Мандруючи в 2000-му році неозорими просторами Гамерики, я інколи потрапляв у халепи. Відпроваджуючи мене у подорож, щирі кумплі Юрко Андрухович і Майкл Найдан не підказали мені, що в Гамериці нема так, як у нас, що сівши в нічний автобус на початковій станції, ти з нього вийдеш на кінцевій зупинці. Ні, такого нема. І коли ти нарихтувався собі гарно подрімати, то так не вийде, бо щонайменше двічі відбудуться пересадки.
Ну і о. Сідаю я до автобусу, в якому я єдиний білий. Ну, бо білі нічними автобусами не трюхикають. Білі їздять автами. За кермом афроамериканець, в салоні китайці, мексиканці, афроамериканці і я – невідомо хто, пише Юрій Винничук на порталі Збруч.
В автобусі панує така атмосфера, гейби зібралося товариство, яке віддавна тримається купи, всі розмовляють з усіма, перегукуються, регочуть, потім починають жвакуляти і то не якісь там канапки, а піци, бурґери, щось при цьому п’ють і галдять, галдять. Дехто виходить на черговій зупинці, але їх місце займають нові пасажири і плавно вливаються в загальний хор і колективне жвакуляння.
На місце грубенького індуса з довжелезним скрученим нігтем на мізинці, який сидів мовчки і медитував на одну видиму лише йому крапку, на найближчій зупинці заскочив ще один білий. Це був худезний молодик підозрілого вигляду. Вбраний недбало, скидався на наркомана. Він сів біля мене і став харкати. Буквально. Харкав і спльовував собі під ноги. Думаю: хтозна що воно за звір: може, який сифілітик, чи сухотник чи снідик… Від гріха подалі переїхав я на бамбетль.
Хоча, може, він таким чином вирішив мене позбутися, бо вже за кілька хвилин закинув ноги на бильця і захропів.
Цікавий спосіб. Треба взяти собі на озброєння.
Ну, але на бамбетлі сиділо дві китаянки-близнючки невизначеного віку. Їм можна було дати і по дванадцять і по двадцять п’ять. Але я виріши, що їм по двадцять і сказав:
– Ай лайк Пу Сунлін, Лі Бо, Ду Фу, Лао Ше, Чжунь-Цзи, Мен-Цзи, Лю Гуаньчжунь і Гань Бао.
Вони тільки очками кліпали. Я їх просто причавив своїм небуденним інтелектом. Бо середньовічну китайську літературу справді любив, люблю і читаю по сьогоднішній день. Вони запитали на своїй ламаній англійській мові, яка не дуже різнилася запасом слів від моєї, який твір мені найбільше припав до вподоби, і я сказав:
– Ай вері лайк «Любощі Веньженя».
– Вот із «любощі»?
– О, любощі! Пім-пім! – і я показав їм на пальцях, як це робиться.
Вони розреготалися, а я після цієї інтелектуальної атаки витягнув пачку з п’яти літрами каліфорнійського вина. Це їм сподобалося ще більше.
Ми пили з горла, і я не думав про снід. Та й слушно, бо вони саме прилетіли з Китаю і фалювали до свого стрийка. А звідки в Китаї снід? Зате в Китаї автобуси їздять, як у нас – з пункту А до пункту Б без пересадки.
І ось коли водій оголосив: «Клівленд!», а всі стали виходити, лише ми не второпали, що треба робити. Бо нам у Дітройт. Тоді водій уже персонально до нас звернувся, ми вийшли і зрозуміли, що нас чекає пересадка на інший бус. А як же наш багаж?
– Май беґ! – зголошуюся я до водія.
– Май беґ! Май беґ! – защебетали китаяночки.
А далі ми з роззявленими писками вислухали афроамериканський спіч афроамериканського водія, з якого не второпали ані слова, бо афроамериканці інколи розмовляють так, що їх і американці ні бум-бум. Про що мене, правда, попереджали: треба пильно дивитися їм в зуби і стежити за рухами губ та язика. Що я посилено й робив, примруживши баньки. За третім разом до нас дійшло, що наші «беґи» помандрують до того другого бусу без нашої участі.
Ми полегшено зітхнули і пішли в приміщення автостанції. А воно кругле, як бубон, і має кілька дверей. І над кожними дверима спеціально для таких недоумків, як ми, написано наступний напрямок. Але! Не кінцевої станції, ні, а тієї проміжної, де ще раз буде пересадка. А звідки нам знати, куди чергу займати?
Ми знову в розпачі. Дівчатка, зрозумівши, що можуть покладатися тільки на мій небуденний інтелект і непогрішиме знання англійської мови в оригінальній інтерпретації і вимовлянні звуків, тулилися до мене, як дві куріпочки до квочки. Я намагався не демонструвати власної розгубленості і роль щасливого батька китайського сімейства грав менш-більш задовільно. Принаймні вони мені вірили, як їхні батьки учителю і вождю Мао.
Отже, я мусив безпомильно з’ясувати до хвоста якої черги нам приклеїтися. Перша думка була – обійти усі черги і повторювати магічне слово «Дітройт». Але це виглядало б глупо. Це зруйнувало б мій авторитет в очах китайського суспільства. До того ж в чергах не було білих, а це означало, що мене знову чекатиме зазирання людині до писка і стеження за рухами язика.
Я роззирнувся по залі і – о єс! – Америка любить нас! Знову ж таки спеціально для таких, як ми, китайців, висить на стіні мапа, якої я спочатку не помітив, бо її затулила черга. І ось я з авторитетним виглядом крокую до мапи і знаходжу місто Толідо, яке вже неподалік від Дітройту. І є таке на одних із дверей. Я займаю чергу, китаяночки дріботять за мною, і ми вже спокійні.
Знічев’я я розглядаю квиток. Це ж треба, що я досі його навіть не розгорнув! А там чорним по рожевому вказано для всіх китайців усі проміжні станції. Ні, я не зрадив свого баламутства і сховав швиденько квиток до кишені, щоб і китаяночки не стали свої квитки оглядати.
Незабаром ми знову сиділи на бамбетлі, мололи якісь дурниці і пили вино. Ну, а вино, самі розумієте, розігріває душу і схиляє до гріху. Ось ми вже тулькаємося, цьомкаємося, затискаємося, хоч там і не дуже було що затискати, бо перса в них були завбільшки з персик, а дупці, як два кулачки. В автобусі й далі, хоч то ніч, панує галаслива атмосфера, і наше хихотіння нікого не турбує.
В Толідо ми ще раз вивалюємося з автобусу і вже без паніки стаємо в чергу перед дверима з написом «Дітройт». На світанку автобус прибуває на нашу кінцеву станцію, дівчат зустрічає їхній стрийко, а вони навперебій показують на мене пальцями і на чистому шанхайському діалекті розповідають, який я бравий козак, як я їх порятував, як ними опікувався, і якби не я, вони б могли й взагалі не доїхати. Навіть не володіючи шанхайським діалектом, я все зрозумів з їхньої екзальтованої жестикуляції. Дядечко взявся трясти мою руку, можливо, збираючись відірвати її собі на пам’ять, і дякував, дякував, дякував.
Ми розпрощалися і забули одне про одного. Правда, на прощання я їм подарував американське видання моїх фантастичних оповідань. Щоб училися англійської мови.
Але того ж таки року я познайомився з китайцем, який вивчав українську мову і літературу. Він був на моїй презентації в Пенсильванському університеті. Ми з ним мило побесідували і теж забули одне про одного.
Але ні, він мене не забув і, повернувшись до Китаю, порадив тамтешньому видавництву мої твори. І таким чином вийшла у Китаї книжки «Фантастичні світи Юрія Винничука».
Ви гадаєте це вже кінець?
Ні. Бо після моєї презентації на Міжнародному економічному форумі в Польщі, підходить до мене симпатична китаянка середнього віку і запитує, чи я ще не розлюбив Пу Сунліна, і дає мені на підпис оте китайське видання. Ну, я, звісно, хлопець гострого розуму і блискавичної реакції, але її запитання дійшло до мене надто туго. Тобто я відповів, що авжеж, не розлюбив, і намагаюся пригадати, де там у моїй книжці згадано Пу Сунліна, цього китайського Бокаччо.
А вона так підсміюється, хихоче, а потім штовхає мене легенько плечем, я піднімаю голову і бачу її копію виконану на 3-D принтері. Копія теж сміється. І щойно тоді в моїй премудрій голові починає світати, і я нарешті здогадуюся, що це ті самі китаяночки, з якими ми пили каліфорнійське вино, з якими затискалися і лопотіли про все на світі. А тепер вони бізнес-вумен, живуть у Китаї і, коли побачили в програмі мою презентацію, то прихопили з собою китайське видання. А англійську вони власне й почали вчити з моєї подарованої книжки.
Отепер вже кінець.
