Недавно ми довідалися про те, як роман Мушкетика приліпили Олесеві Гончару, але роками цього ніхто й не помічав. Правда, Гончар до цієї плутанини не має жодного стосунку.
А зрештою, і роман давно забутий, пише Юрій Винничук на порталі Збруч.
Однак кумедніше, коли один письменник позичає в іншого текст цілком свідомо, як от ще один справедливо забутий Натан Рибак. В його романі «Дніпро», писаному ще перед війною, повно текстуальних позичок з «Тихого Дону» Шолохова.
«Вызрел ковыль. Степь на многие версты оделась колышущимся серебром. Ветер упруго приминал его…»
«Виспів ковиль. Убрався степ в колихливе срібло. Гульвіса-вітер приминає вигорілий полин…»
Натан Самуїлович не володів українською мовою, тому й «ковиль» замість ковили, тому й та ковила, яка визріла й набрала сріблястої барви, ніяк не могла бути «вигорілою». Бо не ковила вигоріла, а трави.
У Шолохова: «На гребнях никла безрадостная выгоревшая трава». А в Рибака «безрадісно никли трави».
Шолохов: «На желтеющих парных отвалах нор дремлют сурки».
Натан Рибак: «На одвалах нір дрімали ліниво бабаки».
Як згадував згодом Анатоль Гак, ці запозичення були помічені іншими письменниками, але зачіпати члена ВКП(б), члена правління Спілки совєтських письменників та ще й шваґра Олександра Корнійчука – ніхто вголос не наважувався. А роман відразу підняли на ура такі провідні українські критики, як І. Кацнельсон, Л. Пріцкер, Л. Смульсон, Д. Гольдберг, Г. Гельфандбейн. От усі решта й замовкли.
Та цікавіша історія з поетом Василем Боровим (1923–1914), який за свої вірші, опубліковані в німецькій окупаційній пресі, відбув покарання в Сибіру. У Вікіпедії зазначено, що то були вірші про Голодомор, але це неправда. Віршів про голод я не помітив. Зате вже тодішня преса не могла второпати дивного феномену: «У віршах Борового ніяк не вгадаєш, чи він є Боровий, що наслідує А. Малишка, чи А. Малишко, що залишився в Харкові і тепер під псевдонімом переробляє свої вірші на новий мотив» («Наші Дні» 1943, №2).
Та й не дивно. Був у А. Малишка вірш:
Їхали денікінці в негоду,
Головний допалював жита,
Кінь його спіткнувся коло броду
І згубив підкову з копита.
Але писати про денікінців у 1942 році було не актуально, тому в Борового «свій» варіант:
Як тікали красні у негоду,
Комісар запалював жита.
Кінь його спіткнувся коло броду
І згубив підкову з копита.
Зацікавившись творчістю В. Борового, я вже сам заґуґлив окремі його вірші і знайшов інші збіги. Так, у вірші «Битва» А. Малишко описує бій Сагайдачного з ординцями:
Гримнули блискучі самопали,
Ковані навіки в жовту мідь.
В ярову, медвянисту суцвіть
Сотні тіл підкошено упали.
Сагайдак підвівсь на стременах…
Але В. Боровий у вірші «Гетьман у бою» вирішив описати битву Богдана Хмельницького:
Як гримнули блискучі самопали.
Заковані у золотаву мідь,
І сотні тіл підкошених упали
У трав’янисту вибиту суцвіть,–
Богдан Хмельницький звівся на стременах:
– За Україну! В бій, мої сини!
А з огляду на німецьку цензуру, яка не любила поляків, «Гукав Богдан: – Гей, кари ляху. Кари!» І татари тут уже не вороги, а союзники:
А вже ішли татар широкі лави
На поміч із зеленої луки.
Та на цьому інтрига не завершується. В публікації ще одного колишнього політв’язня Мирослава Меленя в журналі «Дзвін» (1994, №4) вигулькує вірш, який викликає негайну реакцію іншого політв’язня Михайла Невидайла в тому ж журналі (1995, №7).
Отже, вірш М. Меленя:
Вже ліс, мов умитий дощем,
Палає зеленим полиском…
Ходім! Я знайду під кущем,
З розкритими віями проліски.
Я знав їх озерце рясне
Під живоплотом орішини…
Неначе, там небо ясне
На проліски сині покришено.
М. Невидайло заявляє, що цей вірш поцуплено у Василя Борового, який читав йому свої твори в таборі: «Дуже прикрим видалося мені, коли днями я розгорнув журнал “Дзвін” і в добірці Мирослава Меленя здибав “Проліски” Василя Борового з незначними змінами».
Вірш В. Борового:
ПРОЛІСКИ
Вже ліс, мов промитий дощем,
Палає зеленим полиском…
Ходім! Я знайду під кущем,
З розкритими віями проліски.
Я знав їх озерце рясне
Під живоплотом горішини…
Здається, там небо ясне
На проліски сині покришено.
Не забарився обуритися і сам В. Боровий, хоча забарився з публікацією його листа журнал «Київ» (1996, №3-4). В. Боровий стверджує, що вірш належить йому та що він не знає, хто такий М. Мелень. Хоча М. Невидайло натякає на те, що вони зналися між собою.
Там-таки Боровий наводить і свої «Проліски», і другий табірний вірш «Калина». Краще б він цього не робив. Бо того ж таки року в «Літературній Україні» з’являється замітка про те, що вірш В. Борового «Калина» належить насправді польському поетові Птачовському. Що то за поет, я не знайшов – та, мабуть, і той, хто це виявив, довідався про нього не з польських джерел, а з антології «Українська Муза» (1908), де цей вірш опубліковано в перекладі Остапа Луцького.
На цвинтарі
(З Птачовського).
На цвинтáр зайшло самітне,
Плачучи, дитя, –
Квіти ярі з гробу рвало
Бідне сиротя.
– Не зривай, дитинко, цвіту,
Що он там росте,
Бо мерлець по їх до тебе
Уночі прийде!
В яснім усміху сирітка
Одповідь найшла:
– Я ж і хочу, щоб до мене
Матінка прийшла!..
У В. Борового, як звично, знову «свій» варіант, опублікований в журналі «Київ» (1996, №3-4):
КАЛИНА
На могилі молода калина
Пелюстками накрапає з віт,
І чиясь засмучена дитина
Обриває калиновий цвіт.
Я проходив травами густими,
Подивився – очі у плачі…
– Не зривай, хороша, бо за ними,
Кажуть, мертвий прийде уночі.
Дівчинка зажмурено всміхнулась,
Лише крапля на очах ясна…
– Я ж і рву, щоб мама повернулась,
Щоб прийшла за квітами вона.
Але ніколи не треба здаватись. Тому на репліку «Літературної України» не забарилась відповідь В. Борового в журналі «Київ» (1997, №5-6): «Журнал нагадав мені, що варто було б відповісти на закид у плагіаторстві, який мені закинуто в репліці в “Літ. Україні” торік. Шановний автор репліки зауважив, що вірші в моїй концтабірній розповіді належать польському автору Птачковському. Я двічі в своїх спогадах писав, що вони – “переспіви”, але “Літ. Україна” чомусь цього не згадала. Можливо, заради сенсації. І напевне ж, аби переконати читача, що я знаю польську поезію лише з чужих перекладів… Прізвище Птачковського я забув – і не диво. В тій тюремній баржі, де нас двічі на день рахували молотками (добре, хоч не залізними!), конвойні вибивали нам пам’ять. І саме в тих пекельних умовах (які, певна річ, не може уявити шановний автор репліки в «Л. У.») з’явились ті переспіви…
Отже, я не маю козирної карти для відповіді “Літ. Україні”, не маю польського тексту – оригіналу віршів “Проліски” та “Калина”, та, власне, я й забув би про них, якби не нагадав про це інший автор…»
Не знаю, чому «Проліски» здалися комусь перекладом з польської і навіщо В. Боровий наполягав на цьому, бо це переклад з української. Могутня сила Ґуґлу легко знаходить першоджерело.
Вірш Давида Каневського, який загинув на війні, ставить крапку у цій дискусії:
Як з лісу пісня вирина,
Які гілки пісенні!
Там розгойдалася струна
У кожнім звитку зелені.
І ліс, мов вимитий дощем,
Від молодого полиску, –
Ходім, я не забув іще,
Де сині рвуться проліски.
Я покажу ярок рясний
Біля кущів орішника –
Півнеба там ції весни
На проліски покришено.
Мине якийсь час, і хтозна, чи не вигулькнуть ці вірші ще в чиїхось публікаціях. Шляхи поетичні несповідимі.
