Поки не завершився рік, незле би повіддавати борги. Точніше, повиконувати обіцянки.
Одна з них – обіцянка (головно самому собі) знову написати про Буму. Тим більше, рік, який минає, для нього ювілейний, пише Юрій Андрухович на Збручі.
Хоч ювілей як такий уже далеко позаду: він прийшовся на розпал літа, цього разу, щоправда, такого безлюдного, наче більша частина співгромадян уже вимерла. Пам’ятаю: посередині спекотного липневого дня, підходячи до старої «австрійської» кам’яниці з Буминим помешканням десь на одному з поверхів, я так і не зустрів жодної душі ні на Кобилянської, ні на бічних вулицях – і це в неділю! Таке явище дуже хотілося потрактувати як вияв пополудневої сієсти – цілком у середземноморському стилі Буминого міста. Проте насправді було ясніше ясного: ніяка не сієста, а всепроникний вірус довів центр життєлюбної буковинської метрополії аж до такого запустіння.
Бума, до якого я йшов, пояснив би глибинніше: «Нема тих євреїв – то немає й міста». Хтозна, чи таке вже це перебільшення.
Бума він для своїх і ближчих, а офіційно Броніслав Тутельман – чернівецький артист, передусім у візуальних штуках. Але й за способом життя, що теж важливо.
Якщо у старих Чернівців донині є живий, заанґажований у міські ландшафти й леґенди патрульний вартівник, то це він. Колись я написав «Сім медитацій для Броніслава e Tutti» – як відгук на його фотопроєкт зі старими єврейськими цвинтарями, де він, упіймавши світлиною світло, «фотографічно доводить матеріальність Бога».
Натомість цього року він вивів у люди інший фотопроєкт, який став основою великої і знакової експозиції в чернівецькій галереї «Вернісаж». Назва тієї події – «Шпаціруючи містом». І як багато в цій назві!
(Тут, щоправда, надмірна філологічна прискіпливість відразу формулює своє запитання: чому шпаціруючи, а не спацеруючи? На гадку спадає звичне галичанське спацер, перейняте з польського spacer уже, вочевидь, після того, як польська перейняла його з німецького Spaziergang. Німецька, своєю чергою, створила цей свій колишній неологізм із латинського spatium – простір, і цей spatium відлунює мені в італійському spazio чи англійському space, іноді дорівнюючи цілому Космосу. А також – у нині забутих друкарських шпаціях, що заповнювали міжрядкові пробіли під час верстання газетної сторінки.)
Читайте: Юрій Андрухович: R. M. R.
От які амплітуди в назві Буминого проєкту.
Тому не віддаляймось, а повернімось до першовитоків. Німецьке spazieren, без польського, як у галичан, посередництва збережене в буковинському шпацірувати, – це дослівно щось ніби «просторувати». Тобто віддаватися простору, пересуватися в ньому. Додам – обов’язково на власних ногах.
Англійська назва того ж проєкту – «Flaneuring ‘round Town» – знову напружує філологічну прискіпливість: чи англійське (теж, до речі, перейняте – але з французької) слово flaneur точно відповідає буковинському шпацірувати. Бо точно не відповідає галичанському спацерувати, адже спацерувати можна й польовими та лісовими дорогами, сільськими загумінками чи всілякими іншими околицями. А фланерувати ви можете лише містом. Тому що фланер, як пишуть джерела, – це «міський тип, уперше описаний у Парижі ХІХ ст. Фланерування означало гуляння бульварами з метою розваги й отримання втіхи від спостережень за міським життям». Поминаючи Сент-Бева й Бальзака, згадаю, услід за цитованим першоджерелом, Бодлера з його програмовим нарисом «Художник сучасного життя (Le Peintre de la vie moderne)» (1863 р.), від якого згодом затанцював іще один спостережник на літеру Б – Беньямін, Вальтер. Саме він визначив фланера як «містянина, що прогулюється, заінтриґований драмами міського життя, поціновуючи його таємниці й задоволення». Фланер – водночас «і нероба, й міський експерт», і просто зацікавлений, залучений у співпереживання вуличних подій активний споглядальник.
Усі ці дефініції я змушений цитувати з російської Вікіпедії: українська слова «фланер» поки що не знає, ніби вкотре підтверджуючи стереотип, що ми, українці, все-таки неміський народ.
Зате Бума Тутельман – не цілком українець, він чернівецький єврей. Тому фланер – якраз дуже про нього. Це він і «нероба», й «міський експерт», і «зацікавлений та залучений спостерігач» – усе це є, все це в ньому збігається.
Читайте: Юрій Андрухович: Для тих, хто не спить
Ідеальний фланер нашого часу виходить у міський простір не сам, а з фотокамерою. Дякувати Богу, тепер із цим значно простіше, бо фотокамерою нині може стати що завгодно. Коли Бодлер писав свій нарис, фотографія ще не була заняттям вуличним: з огляду на громіздкість устаткування і процесу вона переважно стаціонувала по ательє й салонах. Їй були недосяжні всі ті випадковості, розмитості, нешліфовані й незрежисовані сцени, вся нечистота непідготовленості, неприлизаності, незугарності й неоковирності, всі інші неприємності спонтанного вуличного існування, з якими нині працює наш ідеальний фланер.
Й от він проходить Кобилянською, колишньою Панською, старим фланерським оком намацуючи коліна дівчинки, що вмостилася на підвіконні з гітарою й пісенником, прикипілого до стіни безногого жебрака поруч на хіднику, а також популярного коміка чи радше вже ілюзіоніста на їхньому тлі у вітрині ювелірного. Це момент істини.
Це залишається назавжди, ніби притча про вічно обманутих. Він сказав їй: «Тобі личить моє кохання» – і провістив золотий вік.
І Україна його почула. Але, що гірше, – йому повірила.
