Останнім часом опубліковано чимало документів з архівів ГПУ, що стосуються репресованих культурних діячів. Доноси сексотів підписані, за традицією, псевдонімами. Але якщо уважно вчитуватися в ці доноси, то інколи можна розлущити, хто за псевдонімом ховається.
Річ у тім, що псевдонім кожен вибирав не з повітря, а підшуковував щось близьке для себе, тому серед них є Журналіст, Літератор, Політик, а є такі, що мають означення якоїсь місцевості, пише Юрій Винничук на порталі Збруч.
Але траплялися й курйози, коли секретного співробітника саме ж ГПУ й зраджувало. У 1929 році Леонід Первомайський, приїхавши з Харкова до Києва, обійшов відомих письменників і прохав написати щось до його альбома. Не підозрюючи нічого лихого, кожен щось писав. Написав і Григорій Косинка. А потім альбом потрапляє в ГПУ і на стіл самому Станіславу Косіору.
Сергій Єфремов згадує про це у своєму «Щоденнику»: «А як вони свої плітки добувають, показує випадок з Косинкою, якого Косіор згадує поруч мене. Випивав собі Косинка з одним із “братьев-писателей”, здається – Первомайским (і такий єсть). Випили. Розговорились “по душам”. Косинка щось про становище України почав говорити. Брат-писатель зараз альбомчика суне – “напишіть, каже, на пам’ять”… Косинка написав. І тепер з того альбомчика літераторського Косіор цитує. А Первомайський, кажуть, здобув командирування за кордон як нагороду за юдин учинок.
Скільки Юд тепер розвелося! Та ще таких, що старий Іскаріот вдруге повісився б, коли б з нашими Первомайськими здибався, – повісився б з сорому за свою недотепність і некорисливість».
Треба сказати, що читаючи ті доноси, можна тільки дивуватися, наскільки необережними у своїх висловлюваннях були письменники. Агент «Стелла», наприклад, навесні 1933 року переказує слова Бориса Антоненка-Давидовича (1899–1984), який радіє, що Євген Коновалець поїхав до Рима «як повномочний представник України – значить, там таки не в жарт ставляться до українського питання». І тут же зауважує: «Треба бути обережним. Думаєте, за нами за всіма не стежать? Біля мого дома завжди чергують сексти. Та й поки що нашої акції не потребується. Москва сама працює на нас. Ви знаєте, що внаслідок цього голоду, що організований радвладою на Україні, навіть столітні темні діди й баби поробились самостійниками. Я зустрічав навіть кацапів, що живуть на Україні, гірших, завзятіших за нас самостійників, – життя працює само за них. Ідеєю самостійности насичене навіть повітря України. Україна визріла для самостійности. Але, звичайно, не без німецького багнета».
Більше того, письменник навіть слухав по радіо промову Гітлера в рейхстазі: «Яка впевненість, експресія, владність – так може говорити лише людина, що почуває за собою мільйони».
Його своєрідно підтримав Євген Плужник: «Единственной радостью для меня на празднике 1-го мая был Красный флаг с белым кругом и фашистской свастикой, – вывешенный на балконе германского консульства».
Багато велося розмов про голод на селах.
Б. Атоненко-Давидович: «В Москве и вообще в России едят украинскую булку. А на Украине едят мертвецов. Режут ломтики и едят. В этом очевидно отражена сталинская национальная политика. А слыхал ли кто-либо, на Кавказе, на родине Сталина, жрали мертвых? И мы, писатели, вместо того, чтобы кричать что есть силы об этом кошмаре, должны твердить “аллилуйя” своим теперешним вождям и их садистическим директивам».
Агент «Журналист» цитує Г. Косинку: «на всех пристанях лежат горы селянских трупов, никем не убираемые. Вопреки всяким газетным сводкам, земля обработана по всему Трипольскому району не более, чем на 10%. Остальные поля стоят голыми, невспаханными. Лошадей нет, и колхозники выкапывают кое как зерновые поля просто вручную лопатами, получая в день по два стакана мучной похлебки. Люди мрут непрестанно сотнями. Их некому закапывать и они валяются так по целым неделям. Бывший председатель местного крупного колхоза – в прошлом партизан, преданнейший власти работник, большевик, энтузиаст, был посажен невинно на полтора м-ца, его обвинили в том, что он не засеял буряки для сахзавода, а на самом деле сахзавод не дал колхозу ни денег, ни семян. Выйдя из ДОПРа, этот человек вернулся домой и застал колхоз в последней стадии развала. Он сам на протяжении месяца питался лягушатиной и корою и умер с голоду прямо на улице, в грязи».
При цьому він називає Сталіна маніяком.
Дарма, що Валер’ян Підмогильний не підтримував провокаційних розмов і переводив бесіду на іншу тему – агент «Кипяч» все ж вбачає в цьому ворожість до влади: «Всякие тенденции разговоров на более конкретные политические темы, особенно из украинской национальной политики, категорически отклоняет, просто или умалчивает до неловкости, или переходит в другую область, якобы не понимая, куда клонится речь».
Повною протилежністю Підмогильному був Косинка. Той ні перед ким не крився. Російськомовному письменникові Іллі Гонімову (1875–1966) Косинка відрізав: «Вы же привилегированная каста, вы же русский писатель. Где же русский писатель чувствует себя так, как на Украине. У него же уйма нянек и охранителей. Вот Лавреньов, приехал в Харьков посмотреть на Хохландию, ему звонят, забегают на цыпочках, кланяются – “не изволите ли” получить гонорар 750 рублей за лист, давши изданную уже книжку на русском языке. Украинскому автору платят 200, в лучшем случае и 120. Это классовая или расовая политика? Кто такой Лавреньов? У себя в Москве при повышенных в 2 раза тарифах против Украины больше 300-400 не получит».
Далі Косинка розповідає, що коли йому запропонували за аркуш 120 рублів, то він порвав свій рукопис і кинув завідувачу в морду.
Вертаючись до Гонімова, який дебютував ще до революції, то треба сказати, що таких російських письменників вижило багато. З українських письменників, які починали писати ще до революції, вижили одиниці, та й то другорядні.
Доноси подають нам багато цікавої інформації. Наприклад, сексот розповідає, що Микола Вороний в час революції випивав з іншим письменником, прізвище якого він забув. Але я вирахував, що то був Спиридон Черкасенко. Вороний попросив Черкасенка написати передмову до його книжки. Черкасенко вже лика не в’язав і сказав: «Напиши сам і підпиши мене». Книжка «Поезії. Т.1» (1920) вийшла, коли вже обоє опинилися на еміграції. Коли С. Черкасенко прочитав передмову, в якій М. Вороний підносив себе до небес, то з криком «Я його вб’ю!» побіг шукати поета. Вороний мусив кілька днів переховуватися.
Розшифровувати псевдоніми сексотів непросто, але це захоплююча справа. Наприклад, агентом «Холмський» міг бути і Федір Малицький (1900–1988), і Володимир Воруський (1902–1938) – обоє з одного села на Холмщині. Останній під час московсько-української війни редагував петлюрівську газету «Український козак», публікував поезії. У 1927-му він надіслав оповідання в «Літературно-науковий вістник», за що його вигнали з «Гарту». Того ж року спробував перейти Збруч – його арештували і вислали. У 1933-му він повернувся з заслання – та, не маючи роботи, виїхав у Росію. У 1938-му його і там дістали й розстріляли.
Тож перебувати в Києві у 1931–1932, коли давав свої свідчення агент «Холмський», він не міг.
Інколи агенти підписувалися своїми прізвищами, як-от агент «Май-фета» – репресований пізніше Григорій Майфет (1893–1975), або агент «Бузько» – Дмитро Бузько (1891–1937), якого репресували після заяви на письменницьких зборах про те, що Сталін теж помилявся.
Ким була агент «Стелла» – здогадуюсь, але певності нема. Зате вдалося вирахувати агента, що мав псевдо «Чернець».
Цей чоловік був дуже близьким до Г. Косинки, обоє вони волочилися по дівчатах і випивали. Але це не заважало агентові детально розповідати чекістам про всі їхні походеньки й висловлювання письменника.
«Чернець», судячи з його доносів, був теж письменником. Але яким?
Та от сам агент і видає себе, розповідаючи, що застав у Косинки невідомого чоловіка: «Він мене запитав, з якого я села. Я йому сказав, що з Вишнополя».
Шукаємо в неті Вишнопіль на Уманщині й дивимося, хто з письменників там народився. Отже «Чернець» – це Іван Коханський (1901–1937).
В 1932–1935 рр. – відповідальний секретар київської газети «Шлях кооперації». Друкував поезії в різних журналах. Репресований 29 липня 1935 р. Помер 1937-го (за іншими даними – 1941 р. поблизу Магадану).
Можна, звісно, завагатися, чи справді це він. Але завдяки доносам інших агентів сумніви відпадають – бо розповідають про Коханського як нерозлучного друзяку Косинки і подають деякі деталі, які вже згадав сам агент.
Але, як бачимо, ГПУ не оцінило його заслуг.
Цікавою агенткою була «Обновленная». На відміну від більшості донощиків, вона свідчила українською мовою. З тих свідчень видно було, що вона знайома з дуже багатьма письменниками, а з деякими перебуває в дружніх стосунках. В її оповідях багато цікавих деталей і пліток.
Хто ж вона? Тут теж знайшлася підказка. Агентка видає себе заувагою, що знає доньку Миколи Лисенка Галину з педкурсів. А чоловік Галини Костянтин Шило (1880 – 1930-ті), який проходив у справі СВУ, якраз і організував у Єлисаветграді педагогічні курси.
Оскільки я від самого початку запідозрив, що це Олена Журлива (1898–1971), то залишилося тільки уточнити деталі з її біографії. Вона справді закінчила педагогічні курси в Єлисаветграді. Тепер у Кропивницькому є вулиця Олени Журливої. Сама ж вона була ув’язнена у 1938 році, але завдяки клопотанням М. Рильського всього терміну не відбула.
Як бачимо, співпраця з ГПУ не рятувала від репресій. Завзяті борці з українським-буржуазним націоналізмом йшли теж під кулю. Якогось маркера, за яким можна було б визначити правила виживання в СССР, нема. Обережність В. Підмогильному не помогла. Стукацтво агентів їм теж не помогло.
Все ж режим Гітлера був зрозуміліший. Він рідко знищував своїх.
Зрештою, недарма ще Солженіцин сказав, шо Гітлер проти Сталіна – хлопчик в коротких штанцях.
(Автор використав книжку «Григорій Косинка», яку підготували в Інституті літератури імені Т. Шевченка 2018, та окремі видання «Темпори»).
Comments are closed.