходила вона заміж за сухотника наперекір своїй матері, теж відомій письменниці.
Смерть чоловіка (консула УНР у Швейцарії Олександра Вілінського) стала причиною самогубства авторки повістей і драм Валерії О’Коннор-Вілінської (1866, с. Миколаївка, Полтавщина – 1930, Подєбради, Чехословаччина).
Після нашої поразки в Першій московсько-українській війні настала суцільна епоха трагедій.
Микола Міхновський (1871, с. Турівка на Полтавщині) був не тільки видатним політичним та громадським діячем, автором праць «Самостійна Україна», «Десять заповідей УНП», які лягли в підвалини українського націоналізму, а й писав поезії та оповідання, видавши збірки «Лірика» (1912) та «Казки і оповідання з недійсного життя» (1912).
Міхновський наперекір соціалістам, які окупували Центральну Раду, послідовно боровся за створення української армії. У березні 1917 він організував у Києві «Український військовий клуб ім. гетьмана Полуботка» і навіть організував повстання з метою проголошення самостійності України. Але соціалісти повстання придушили, а полуботківців вислали на румунський фронт.
Після цього для Міхновського настав час поневірянь. Важко зрозуміти, чому він не емігрував. В колонізованій Україні йому не було місця. А коли він нарешті дозрів, щоб виїхати за кордон, то не зміг отримати візи. Чекісти не давали йому спокою й викликали на допити. Врешті, не витримавши їхніх знущань, великий українець повісився 4 травня 1924 р. Трапилося це в саду біля будинку відомого громадського діяча Володимира Шемета, в якого він оселився.
Наступним самогубцем став поет Павло Коломієць (1900, м. Конотоп).
Це був вірний солдат червоної революції. Був на фронті, партизанив, боровся з повстанцями, з військами Директорії, взяв участь у першому з’їзді українського комсомолу, а в 1918 вступив до партії. І далі він – чистої води партійний функціонер, ба навіть комісар кавалерійського полку.
Дивовижно, як така людина могла писати настільки проникливі метафоричні поезії. Перші свої спроби П. Коломієць показав Павлові Тичині, потім познайомився з М. Рильським та А. Казкою. З 1926-го починає друкувати поезії в журналах «Червоний шлях», «Життя й революція». У 1930-му видав збірку поезій «Партитура тривоги», до якої ввійшло всього 11 віршів. Друга збірка «Садівник» уже не вийшла.
10 листопада 1930 року Павло Коломієць застрелився перед арештом.
Літня ніч
Липнева ніч,
липнева ніч
ходила,
Збирала ягоди
в саду.
Вона в кущах
в сліпих кущах
перстами шелестіла,
і лляла тінь
в гущавину.
Лежала тінь,
лежала тінь
над садом,
Хитала полог синій
верховин.
А шкляний місяць
жовто і медвяно
Перетирав
на жорнах
лінь.
Над садом лінь,
Над садом лінь
висока!
На п’яні трави
тьмяно
повиса…
А в пелюстках
а в пелюстках вишневих
вже проступала
вранішня роса.
Смаглява ніч,
смаглява ніч
ходила,
збирала ягоди
в саду.
Вона в кущах
В сліпих кущах
перстами шелестіла,
Чи ти ж знайшла там
Хоч одну?
Ще перед загибеллю Миколи Хвильового, про якого тут нема сенсу багато розповідати, усіх потрясла смерть галицького емігранта Петра Гірняка, який народився у 1890-х рр. на Буковині. Воював у Легіоні УСС, 1925-го був ув’язнений поляками в Дрогобичі. У 1927 р. переїхав до Україні, жив у Чернігові, належав до літературної групи «Західна Україна». Писав поезії та публіцистику, видав книжки «Бійці підпілля», «Обабіч ґрат».
Він теж, як і Хвильовий, у 1933-му запросив гостей і випив нітрогліцерин, яким користувалася його дружина – художниця Марія Дмитрієвська, яка працювала в науково-дослідному інституті поліграфії.
Як згадував Василь Касіян, причина самогубства – Гірняк виявив, що за ним стежать. «Одного разу в готелі за його відсутності було відкрито валізу і все в ній перетрушено. Стало очевидним, що хтось порпався в його паперах».
За свідченням сексота, смерть Гірняка була випадкова. «Приїхавши з Київа, він ніби піячив із товаришами, потім, прийшовши додому, з п’яна схопив роствір, яким знищувати мозолі, гадаючи, що це горілка, напився і отруївся».
Однак інші мемуаристи, як і Докія Гуменна, стверджували, що то було таки самогубство, а на його похорон письменникам заборонили приходити.
Далі йде серія самогубств у тюрмах. Першим самогубцем став поет Аркадій Казка (1890–1929), близький друг Павла Тичини. Уночі 10 вересня 1929 р. його було заарештовано у справі СВУ і відправлено до одеської в’язниці. Тоді ще не застосовували тортур, як у 1937-му, але делікатний чутливий поет не витримав тиску слідчого НКВД і 23 листопада повісився.
Наступним став Борис Тенета (1903, с. Покровське на Катеринославщині), автор скандальної повісті «Гармонія і свинушник» (1928), яку я перевидав в антології «Невідоме Розстріляне Відродження», та кількох збірок віршів і оповідань.
Б. Тенету арештували 20 січня 1935 на Кавказі, куди він поїхав до сім’ї. У сухумській в’язниці він зробив спробу покінчити життя самогубством. Його врятували і відправили до Києва, встановивши суворий нагляд, щоб не повісився і не порізав вени. Але 6 лютого 1935 письменник уночі під ковдрою подер рушника і кальсони, прив’язав один кінець за бильце ліжка і затягнув собі на шиї петлю, дотримавши обіцянки: «Мене бандити не розстріляють, я не дамся…»
Дмитрові Могилянському (писав під псевдонімом Дмитро Тась), який народився 28 січня 1901 у Чернігові в родині письменника Михайла Могилянського, не дали вчинити самогубство. Катам потрібен був письменник живим, щоб розстріляти за всіма приписами.
Його заарештували 30 січня 1938 р. і тримали у в’язниці Дмитлагера НКВД: «10 февраля 1938 г. в 8 часов утра камера №6 была выпущена на прогулку во двор. В то время как дежурный т. Никитенко отошел в коридор, арестованный Могилянский зашел в уборную и повесился на полотенце, но был замечен и снят. 19.02.1938 г.».
«Приговорен: тройкой при УНКВС по Московской обл. 25 февраля 1938 г., обв.: активной контрреволюционной работе на Украине. Расстрелян 28 февраля 1938 г. Место захоронения – Московская обл., Бутово».
Ще один вірний боєць червоної революції і літературний сатрап Іван Микитенко (1897, м. Рівне на Кіровоградщині), побачивши, що почалася нагінка навіть на тих, хто віддано боровся з фашизмом і націоналізмом, вирішив, що не варто чекати арешту.
Вранці 4 жовтня 1937 Іван Микитенко пішов з дому, сказавши дружині, що йде здати в НКВД особисту зброю, і більше не повернувся. На численні запити сім’ї правоохоронні органи давали туманні відповіді, які суперечили одна одній. То заперечували арешт Ів. Микитенка, то повідомляли про те, що його вислали на 10 років у табори без права листування, а то й про те, що він учинив самогубство. Щойно у березні 1956-го надійшла відповідь, що 18.10.1937 тіло І. Микитенка з вогнестрільною раною «в области виска» було знайдене біля Биковнянського лісу на околиці Києва, а судово-медична експертиза констатувала самогубство.
Григорій Костюк згадує, що дружина Микитенка Зінаїда (теж поетеса) розповіла: її чоловік вирішив попередити свій арешт самогубством і застрелився у Голосіївському лісі. Наступного дня дружині про це повідомили чекісти. Однак тіла так і не видали і не показали.
З приходом «визволителів» до Європи почалися люті полювання на українських інтелектуалів. Окремі з них, не бажаючи потрапити до червоних рук, теж вибирали смерть.
Витончена письменниця Дарія Віконська, графського роду (1893, Відень – 25 жовтня 1945, там само), авторка модернової прози та першої в Україні монографії про творчість Джеймса Джойса, жила під час війни у Відні. Знаючи, що її чоловіка поета Михайла Малицького у 1940-му вже стратили росіяни, вирішила не спокушати долю – й викинулася з балкона. Однак померла не відразу, а, зазнавши струсу мозку, відійшла у вічність через кілька місяців.
Три її книжки було недавно видано в серії Василя Ґабора у Львові.
Так само вчинив Євген Вировий (1889, Сміла, Черкащина – 1945, Прага, Чехословаччина) – літератор, видавець, громадський діяч. Він, як і Олена Теліга, був членом ОУН(м) і мав підстави остерігатися. Тому викинувся з вікна свого помешкання під час спроби його арешту чекістами.
Смерть Олега Ольжича оповита легендами і домислами. За однією версією – його закатували, за іншою – він, щоб нікого не зрадити, повісився в камері.
Іван Зубенко (1888, м. Валуйки на Луганщині). Закінчив педагогічний інститут у Феодосії (1909), учителював у Херсоні. Під час Московсько-української війни воював в армії УНР. У 1920 році потрапив до табору інтернованих у Каліші (Польща), завідував друкарнею, редагував часописи «Залізний стрілець», «Український сурмач» та «Веселка».
У 1925 Ів. Зубенко оселився у Коломиї, працював технічним редактором у журналі «Жіноча доля», опублікував багато статей у часописах «Жіноча доля», «Театр і мистецтво», «Новий час», «Промінь» та ін. Видав поетичну збірку «Краплини» (1921), збірки оповідань «Зірка» (1926), «За кулісами життя» (1927), повісті «Фатум» (1934), «Галина» (1934), «Квітка на багні» (1937), «Княгиня Романова».
Коли в Коломиї з’явилася совєтська влада, Зубенка відразу почали викликати в НКВД і змушувати до співпраці. Стероризований письменник волів смерть, аніж бути сексотом, і, випивши отруту, помер 21 серпня 1940 у Коломиї.
Як і смерть Петра Гірняка, потрясла Київ звістка про те, що письменник і сценарист, товариш Максима Рильського Вадим Охременко (1900–1940) застрелився. Писав він українською та російською і був доволі успішним, за його сценаріями було знято вісім фільмів, але причини самогубства зосталися не з’ясованими.
Про легендарну постать Саву Крилача, письменника і шукача пригод, я писав окремо на «Збручі». Коли большевики у 1944-му наблизились до Галичини, Сава Крилач разом із дружиною подалися в УПА, а через якийсь час, оточені чекістами, обоє покінчили самогубством у схроні.
Останнім, хто з Розстріляного Відродження вибрав передчасну смерть, був поет Микола Сайко (1897, Бориспіль, Київщина)
У 1937-му напередодні його арешту в газеті «Більшовик Ніжинщини» було опубліковано статтю студента педінституту, учасника літгуртка, яким керував М. Сайко, поета Петра Артеменка (загинув на фронті) «Викорчувати націоналістичні залишки в педінституті», де запопадливий студент звинуватив викладача в націоналізмі та понавішував ярликів. У вересні М. Сайка арештували. Допити тривали близько шести місяців, але жодних зізнань в ГПУ не добилися. Врешті поета звільнили, він повернувся в інститут.
26 травня 1941 Микола Сайко захистив дисертацію у Київському університеті. Коли почалася війна, родина Сайка евакуюватися не встигла, поет влаштувався на посаду інспектора шкіл на Харківщині. 1 січня 1943 його заарештувала поліція, і до вересня він перебував у в’язниці, а відтак у концтаборах, де захворів на сухоти. У 1944 році Микола Сайко повернувся до Ніжина і поновився у педінституті. Але у 1946-му його заарештували знову. Цього разу нерви не витримали, поет захворів на психічну недугу. Його помістили в психіатричну лікарню, де він і покінчив життя самогубством.
Звісно, я не описав геть усіх самогубців серед письменників – їх було значно більше, особливо у наш час. Додам лише, що тема самогубства стала центральною в моєму романі «Весняні ігри в осінніх садах».
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.